Все, що ви хотіли знати про війну

Війна, в якій зараз де-факто перебуває Україна, диктує нові формати для життя країни, зокрема й для телебачення. Ще з весни усі українські канали — від центральних до нішевих інтернет-мовників — заполонили мілітарі-сюжети. Глядачі побачили обличчя нашої армії, ньюсмейкерами все частіше ставали не політики, а комбати чи генерали, активізувалася увага до міністерств оборони і внутрішніх справ. Новини заполонили топоніми Слов’янськ, Краматорськ, Щастя, Дебальцеве, Савур-могила і т.д. Репортажі з гарячих точок тепер уже своєї країни робили Андрій Цаплієнко («1+1»), Роман Бочкала («Інтер»), Азад Сафаров («5 канал»), Олександр Моторний («2+2»)... Логічно, що в певний момент ця тема переросла новинні сюжети і стала оформлюватися на певних каналах у цілі програми, досить різні за характером. На «1+1» стартував військово-патріотичний проект «Хоробрі серця» присвячений людям, які виявили героїзм під час подій на сході України. «5-й канал» звернув більше уваги на соціальну складову і запустив передачу «Єдина родина», яка розкриває конфлікт через людські долі. Натомість цифрові загальнонаціональні інформаційні канали із меншою аудиторією сформували ці програми за принципами військової хроніки. Примітно, що навіть після укладеного так званого перемир’я, ці програми, які на деяких каналах щоденно, а на деяких лише по буднях виходять в ефір, постійно мають матеріал для трансляції й обговорення...

«ВОЄННИЙ ЩОДЕННИК» ВІД «112 Україна»

Одна із таких програм військових хронік виходить на каналі «112 Україна» під назвою «Воєнний щоденник». Варто зазначити, що і сам мовник, і його журналісти, і слова, які використовували працівники на позначення тих чи інших подій кардинально змінилися. Тепер глядачі уже не чують про «ополченців», які трансформувалися в «бойовиків», а формулювання «українська армія бомбить мирне населення» змінилося на «терористи обстрілюють позиції українських військових». Наприклад, у випуску від 29 серпня тодішня ведуча Тетяна Гончарова, розповідаючи про публічні заклики Путіна до представників так званих ДНР і ЛНР припинити вогонь, подає цю інформацію, вживаючи слова «бандформування бойовиків, що підконтрольні російському керівництву». Або от один із співведучих Олексій Ананов, говорячи про бунтівні батальйони і заяви міжнародних організацій про те, що українські військові недотримуються прав людини на сході, висловлюється так: «Можливо, в цьому і є частка правди, але наразі це виглядає як передвиборчі ігри».

Програма цікава тим, що у неї різні співведучі, як-от Алла Щоличева, Олексій Ананов, Вадим Карп’як, а відповідно, і різні підходи, різні динаміки бесіди. Постійні телеведучі — Світлана Орловська та Василь Голованов. До свого звільнення зі «112 Україна» «Воєнний щоденник» вела і Тетяна Гончарова. На жаль, таке різноманіття не дуже поширюється на гостей студії. Із ефіру в ефір «Воєнного щоденника» переходить радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко, у сюжетах та інформаційних перебивках канал постійно подає коментарі речника АТО Владислава Селезньова чи речника інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрія Лисенка. Хоча варто сказати, що синхрони Лисенка останнім часом стали трендом українських телеканалів... Тож у цьому плані все залежить від майстерності ведучих ставити гостям гострі запитання. Перш за все, ця програма важлива як документ, хроніка. «Воєнний щоденник» виходить щодня і його випуски зараз особливо цінні, адже показують, що насправді являє собою «перемир’я» на Донбасі. Звісно, програма не обмежується виключно інформуванням про воєнні дії, репортажами про волонтерську діяльність, кадрами з розбомблених фронтових сіл і міст. Збурюється тема забезпечення армії, реформування силових органів, усе частіше з’являється тема виборів, але загалом наповнення і стиль «Воєнного щоденника» цілком відповідають його назві. Дивно тільки, як голоси ведучих, абсолютно звично і беземоційно, нібито новини про ухвалення нових законів чи температурний режим у квартирах узимку, начитують інформацію на початку програми: «У результаті сьогоднішніх артобстрілів двоє українських військових загинули, ще троє отримали поранення»...

