«Вправа з граблями»

На ICTV у програмі  Андрія Куликова відбувся бенефіс  представника Опозиційного блоку, нардепа Вадима Рабиновича. Маю зізнатися, що ставлюся до цього фігуранта з великим упередженням, особливо коли він виступає в амплуа борця за демократію й вільнодумність, утім, ці відчуття  стосуються всіх його соратників по вищезгаданому блоку. Розчулили  люті прокльони  нардепа на адресу корупції, але в першу чергу клятвені запевнення, що в Опозиційному, так би мовити, блоці зібралися найтвердіші противники корупції.  Без коментарів.

Політолог Сергій Таран  викрив Рабиновича в непослідовності, в багатьох публічних непатріотичних висловлюваннях, цитуючи його за різними джерелами. Рабинович обурювався й усе заперечував.

Вадим Зіновійович дуже недурна людина й не може не розуміти, що таке Опозиційний блок. Отже? Деяку зрозумілість вніс в інтригу блогер Сергій Іванов, який запитав оратора біля мікрофона: «Що ви робите в Опозиційному блоці? Мені здається, що ви просто вклали туди гроші, а знаючи, які там зібралися шахраї, особисто пішли туди їх проконтролювати». На це фігурант не відреагував, почавши живописати, як добре жили українці за Януковича. Ще більш натхненно Рабинович займався моралізаторством, закликав до совісті й честі, що було явним перебором. Блогер Іванов висловив припущення, до якого сьогодні схиляється багато спостерігачів. На його думку, Блок Петра Порошенка явно дрейфує до об’єднання з Опозиційним блоком, що руйнує Україну зсередини. Здається, це наші чергові національні граблі самознищення. Ми пам’ятаємо, як Ющенко, бажаючи за будь-яку ціну позбавитися Тимошенко, вступив у союз з Януковичем і чим це закінчилося для країни. Сьогодні наслідки суїцидної політичної дурості виявляться набагато страшнішими. Україна вже не та, й вона не допустить настільки очевидної зради Майдану, тим паче на тлі капітуляції в Мінську, на тлі дивної війни, коли держава торгує з агресором і поводиться по відношенню до нього не завжди  адекватно. Політична оборудка «Янукович-2» (а що таке Опозиційний блок, якщо не колективний Янукович?) спровокує в Україні третій Майдан, який легко трансформується в громадянську війну, й крики офіційних політологів уже нікого не зупинять. Від подібного експерименту краще утриматися.

«ТРИВАЄ ВІЙНА НА ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНИ»

Знову безрадісне враження справили деякі представники журналістського цеху. Представниця «Громадського ТБ» вимагала, щоб Україна узяла на утримання населення «ДНР» і «ЛНР» (що цілком відповідає плану Путіна). Колега ще  не усвідомила, що йде війна на знищення України як нації й держави, і якщо Київ тягнутиме за свій рахунок соціальну сферу окупованих Москвою районів Донбасу, це створить для Кремля надзвичайно комфортну ситуацію, внаслідок якої ми ніколи не позбавимося кривавої рани на сході, та й з Криму завдяки потоку харчів з України, українській електриці й іншим благам РФ йти ніколи не схочеться. Києву не можна легітимізувати «ДНР» і «ЛНР», як цього хоче Путін. «Громадська» журналістка з апломбом заявила, що «політика ізоляції не буває успішною». Абстракція, яка   не спрацьовує в нашій конкретній ситуації. Якби вітчизняні журналісти добре знали хоча б українську історію, вони б пригадали, як 1918 р. гетьман  Павло Скоропадський припинив забезпечувати Крим (як сьогодні його забезпечує Порошенко) продовольством, і кримський уряд генерала Сулеймана Сулькевича (виходець з литовських татар) негайно заявив про єдність з Україною. Пані з «Громадського ТБ» вирішила блиснути ерудицією  й повідала, що не лише проти України ведеться «гібридна війна», мовляв, в Афганістані радянські солдати воювали в афганській військовій формі. Ну, це було не зовсім так, точніше зовсім не так. Афганську форму використовували лише спецпідрозділи КДБ і ГРУ СРСР, особливо при штурмі палацу президента Афганістану Хафезулли Аміна, що, до речі, призвело до деякої кількості жертв «дружнього вогню» серед них (у лихоманці бою було важко розібратися, хто  свій, а хто не свій). Чим більше приглядаюся до «Громадського ТБ», тим більше  виникає в мене сумнівів — багато самовпевненості й пихи, мало  реальних знань  і професіоналізму.

ЦІНА БЕЗПРИНЦИПНОЇ ТОЛЕРАНТНОСТІ

У студії «Громадського ТБ» деякі журналісти критикували закони про декомунізацію, мовляв, навіщо квапитися. Ну, 23 роки у нас терпіли дідуся Леніна й інших червоних сатрапів на постаментах і за це ми розплатилися Кримом і війною на Донбасі. Декомунізацію слід було провести ще 1991 року. А нам говорили вчорашні комуністичні «бонзи»: спочатку економіка, а вже потім ідеологія та культура. 23 роки займалися економікою — і де ж наша економіка? Як говорять у державі агресора: «где, где — в Караганде!» Ціна нашої безпринципної толерантності виявилася дуже високою. Час зрозуміти, що наша ситуація: або — або, третього не дано. Або українізація — або русифікація. Або комунізм — або антикомунізм. Або перемога — або поразка. Адже ми перебуваємо на межі двох світів: європейсько-демократичного й азіатсько-деспотичного, тому всі протиріччя у нас загострені до крайності. І проводити політику страуса, що ховає голову в пісок від усіх проблем, смертельно небезпечно.

