Всупереч негодi
Метушня перед парламентськими слуханнями про свободу слова безперечно пішла мені на користь. Такий звичний медіапростір відкрився з незвичних бокiв. Це було відомо і раніше, але після тижневого ретельного дослідження предмета шматочки мозаїки склалися в таку безрадісну картину. Виявилося, що газет у нас разів у сто(!), а то й більше, ніж на впорядкованому Заході, і тому вони можуть існувати тільки на дотації. Нормальні бізнес- відносини почнуться, коли в країні виживуть усього кілька газет. Те саме з телебаченням. На думку виконавчого продюсера каналу «1+1» В. Оселедчика, поки що рекламного продукту вистачає на три прибуткових телевізійних канали. Але, за великим рахунком, ніхто і не вимагає від ЗМІ прибутковості. Як правило, це енний бізнес у власника і тому покликаний захищати інтереси всіх інших. Особливо це помітно у провінції. За влучним зауваженням Н. Кондратюк, це нагадує табличку «Обережно, у дворі зле телебачення!».
Прикро, що журналісти, які працюють в менш гнітючій обстановці (видання, що існують на гранти), вiдображують дійсність із перекосом в іншiй бок, очевидно, підлаштовуючись під замовника. Втрачають можливість стати насправді незалежним джерелом інформації. І те, що могло стати базою життєво необхідної консолідації журналістів, перетворилося на опозиційно-ворожий табір. На цьому невеликому острівці відносної незалежності не знаходиться місця дійсно хвилюючим темам. Замість цього мусуються затерті до дірок від надмірного згадування політичні проблеми. Іноді ініціатива опозиціонерів стає небезпечною для тих, хто їм вірить. Наприклад, посварити журналістів зі своїм начальством. Крикнути «сатрапам» в обличчя, мовляв, душать гади свободу слова, і гримнути дверми. Недивно, що за такої постановки питання журналістика стає небезпечною професією.
Але влада не дрімає. Під враженням промови керівника головного управління АП з питань інформаційної політики С. Васильєва (який був гостем «Дня»), приверзлося, що між редакціями простягся колючий дріт і журналісти натягли бронежилети. Принаймні, одягнуть ближче до виборів. За такої наполегливої боротьби за свободу слова журналістам не до читачів і глядачів. Наклади падають, але свідомість міцнішає.
Мені здавалося, що принаймні з епохою сучасним журналістам пощастило. Немає тієї жорсткої ідеології і вихолощуваності радянського періоду. Проте, теперiшний час більш багатоваріантний ніж комуністична прямолінійність.
Творче життя дуже коротке, і якщо дати втягнути себе в ці бої місцевого значення, до справжньої журналістики справа не дійде. Тому, кращі з нас, не звертаючи уваги на негоду, намагаються професіонально робити свою справу. У нашому не ідеальному світі ближчими до істини бувають публіцисти.
Не так часто ТБ вдається знайти правильний тон і показати справжнє життя. Дивно, що це вийшло у передачі про Службу зайнятості. Зауважено, що у провінції люди добріші і більш терплячі. У маленьких містечках узагалі інше життя, яке рідко потрапляє в поле зору столичних ЗМІ. Насправді людяною мені здалася розповідь «Служби милосердя» (УТ-1) про колишніх безробітних у Переяславі-Хмельницькому.
У провінції можна роками сидіти без роботи. Вакансії є, але як прожити на 165 гривень окладу? І таке безрадісне існування можна подолати тільки відчайдушним поривом. Iз безробітного або скромного державного службовця стати приватним підприємцем — шити іграшки, їздити з пересувною лавкою селами або навіть відкрити власне ательє на субсидію в 2,5 тисячі гривень (річна допомога безробітному), яку надає сміливцям Служба зайнятості. У скрутні часи люди займаються профорієнтацією. Докопуються, що ж їм справді цікаво робити — і перемагають обставини. За статистикою Центру зайнятості, невдах — тільки 15 відсотків. Щоправда, до цього додається необхідність підкоректувати широку слов’янську душу і навчитися рахувати. Проте нестоличні жителі довірливі — можуть дати товар у борг під чесне слово.
Розчулив відеопортрет початкуючого пенсіонера-бджоляра. На старості років він пішов на бізнес- курси і став будувати долю наново. Життя в Переяславі-Хмельницькому не мед, але «Служба Милосердя» спробувала довести, що шанс дається всім охочим.
У кращих традиціях телебачення — документальні міні-серіали в ТСН («1+1») . Пронизливе дослідження про голодомор змінили сюжети Оксани Зинов’євої про наших землякiв у Португалії. Як це не раз траплялося в історії, як і раніше, українці — заробітчани. Незважаючи на нелегальне становище, вони загалом задоволені своєю долею — заводять дітей, будують плани. Камера запрошує нас у гості до земляків, показує місце їхньої роботи. Берегом теплого моря гуляють цілком благополучні люди. І чекають покращання ситуації у рiднiй країні, щоб повернутися на батьківщину.
«Подвійний доказ» — «нижній рівень» цікавої народу аналітики. Ті, кого хоч трохи хвилює ситуація на планеті Земля, пошкодують, якщо проґавили «ПД» на тему ісламу. З усього шоу на цю вибухонебезпечну тему, тут найбільш виразно цитували Коран. На противагу глобалізації, лави ісламістів поповнюються, причому, як це не дивно, і в Україні (сьогодні це 4% населення країни ). Релігія пророка Мухаммеда приваблює передусім бідних можливістю змінити світ на свою користь. Це інтелектуальні «американські гірки» — постаратися поставити себе на місце мусульманина і спробувати зрозуміти, що рухає камікадзе — захист релігії чи конкретні бізнес- або територіальні інтереси. Європейцю важко уявити, що можна позбавити себе життя заради кількох рядків у Корані. Мусульмани по-своєму трактують навіть побиття каменями. Так захищають дух проти агресії матерії.
Пікіровка вдалася гостра, не тільки завдяки жорсткій позиції ізраїльського посла Анни Азарі. Ведучі прозоро натякали, якою повинна бути відповідь на запитання — релігійна різноманітність в Україні є благом чи загрозою. Чого тільки варті слова Д. Корчинського про народний «звичай» чеченців: «У них три дні гість, а на четвертий заручник». Хоч вважається, що журналістська позиція повинна бути нейтральною, можливість бути самими собою розкріпачує і додає передачі епатажу.
Комусь же вдається інформувати — не перекручуючи, розповідати — не повчаючи, розважати — не вульгаризуючи.
