Які вони — наші росіяни?
Деякі публікації зачіпають настільки сильно, що негайно кидаєш усі справи й сідаєш за комп’ютер, а потім без найменших вагань відсилаєш статтю до редакції «Дня». Саме такою публікацією є стаття «Я вчуся розуміти» (Дві Батьківщини одного росіянина) Павла Казаріна («День» № 42—43).
Павло Казарін живе в Криму — в місці, поки не дуже підходящому для вибору української ідентифікації. Утім, остаточного вибору й Павло Казарін іще не зробив. Для нього Крим у складі України важливий здебільшого тому, що «відхід Криму до Росії остаточно відірве від останньої Україну».
І все-таки Павло Казарін, залишаючись росіянином, у той же час уже й «наша людина». І, з превеликим задоволенням, варто зауважити, що таких людей — наших або вже «майже наших» росіян, євреїв і представників інших національностей — було багато завжди й дедалі більше стає нині.
Чимало неукраїнців, які жили в Україні до 1991 року, прагнули не помічати довкола себе нічого українського, й їм це переважно вдавалося. В УРСР для них України як би й не було. Навіть географічну співвіднесеність вони вважали за краще визначати безпосередньо — назвами областей. Тому міжнаціональні конфлікти на побутовому рівні траплялися рідко, на відміну від деяких інших союзних і автономних республік. Подеколи можна було почути антиукраїнські випади від росіян, євреїв і представників інших національностей (як і від самих етнічних українців!) — або навпаки, але в цілому й у росіян, і у русифікованих представників національних меншин ставлення до українців було терпиме, оскільки тодішнє становище українців цілком влаштовувало більшість неукраїнців. Як висловився один знайомий мені росіянин, ви, хохли, вже у нас у мішку, й нам залишилося лише зав’язати мішок вірьовкою. А досить значна частина жителів України взагалі прагнула уникнути національних проблем, щоб не ускладнювати собі й без того непросте життя.
Ситуація різко змінилася після 1991 року, коли багатьом довелося — абсолютно несподівано — визначатися: а з ким тепер я? І хто я, власне, такий? І той, хто ще недавно був налаштований щодо українців поблажливо й миролюбно, раптом ставав агресивним українофобом. Мене свого часу вразило перетворення двох моїх колег, викладачок університету, росіянок за національністю, з якими раніше я часто розмовляв «за життя». І раптом вони заявили, що я «страшний український націоналіст», усього лише тому, що виступаю за незалежну Україну. Приятельські стосунки між нами, звісно, урвалися. Мій приятель за футбольним «уболіванням», доцент з кафедри англійської філології, єврей за національністю, одразу після референдуму 1991-го заявив, що «серед цих петлюрівців» не житиме, терміново продав квартиру і з сім’єю виїхав за кордон.
Проте розділ стався не лише між приятелями та колегами, а й у сім’ях. Можна собі лише уявити, як важко було зробити вибір дітям, у яких один із батьків був українцем, а другий — росіянином, і обидва ніяк не могли дійти спільної думки щодо виховання дітей, як і в інших гострих питаннях. Одна з моїх студенток розповіла: «Якщо я повертаюся додому і зі сходів чую крики в нашій квартирі, то знаю точно — це тато й мама ділять Чорноморський флот».
Дуже важко психологічно було тепер тим росіянам, які звикли вважати Україну частиною Росії, а себе — «першими серед рівних». Раптом вони перетворилися на національну меншину, відокремлену від Росії державним кордоном. Багато етнічних росіян, які мають близьких родичів у Росії, вчинили просто — вони повернулися на Батьківщину. Але що було робити тим, у кого тут була хороша й улюблена робота та друзі й які, втім, абсолютно не відчували близькості й симпатії до української культури й українців як до етнічної спільноти, а не як до конкретних непоганих людей? Адже в Росії довелося б усе починати з самого початку, а на підтримку родичів могли сподіватися не всі. А як важко було тим, хто, як Павло Казарін, почувався росіянином або, скажімо, євреєм, але народився й виріс в Україні й відчував прихильність не лише до історичної батьківщини, а й до цієї землі та її людей, до її культури!
