«...Вони вийшли з пекла»

На поле впала ніч. Бійці, що вирвались із оточення, лежать на землі серед гарбузів і згадують, як хтось у минулому житті вирощував орхідеї, поминають загиблих побратимів і описують свій стан так, немов вони опинилися між небом і землею. Не алегорично, а буквально.

Це — короткий опис однієї зі сцен п’єси «Котел», присвяченій торішнім подіям в Іловайську. Прочитати її повністю можна на сайті «Сценарної майстерні». А побачити виставу за цим сценарієм буде нагода 29 серпня в кінотеатрі «Кінопанорама». Це буде прем’єра театрального відтворення трагічних подій.  Дату обрано невипадково, саме тоді мав бути «зелений» коридор для виходу наших бійців із оточення в Іловайську, натомість став коридором смерті. Авторка п’єси Марія Старожицька у творі розповідає фактично про своїх друзів-воїнів, очевидців тої трагедії. Режисер — Євген Степаненко — сам півтора року був на війні заступником начальника штабу Першого добровольчого мобільного госпіталю ім. Пирогова. Обом тема близька й болюча. Зараз творча команда щоденно на репетиціях, до прем’єрного показу лишається обмаль часу. Після однієї з них «День» і зустрівся зі сценаристкою Марією Старожицькою.

—  Маріє, чому саме цю сторінку війни ви вирішили взяти за основу п’єси?

— Війна ще триває, і висвітлювати її події, щоб це було чесно та об’єктивно, треба після її закінчення, але є епізоди, які вже минули, Іловайський котел є саме таким. Самі бійці, коли говориш: «Іловайська поразка», виправляють, що це — «Іловайська зрада», інакше вони не ставляться до цих подій. Ті, хто вижив, упевнені, що їх зрадили всі, хто може: і військове керівництво нашої країни, й росіяни, які обіцяли «зелений» коридор, і, власне, всі ті, хто казав, що добровольці є військовою елітою, що вони найпотрібніші та що саме завдяки ним Україна вистояла в цьому двобої та не здала Донбас так, як Крим, котрий опинився у ворога.

Наше творче об’єднання «Машкіно» Анастасії та  Марії Старожицьких готує фільм, у якому також будуть події «котла», але ми знімаємо повільно, це документально-художній твір, до роковин Іловайського котла просто не встигнемо його зробити. Тому, коли до мене кілька місяців тому звернулися з пропозицією зробити п’єсу, я зраділа, бо то — можливість поговорити про це вчасно. Роковини цих трагічних подій є дуже важливими для всіх тих, хто там був, для людей, які мають пам’ятати, скільки бійців віддали життя в ті дні. Мої знайомі, які свого часу пішли на війну з Майдану в добровольчий батальйон «Донбас», опинилися саме в Іловайському котлі. Згодом я познайомилася з багатьма бійцями, які додавали деталей до тієї картини, яка вже була в голові, бо їм дуже важливо розмовляти про це.

Зрештою, в п`єсі багато справжніх деталей, до дрібниць, а у фінальному варіанті майже всі персонажі виявилися зібраними з кількох осіб, кількох прототипів.  Спеціально для п`єси довго слухала одного з бійців, він сам попросив дати йому позивний «Велес», він сам із Горлівки, його рідні там, і пішов добровольцем задля того, щоб звільнити від ворога своє рідне місто. І коли вислухала, розпитала, зрозуміла, що треба просто сідати й викладати історію на папері.

«ЇХ ВПРИТУЛ РОЗСТРІЛЯЛИ З ТАНКА»

— Які саме дні чи події стали основою п’єси?

