«Все потоне, а «сало» спливе»

Вельмишановна пані Ліно!

Писати пафосні листи з гучними епітетами — не про мене, бо зовсім не хочу збитися на банальні фрази, а те, що відчуває душа, мабуть, дано висловити тільки таким Поетам, як Ви.

Тому Господь і посилає Слово тільки обраним. Ваша поезія багато важить особисто для мене, мого сина, мого чоловіка та моєї мами, Вашої ровесниці. І тому, коли минулого року Ви вийшли до всіх нас, це було і радістю, і надією. Пам’ятаю, як ми з чоловіком простояли три години серед натовпу в проході до сцени Українського дому й відчували подих кожного глядача і читача, який хотів побачити й почути Вас і мав щастя потрапити в цю переповнену залу. Було погано видно, але добре чути і, головне, відчувати, що ми все ще разом і що нас не подолати.

Цей рік для всіх українців, без перебільшення, пройшов під знаком повернення Ліни Костенко. Адже багато хто зраджував нас, бо спочатку давав надію, використовував нас і потім забував. А з Вами знову ставала твердіша земля під ногами. Минулі роки Ваше мовчання було тривожним, але, вочевидь, для Вас вимушеним. Утім, навіть коли Ви мовчали, до всіх нас доносилися чутки або інформація, що Ліна Костенко працює в Чорнобильській зоні, збирає безцінні матеріали, та й не тільки це. Ми все одно знали, що Ви десь поруч.

Минулої осені я була на одному концерті, організованому в Київському будинку актора Донецьким будинком працівників культури. Глядачів було небагато, але Ви там теж були. Я пам’ятаю, як радісно спілкувалися з Вами після концерту його учасники, які читали і співали Ваші поезії. А ці учасники були з усієї України — з Донецька, Луганська, Києва, Дрогобича, Макіївки, Львова. Усі вони запрошували Вас приїхати в гості. Можливо, думаю тепер, ця щира зустріч також була однією з причин Вашого турне по Україні. Адже не можна було не відчути, що Вашої присутності потребує вся Україна, а не тільки Київ і Чорнобильська зона.

І от нарешті відбулося. Ліна Костенко вирушає до своїх читачів, які скучили за нею, по містах України. За них раділи й ми.

Та хіба це може сподобатись усім? А особливо тим, хто виключає ім’я Ліни Костенко зі шкільної програми?

Ліно Василівно, дорогенька, а може, сталася спланована акція і провокація до скандалу? Щоб Ви не поїхали до Львова? Щоб Ви усамітнилися? Може, комусь було конче потрібно виставити львів’ян як недоумкуватих галичан? І знаючи Вашу безкомпромісну, горду вдачу, зачепити Вас за живе. Щоб Ви відмовилися від них.

І от сьогодні я читаю статтю Вашого захисника Остапа Дроздова, який досить зверхньо викриває місто Львів, менторським тоном ставить йому діагноз: Львів хворий, Львів уже не П’ємонт, а провінційне місто. І підкидає українофобам різного штибу ще один прикрий епітет — «галицькі хруні». Так називав своїх сучасників Іван Франко? Але то ж був ІВАН ФРАНКО, і він жив у своєму місті разом зі львів’янами, він, мабуть, мав на це право. А сьогоднішні «табачники» після цього вдоволено потиратимуть ручки й хихотітимуть по куточках, що вони мали рацію: «галичани — це люди другого сорту, ось бачте, вони навіть вашу Ліну Костенко збагнути не можуть». Адже їм тільки й треба знову посварити українців: схід і захід, центр і південь, тепер уже Ліну Костенко та Львів.

Я чула, що в інтернеті з’явився лист із вибаченням перед Вами за хамство деяких «літературознавців», підписаний львівською громадою. А мені після цієї статті на Ваш захист захотілося вибачитися перед усіма львів’янами. І перед тим Львовом, який знаю і люблю, гадаю, що не я одна. Позаяк для мене це і Борис Возницький, і Федрір Стригун, і Таїсія Литвиненко, і Роман Горак, і Роман Іваничук, Мирослав Мединський, Ірина Ключковська. І ще багато-багато дуже відомих і менше відомих людей. Вони так само натхненно працювали ці 20 років задля України, а багато хто з них тоді, коли Україна ще не була незалежною, будили її свідомість і наближали цю пору. «Грай, Марку, грай!»