«ХРОНІКИ ВІЙНИ З АРТЕМОМ ШЕВЧЕНКОМ»

Ще один телепроект, присвячений військовій тематиці, виходить на «Еспресо TV» — «Хроніки війни з Артемом Шевченком. Щоденник АТО». На відміну від «Воєнного щоденника» на «112 Україна», в якому протягом ефіру ведуться дискусії з кількома спікерами і різними ведучими, обличчя «Хронік...» незмінне і побудоване як розмова Артема Шевченка в студії з одним гостем. А «Щоденник АТО» — це постійна рубрика «Хронік...», дайджест найсвіжіших відео із зони конфлікту — репортажів журналістів і сюжетів у форматі «без коментарів». Та й сама розмова не така довга. Якщо «Воєнний щоденник» «112 Україна» триває півтори години щоденно, то «Хронікам війни» виділяють усього 20 хвилин ефіру з понеділка по четвер.  

Проте гості Артема Шевченка — щоразу різні цікаві люди з різних кіл і середовищ, більшість з яких — не офіційно-кабінетні персонажі. У студії програми були й інструктор зі стрільби Костянтин Лісник, і уже відомий комбат, а тепер і кандидат у народні депутати Семен Семенченко, і політолог Сергій Згурець, і аналітик екс-речник Посольства Грузії в Україні та учасник війни в Абхазії 1992 — 1993 років Бачо Корчилава... Хоча приходять сюди й особи з держапарату, як-от начальник Головного слідчого управління СБУ генерал-майор Василь Вовк чи радник міністра Внутрішніх справ України Зорян Шкіряк. Прикметно, що зараз на українських каналах часто можна побачити радників міністрів, тоді коли самі міністри воліють залишатися за кадром. Часто через радників можна зрозуміти дещо і про самих міністрів чи міністерства. Наприклад, 6 жовтня «Хроніки війни...» відвідав на той час іще радник міністра оборони Валерія Гелетея Олександр Данилюк, за сумісництвом координатор «Спільної справи», чиї активісти під час Євромайдану зайняли, але згодом звільнили будівлю Міністерства енергетики і вугільної промисловості. У «Хроніках...» пустили сюжет про створення Ради волонтерів при міноборони, а також зокрема йшлося про передачу 60 млн грн бюджетних коштів цій раді. Проте Артем Шевченко чомусь не став дізнаватися у Данилюка, хто саме буде входити і хто очолить цю раду, а лише запитав виправданий цей крок чи ризикований.

Загалом складається враження, що найчастіше ведучий просто надає медіа-майданчик для висловлення поглядів своїм гостям. Якщо Вадим Карп’як у «Воєнному щоденнику» буквально засипає гострими запитаннями Антона Геращенка, зокрема чому на особистому контролі Президента розслідування справи побиття Шуфрича є, а справи розстрілу майданівців немає, то спікери у студії «Еспресо TV» почувають себе досить розслаблено. Хоча далеко не завжди. Наприклад, у розмові з Василем Вовком Шевченко висловлює думку про те, що непокарання призводить до рецидиву, і перераховує конкретні прізвища голів міст і областей на Донбасі, дії яких можна було б розцінити як сепаратизм. «Покарання буде невідворотним. Не покарає правоохоронна система — покарає Бог», — відповідає на це начальник Головного слідчого управління СБУ.

Здається, у цій фразі є все: і віддзеркалення сучасної ситуації в Україні зокрема, і трансляція цих процесів у медіа. Ми лише формуємо військові програми як жанр. Французький письменник ХІХ століття Жуль Ренар описав один іронічний епізод, пов’язаний із журналістикою на війні. «1870 року якогось журналіста не захотіли пустити через аванпости. «Ах, так! — вигукнув він. — У такому разі ми не будемо писати про війну». На жаль, ми собі не можемо такого дозволити.