— Це — історія групи бійців, які виходитимуть із котла. Вона починається 24 серпня минулого року в День Незалежності, коли в Києві йшов військовий парад, у Донецьку — парад полонених. У цей же день в Іловайську наші добровольчі батальйони зайняли половину міста й зрозуміли, що допомога, про яку просять від Генштабу, не надходить, оточення замикається. Із цим усвідомленням вони також зустрічали це свято. 29 серпня колону, яка виходила «зеленим коридором», розстріляли російські військові. Моїх знайомих із розвідки батальйону «Донбас», котрі виїжджали на пожежній машині, було впритул розстріляно з танка. Там загинули фантастичні люди, їхні позивні: «Восьмий», «Ахім», «Ред», «Бані», це люди просто неймовірні. Один із тих, хто буде і героєм п`єси, точніше, діючою особою,  бо хлопці просять називати героями тільки загиблих, з позивним «Лавр», був практично поруч з цією машиною, сам мав на ній їхати, бачив на власні очі, як загинули його побратими.

Серед діючих осіб також дівчина-медик «Стрілка», яка свого часу пішла на фронт за коханим, але він загинув раніше, ще до Іловайська. Є «Слон», за паспортом американець, народився в Одесі, а коли йому було вісім років, батьки переїхали до Америки. Там він став професійним військовим, і коли в його країні почалась війна з Росією, приїхав допомагати колишнім землякам. Є серед героїв «Поет», його гратиме художник Андрій Єрмоленко, який малював шеврони фактично всім батальйонам. Ця група з п’яти осіб стикається в п’єсі з донецьким ополченцем і російським військовим, які мають добивати тих, хто виходить з котла.

«ТУТ УСЕ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ЩИРОСТІ АКТОРА»

— Як шукали акторів для вистави ?

— Наш акторський склад — це Олексій Дорічевський, Аліна Скорик, Віталіна Біблів, Костянтин Попудренко, Сергій Солопай, Андрій Максименко, Євген Авдєєнко та Іван Ковальський, а також Андрій Єрмоленко, про якого вже згадувала. Декого шукали, дехто сам зголосився, ми не влаштовували якогось кастингу, у нас обмаль часу, але тут все залежить від щирості актора. Я — автор, далі  віддала свій твір на розсуд режисера, якщо ці люди зрозуміють своїх героїв, буде запланований ефект. Додам, що через усю п’єсу проходить історія «Тесея», якого гратиме Євген Авдеєнко, це 30-річний киянин, фактично один із нас, хто сидів весь час біля комп’ютера, слідкував за всіма подіями з Інтернету, лайкав, дистанційно консультував  телефоном тих, хто виходить із оточення. Але він вважає, що брати участь у війні особисто — це не для нього. У нього своя психологія.

— І таких серед нас справді багато, їх називають «диванна сотня»...

— Це важливий персонаж для розуміння ставлення суспільства до тих, хто пішов на фронт добровільно, не за мобілізацією. І розуміння одних іншими є одним із надзавдань нашої роботи. Також у п’єсі є історія кохання.

— Навіть ліричну ноту ви взяли?

— Вона має бути, звичайно. У нас це — історія кохання добровольця «Лавра» та дівчини Насті, яка не присутня на сцені, але розмови з нею будуть упродовж усієї п’єси. Це — дівчина, яку він знає ще з часів Майдану, і усвідомив лише на війні, що її кохає. Це — те, що його тримає на світі, коли його побратими загинули. Але його шлях до Насті є досить важким і трагічним,  і навіть наприкінці п’єси ні глядач, ні автор не знають, чи дійшов «Лавр» до Насті, чи має сили на омріяне творення свого життя та нової країни людина, яка пройшла через смерті, глушить біль алкоголем і ним же його роз`ятрює... Чи зможе ця дівчина зі світу «Тесея», яка стежить за подіями в Інтернеті, стати близькою цьому бійцеві після повернення?

«Є МРІЯ ПОДОРОЖУВАТИ З П’ЄСОЮ ВІЙСЬКОВИМИ ЧАСТИНАМИ»

— Знаю, що частину квитків передаєте бійцям і родинам загиблих в Іловайську...