Коли ми з групою «Гра долі» приїздили до Львова на зйомки, перед нами з їхньою допомогою відчинялися двері Історичного музею, Музею меблів, Музею Соломії Крушельницької, Оперного театру, консерваторії... Там працюють люди, гідні пошани, які попри всі труднощі й випробування як радянського періоду, так і нинішніх років, не надто сприятливих для української культури, бережуть і множать знання й духовність. А потім ми не раз показували свої фільми в кінотеатрі «Кінопалац на Коперника» і в університеті «Львівська політехніка». Щоправда, нас не завжди радо приймало чиновництво Львова. Але це ж не все місто. А в залі були глядачі, які давали нам камертон настрою, адже серіал телевізійний, і реакцію глядача можна зрозуміти, хіба що зустрівшись із ним і поглянувши йому в очі.

Мабуть, так само і для письменника. Зрозуміти читача можна, тільки зустрівшись із ним віч-на-віч. І Ви, Ліно Василівно, мудра людина, знаєте це краще за нас. Але є в театральних акторів неписане правило, про яке Ви також знаєте: виставу грають і тоді, коли в залі сидить хоча б один глядач. Я не вірю, що всі у Львові так думають, як написали про Вашу книжку «літературознавці». Але я переконана, що у Львові на Вас чекав не єдиний глядач у залі.

Зрештою, це Ваше право обирати собі глядача, бо читач обирає Вас. Це право кожної гідної вільної людини. Я не можу собі уявити, як почувають себе генії, але я уявляю, що це великий тягар, посланий Богом, і велика відповідальність, якщо згадати притчу про талант. А ще я розумію, що і вчинки геніїв стократ більше помітні, аніж вчинки пересічних людей. І їхня шляхетність у стократ цінніша. Ліно Василівно, мені не хочеться вірити в те, що Ви справді вважаєте Львів болотом. Мабуть, це було сказано про когось іншого. Мені здається, що цей Ваш вислів занадто вільно трактував автор згаданої вище статті.

Мені приходять на пам’ять два фрагменти. Один — з роману моєї улюбленої письменниці Алли Тютюнник «Далі польоту стріли», який вона написала наприкінці 1980-х років. Колись у 1950-ті затоплювали Чортомлицьку Січ біля Дніпра з усіма її безцінними історичними пам’ятками, і коли ці пам’ятки залишалися на дні Каховського водосховища, на березі сидів один персонаж із роману — «вічний Мірек». Він сидів, задоволено потирав ручки й бурмотів: «Усе потоне, а сало спливе». Нашу культуру та історію й сьогодні продовжують топити, аби спливло тільки «сало», бо їм більше нічого й не треба.

А друга цитата — це епізод із фільму геніального Івана Миколайчука «Вавилон ХХ». Іван усе це знав, ясно бачив і передбачав. Пам’ятаєте, як серед зими, на свято Водохреща зійшлися біля вирубаного у воді хреста вавілоняни — односельці й родичі — і здійнялася між ними війна. Лесь Сердюк, який знімався в цій сцені, казав про неї так: «Люди б’ють один одного, брат знищує брата, друг — проти друга, родич — проти родича. Народ убиває сам себе. Нація нищить себе». Вершники, які прискакали на конях, кричали до них: «Вавілоняни, схаменіться, що ви робите? Йордан!» Проте це не зупиняло. І тоді філософ Фабіан, який стояв під сяючими, з льоду вирубаними хрестами, як на Голгофі, під націленою на нього рушницею, промовив свої страшні слова: «Я прокляну вас із того світу, ви чуєте?».

Дуже боюся, щоб Іванові Миколайчуку не довелося повторити ці слова щодо нас, сьогоднішніх вавілонян. Я майже чую його слова.

Простіть мені, шановна Ліно Василівно, що я наважилася написати Вам такого листа. Але Ви самі вчите нас не стояти навколішки ні перед ким. Ми теж не стояли навколішки, а що могли, те й робили для України, заради миру і злагоди в наших душах. Так само, як і газета «День», і телеканал «Культура», і фестиваль «Відкрита ніч», і багато-багато інших добрих і порядних людей.

Щоранку я їду на роботу з лівого берега Дніпра на правий і щодня, дивлячись на куполи Успенського собору, який відроджувався на моїх очах, молюся, щоб Господь послав Україні любов і взаєморозуміння. Тільки ця молитва й дала мені право звернутися до Вас із цим листом.

З повагою і великою любов’ю до Вас, Галина КРИВОРЧУК, продюсер серіалу «Гра долі», 26 лютого 2011 року