На «Еспресо-TV» Єгор Чечеринда зібрав у студії екс-нардепа Івана Зайця, екс-нардепа Тараса Чорновола, екс-нардепа й одного із засновників соціалістичної партії Йосифа Вінського й  історика з Інституту національної пам’яті Максима Майорова. Говорили про ці самі закони. Соціаліст Вінський рішуче кинувся в атаку, щоправда, в дещо надміру емоційній формі. Мовляв, ці закони розколюють Україну. Ну, чому ж? Значить, 23 роки безчинств КПУ в Україні країну не розкололи, а декомунізація розколює? Те, що дійсно розколює  Україну, — це постійне й всебічне втручання Росії, проросійська пропаганда, москвофільство й малоросійство багатьох українських політиків і чиновників. А соціалісти в Україні — це злегка розбавлені комуністи. Що, Соцпартія не ходила під портретами Леніна й Сталіна? Що, Олександр Мороз так уже принципово відрізнявся ідеологічно від Петра Симоненка? Так, у своєму колі червоні лідери часто обходилися без догм, чудово все розуміючи. Наприклад, за спогадами сина Берії Серго Гегечкорі, його батько в застільних бесідах пояснював йому суть того, що відбувалося в Західній Україні так: «Там люди взялися за зброю й воюють за свою свободу. Так і у нас у Грузії було». Звісно, публічно говорилося про «українсько-німецьких націоналістів». І про пакт Молотова-Ріббентропа вони всі знали. Коли в червні 1957 року Президія ЦК КПРС у складі Молотова, Маленкова, Кагановича й Шепілова, що «примкнув до них», намагалася скинути Хрущова, у них там відбулася цікава розмова. Хрущову пригадали весь його «волюнтаризм», зокрема і його поведінку за кордоном, коли він у Фінляндії разом з її президентом Кекконеном відвідав фінську лазню: «Ти, товариш Хрущов, їздив до Фінляндії і там з фінським президентом у фінській лазні голим сидів! Де ж це бачено, щоб державний діяч свою велику країну представляв з голою дупою!»

Хрущов відповів у своєму стилі: «А ти, товариш Молотов, з Ріббентропом шампанське пив, Гітлеру ручку тиснув. Краще вже з друзями з голою дупою сидіти, ніж Гітлеру дупу лизати!» Даруйте, звісно, за не дуже вишукану лексику кремлівських вождів, адже вони пролетаріат, в Пажеському корпусі не навчалися, галантного поводження не знають. Ну а політична демагогія й пропагандистські штампи призначалися для згодовування «широким народним масам», у своєму колі можна було дозволити відвертість. Але треба віддати належне тому ж Хрущову, який за одну ніч зніс усі пам’ятники гаряче улюбленому радянським народом товаришеві Сталіну. І жоден собака не гавкнув. І розколу не виявилося. Отже, не треба нас лякати казками московської пропаганди, що пишуться просто на наших очах. Одна з них — мовляв, сумні події на півдні й сході України нібито спровокувало скасування Верховною Радою антиукраїнського закону про мови (який, до речі, не підписав в.о. Президента Олександр Турчинов). Нібито, коли б не було цього скасування, то Гіркін-Стрелков, російська армія й спецпідрозділи не увірвалися б до Криму й на Донбас. Але російська медаль «За повернення Криму» датована 20 лютого 2014 року, коли в Києві ще ніхто нічого не скасовував, а Янукович ще міг сидіти на Банковій. Ну, а люте неприйняття товаришем Вінським законів про декомунізацію цілком зрозуміле.  Соціалісти скаженіють, що ці закони позбавлять їх грунту для комфортного ідеологічного паразитування в середовищі літніх людей, на цьому грунті вони паслися й отримували депутатські мандати всі роки незалежності України. А відмова від декомунізації неминуче призведе до тієї чи іншої форми ренесансу сталінізму і його ідейного близнюка-нацизму, що й відбувається в нинішній Російській Федерації.

ВОРОГ НЕ ДОТРИМУЄТЬСЯ ЖОДНИХ ДОМОВЛЕНОСТЕЙ

Як завжди й видовищною, й хвилюючою була програма «Хоробрі серця» на каналі «2+2». Говорили про Маріуполь, який сьогодні перебуває в центрі протистояння й має велике стратегічне значення. Дуже важливо, щоб це місто вистояло, адже воно прикриває Запоріжжя, Херсон і сухопутну дорогу до Криму. Бійці української армії, Національної гвардії та добровольчих загонів розповіли, що самі по собі формування «ДНР» і «ЛНР» високою боєздатністю не вирізняються, але всередині цих формувань є «сталевий сердечник» з кадрових російських підрозділів, це як кулак у рукавичці, причому місцеві сепаратисти стають величиною символічною й бутафорською, а три чверті військ на Донбасі — це російські військові. Боєць Правого сектора з позивним «Червень» сказав, що вони прораховують усі варіанти російських атак, але знають, що це ворог підлий, який не дотримується жодних домовленостей. Це точно. Дай Бог, щоб уся наша нація знала, з ким ми маємо справу, й не плекала ілюзій. Бійці поскаржилися, що в Донецьку діє потужний ретранслятор, що посилений засобами спецзв’язку з Росії й забезпечує мовлення 15 російських каналів на весь цей регіон України. Представник Правого сектора попросив дозволу глави держави висадити  ретранслятор у повітря. Навряд чи він отримає дозвіл, у нас панічно бояться розсердити Путіна...