Десь у середині дев’яностих я йшов Дніпропетровськом і побачив, що назустріч мені йде мій колишній студент — єврей за національністю. У нього була яскрава зовнішність: те, що він єврей, було видно навіть на відстані понад п’ятдесят метрів. Та й деякі внутрішні здібності, що зазвичай приписуються євреям, у нього збереглися. Якось мене відправили зі студентською групою на сільгоспроботи до колгоспу на місяць, і дуже скоро я запідозрив, що працівники колгоспної їдальні обманюють нас, вираховуючи з нас більше, ніж належить. Розібратися з ними самостійно я не зміг — це вимагало надто багато часу й зусиль. І тоді я попросив цього студента взяти на себе відповідальність за фінансові розрахунки, пов’язані з нашим харчуванням. Усього лише близько години посидів він з представниками їдальні за паперами, й досвідчені комбінатори дуже швидко зрозуміли, що цього «хитрого жида» обдурити неможливо в принципі. З розрахунками за харчування в нас усе одразу налагодилося. І ось я несподівано зустрів цього «хитрого жида» на дніпропетровській вулиці. Після першого обміну стандартними фразами, дізнавшись, що він, випускник романо-германського відділення університету, займається роздрібною торгівлею парфумами в маленькому кіоску, я висловив здивування з приводу того, що він усе ще тут, тоді як більшість його одноплемінників уже давно в Ізраїлі, Америці або Німеччині. «Куди мені їхати? — відповів він. — Я тут виріс; у цій землі поховані мої батьки». Але мені здалося, що в його очах було трохи туги й невпевненості; мабуть, у ньому ще відбувалася внутрішня боротьба, і я відчув до нього не лише симпатію, а й співчуття.
Одного дня, вже після 1991 року, життя звело мене з чоловіком, який мав стовідсотково російське прізвище — Маслов. Якось він сказав мені зі здивуванням: «Я стовідсотковий етнічний росіянин, я розмовляю й думаю російською мовою, але в усіх нинішніх конфліктах між Україною та Росією завжди вболіваю за Україну. І взагалі, Україна мені ближча. І я не можу зрозуміти, хто я тепер. Як мені себе називати, коли мене запитують про мою національну приналежність?» Після роздумів я відповів йому, що, на мою думку, він за станом своєї душі вже цілком дозрів для того, щоб називатися російськомовним українцем російського походження. Він, зваживши, абсолютно погодився з цим формулюванням, чомусь дуже зрадів і навіть подякував мені за внесення зрозумілості.
І пізніше я часто зустрічав їх — наших росіян, євреїв, німців та інших людей — наших не за позначкою про громадянство або національність у паспорті, а за станом душі.
Це була, наприклад, російська жінка середніх років, яка в молодості вийшла заміж за українця й переїхала з чоловіком до України. У потязі «Сімферополь — Санкт-Петербург» вона майже цілий день наполегливо й вправно дискутувала з сусідами по купе, громадянами Росії, роз’яснюючи їм право українського народу мати власну державу й власну державну мову. Понад усе її опонентів дивувало те, що «українською націоналісткою», якою вони її вважали, є російська жінка, котра народилася й виросла в Росії.
Їх справді багато — наших росіян, євреїв, татар, німців та інших порядних і добрих людей. Вони живуть серед нас і не хочуть плювати в колодязь, з якого п’ють. Вони хочуть дружити з нами і зовсім не хочуть бути внутрішніми емігрантами; не хочуть, аби такими емігрантами, що ненавидять своїх співгромадян і тому завжди озлоблені, були їхні діти й онуки.
Та й ці їхні діти, котрі інтуїтивно уникають внутрішньої еміграції, часто самі роблять свій вибір, не звертаючи уваги на своїх батьків і прародителів.
Мені довелося не так давно вислухати крик душі російського націоналіста, колишнього офіцера родом з Росії, котрий опинився в Україні під час служби й залишився тут після 1991 року, сподіваючись, що все ще повернеться до старого. Він страждав через те, що тепер розумів — до старого повернення вже не буде. Він страшенно обурювався індиферентністю своїх дітей, які нібито не виховували своїх дітей у справжньому російському дусі, але понад усе його обурював один з онуків, який став уже «справжнім хохлом» і навіть уболівав за збірну України з футболу. Про цього внука дідусь-націоналіст говорив з неприкритою ненавистю. Мені було шкода цього україно- й онуконенависника. Йому дійсно не позаздриш. Єдиною втіхою було те, що він розумів — йому необхідно повертатися до Росії. Я абсолютно щиро підтримав цю думку — навіщо жити серед ворогів, до яких належить навіть власний онук?
Спілкуватися з людьми, які не люблять українців і категорично виступають проти незалежності України, мені доводилося нерідко, але я ніколи не уникав такого спілкування. Перш за все я прагнув з’ясувати, в чому полягає проблема кожного конкретного українофоба, що заважає йому жити зі світом у душі в незалежній Україні. Важливо також з’ясувати, де можлива першопричина, що дала перший поштовх цій фобії. У результаті бесіди інколи з’ясовувалося, що такою причиною були стереотипи, прищеплені радянською школою й пропагандою, а нині підтримувані з Росії за допомогою ЗМІ та кимось з близького оточення. Інколи це були проблеми з дитинства, коли, наприклад, батько-українець залишив сім’ю або був п’яницею чи гулякою, а російська мати, щоб помститися, виховала дітей українофобами, пояснюючи їм, що «хохли всі такі». Тобто причини українофобства виявлялися дуже різними, й інколи навіть ставало шкода людину, схильну до фобії. Найкраще їй міг би допомогти професійний психотерапевт.