— Точно відомо, що на прем’єру 29 серпня приїдуть родичі загиблих в Іловайському котлі, частину квитків віддамо бійцям, частину пущено до продажу, щоб хоч трохи компенсувати витрати, — поки що працюємо фактично на волонтерських засадах, точніше, «за свої гроші», хоча шукали спонсорів і продовжуємо шукати. 

— Це буде разова вистава чи планується продовження постановки?

— Відповідь залежить і від пошуку спонсорів. Виставу зацікавлені режисери можуть поставити будь-де, я навіть переклала п`єсу англійською, її буде надруковано в збірці «Навіщо», яку я також планую видати до кінця серпня. Також і наша група може надалі виступати. Є велика мрія подорожувати з п’єсою по військових частинах, по місцях дислокації — була на передовій, знаю, що це потрібно. Ще одна мрія, щоб на цих виставах назбирати грошей на купівлю проекторів з екранами, бо багато бійців, особливо на другій-третій лінії фронту, потерпають від того, що на дозвіллі не мають змоги дивитися фільми.

«МАТЕРІ ДОСІ ЧЕКАЮТЬ...»

— Дата прем’єри дуже важлива... Як ви відчуваєте, біль від цієї та інших трагедій у суспільстві стишився?

— Усе залежить від інформаційного потоку, який надходить до суспільства. Зараз інформація про те, що відбувається на передовій, фактично стишена. Тому люди заспокоюються, здається, що нічого немає, кількість загиблих мінімальна... Про це багато хто не хоче чути, бо літо, хочеться відпочити. Самозаспокоєння є загальнодержавною мрією: якщо війна не завершилась офіційно, то вона завершилась принаймні для себе. Тому ми п’єсою хочемо змінити ситуацію з байдужістю, нагадати про те, що болить...

— Треба розбурхати суспільство?

— У жодному разі, просто нагадати, що це було, це є, досі не знайдено тіл загиблих в Іловайську, досі ховають безіменних бійців. Досі матері чекають, вигадують, може, десь хтось у полоні на ворожій території, але живий. Про все це варто нагадувати, й  усе це буде в нашій п’єсі. Бо завершується вона саме 29 серпня вже цього року, кожен із дійових осіб розповідає про себе саме на день прем’єри, хто що пройшов за цей рік і з чим вийшов. Саме цей найцікавіший момент я не переповідатиму.

«ІСТОРІЇ ВИХОДУ З ІЛОВАЙСЬКА БУЛИ МНОЮ ВЖЕ ПЕРЕЖИТІ»

— У вас було стільки особистих переживань щодо цих подій, вам це допомогло чи, навпаки, заважало в написанні п’єси?

— Мені було досить легко писати, бо історії виходу з Іловайську були мною вже пережиті й вислухані від багатьох, хто там був, кого поранило раніше, хто потрапив із пораненими у полон і вийшов через добу, кому довелося відсидіти сто днів у полоні в підвалі...

— А що для вас Іловайськ, це точка відліку, якась межа?

— Для мене це — місце, де з трьох моїх друзів, які пішли з Майдану в батальйон «Донбас», один загинув 10 серпня, це Вадим Антонов, це був перший захід в Іловайськ. Далі — поранення Михайла Савульчика, 22 серпня. І, власне, чотиридобовий вихід із самого «котла» після розстрілу колони Валерія Лавренова. Звісно, мені цікаво, чим завершиться офіційне розслідування, але що там насправді буде й кого звинуватять, ілюзій не маю.

— На яку реакцію очікуєте в суспільстві від цієї п’єси?

— Я нічого не планую. Колись брала інтерв’ю у поета Андрія Вознесенського, який не дожив до війни між Україною та Росією. Він мені тоді сказав: «Пишу для п’ятьох людей, жодне з імен вам нічого не скаже, мені лише їхня думка важлива, а якщо це потім сподобається мільйонам, мені, за великим рахунком, байдуже». Тоді мене це здивувало, а зараз розумію, що й мені насправді важлива думка моїх близьких людей, а якщо це ще когось торкне, то й добре.