Інколи люди, мирна бесіда з якими на самому початку здавалася просто неможливою, навіть дякували й заявляли, що тепер побачили проблему й з іншого боку. З однією своєю колегою, німкенею за національністю, я обговорював болісні для неї питання російсько-українських відносин протягом дуже тривалого періоду. У неї був чоловік-росіянин, і вся його родина до України ставилася вороже. На початку наших бесід українці були для цієї жінки майже втіленням зла, оскільки вони «розвалили СРСР, вкрали в Росії Крим» і так далі і тому подібне. Проте з часом вона почала сприймати деякі мої аргументи. Одного дня, після декількох років (!) спілкування, я побачив у неї на робочому столі маленький жовто-синій прапорець. Цього дня я відчував себе майже іменинником.
Мушу визнати, що двічі або тричі в бесідах з українофобами я зірвався; й на образи на адресу України й українців відповів схожим чином; проте про ці випадки я шкодую досі. Давши себе занадто збудити емоційно, я втратив шанс хоч трохи вплинути на опонента, змусити його попрацювати мізками й замислитися над тим, над чим він явно ніколи глибоко не замислювався. У крайньому випадку, не досягнувши абсолютно ніякого ефекту, я, зберігши спокій, міг би, принаймні, краще вивчити психологічні та логічні механізми в душі цього конкретного українофоба, що теж було б корисно. Змусити опонента втратити рівновагу — це прийом, яким багато людей, і особливо радикальні націоналісти, завжди користуються охоче. Там, де панують емоції або відключається зовсім, або не на повну силу діє розум, а саме розумних аргументів радикальний націоналізм (як і інші крайні «ізми») й боїться понад усе.
Проте й чимало свідомих українців-інтелігентів у своєму патріотичному пориванні часто переборщують і цим полегшують діяльність українофобів. Ми довго переживали душевні незручності через те, що в СРСР були офіційно віднесені до національних меншин (нацменів). Створивши власну державу, багато хто з нас став просто насолоджуватися свідомістю того, що тепер саме ми — перший сорт, а всі інші — тепер і назавжди — жалюгідні нацмени. Зізнаюся, що і я після 1991 року деякий час у розмовах з неукраїнцями, а особливо розмовляючи з росіянами, з великим задоволенням використовував раніше ненависний мені термін «національні меншини» — як помсту за минулі роки.
Чим мудріше ми поводитимемося, тим більше шансів, що вибір неукраїнці робитимуть на користь України. Нещодавнє надання в Криму російській мові статусу офіційної (росіяни становлять у АРК більш як шістдесят відсотків населення) підсилило позитивне ставлення до України у значної кількості кримчан. Уперше публічно виявляти лояльність до України й українства перестало бути ганебним явищем з погляду доволі багатьох жителів півострова. Зрозуміло, що теплі почуття до Росії залишаться в багатьох етнічних росіян, які живуть тут, але це цілком природно. Адже нам теж хочеться, щоб українці, котрі живуть за кордоном, зберігали зв’язок з Україною.
До речі, Росія своєю грубою великодержавною політикою лише підштовхує етнічних росіян, які живуть у нашій країні, до остаточного вибору на користь України. Свого часу російська влада здійснила провокацію біля острова Тузла. Це була добре продумана й широкомасштабна операція. У той час, коли до Тузли прокладали греблю з російського боку, до Криму раптом потягнулися військові й інші «фахівці» з Росії, які забажали провести тут свою відпустку або просто відвідати родичів або друзів. Назрівав великий конфлікт. Однією з причин дострокового припинення цієї провокації стало те, що вона викликала різко негативне ставлення не лише у більшості російськомовних етнічних українців, а й у значної частини наших етнічних росіян. Поставлені вперше перед жорстким вибором, з ким бути, багато хто з них зробив вибір на користь України, зокрема, навіть і в Криму. Для російської влади це було великою несподіванкою.
Найкраща зброя проти українофобії — це не емоції, не злість, не образи у відповідь, а стриманість, ввічливість, терпіння, прагнення зрозуміти мотиви опонента і знайти розумні та зрозумілі контраргументи, щоденна наполеглива праця, тобто все те, що можна позначити одним словом — мудрість. І найголовніше — потрібна продумана й злагоджена робота з розбудови сучасної демократичної держави, в якій усім громадянам житиметься не менш приємно, ніж, скажімо, в Угорщині, Румунії, Польщі, Іспанії або Італії. Нам треба будувати державу, якою і Павло Казарін, і його діти й онуки, як і діти й онуки мільйонів інших громадян нашої країни будь-якої етнічної приналежності, могли б пишатися по праву.
