«Євразійський дім»-2

Модератором шоу Савіка Шустера знову виступила незрівнянна І. Богословська, дивлячись на яку, дедалі більше сумую за не менш незрівнянною Н. Вітренко. Але Інна Германівна має очевидну перевагу перед найпрогресивнішим соціалістом, оскільки є обличчям і голосом діючої влади, а чиїми обличчям і голосом наразі є Наталія Михайлівна, окрім рідної партії... І. Богословська знову давала публіці уроки патріотизму (і це після очевидних і безкарних, на жаль, спроб здати суміжній державі як мінімум половину українського міста Севастополя). Український патріотизм, за Богословською, має виявлятися в любові до Партії регіонів та її лідерів. А щонайменша критика цієї бездоганної партії є явною національною зрадою. Тобто будь-який українець на запитання іноземця про Партію регіонів та її вождів мусить відповідати із захватом. Майже як колишня радянська людина про рідну КПРС. А якщо ні — то ти ворог, продався... Ну, кому саме продався, це вирішать.

Оскільки справа була напередодні Дня вшанування пам’яті жертв Голодомору, пан Шустер запросив до студії новопризначеного директора Інституту національної пам’яті, члена-кореспондента НАН України пана, а зважаючи на його біографію й сферу наукових інтересів, товариша Солдатенка. Він тут-таки взявся визначати, був Голодомор геноцидом чи не був. При цьому проявив дещо незграбну виверткість, мовляв, начебто і був, але не на 100%. Цілком у дусі відомого анекдоту, де у армійського прапорщика з’ясовували, чи літають крокодили, й отримали відповідь, що «літають, але низенько-низенько». Без будь-якого зв’язку з попередніми своїми твердженнями Солдатенко раптом бовкнув, що події 1932—1933 років не можна вважати етноцидом. А геноцидом? Мабуть, учений плутається в цих поняттях. Він викручувався, темнив, уникав чітких формулювань, скаржився на брак документів, бажав продовжити вивчення питання (мабуть, протягом найближчих 100 років), а вже потім, неспішно, робити висновки. Хоча вже давно час зробити висновки й рухатися далі.

Товариш Солдатенко почав доводити, що від Голодомору загинуло не так уже й багато людей, ну, тисяч десь 800, не більше. Крім того, на його вчену думку, до загиблих від Голодомору зарахували й тих, хто помер від алкоголізму чи потрапив під трамвай. Воістину, як казав Бенедикт Спіноза: «Усіляке благородство має межу, а підлота людська безмежна». Ось таких історичних і моральних геніїв обирають у нас до Національної (!) академії наук.

«ОБИДВА ГІРШІ»

Стало цілком зрозуміло, з якою саме метою нинішня влада відрядила тов. Солдатенка до Інституту національної пам’яті. До Солдатенка приєдналася Богословська, мовляв, не було жодного геноциду. Тут-таки вона різко виступила проти «спроб поставити на одну» дошку фашизм і комунізм. Мовляв, комуністи не знищували людей за національною ознакою, а виключно класовою (що, слід розуміти, на думку пані Богословської, цілком можна вибачити?). Вочевидь, для Богословської червоний тоталітаризм набагато переважніше за коричневий. Я б вважав за краще відповісти на питання про те, яке з двох лих краще, словами Й. Сталіна газеті «Правда». Коли партійні журналісти запитали вождя, який ухил, правий чи лівий, гірше, той відповів: «Обидва гірші». А що стосується переваг комунізму, які постулює І. Богословська, то тут доречно пригадати вислів першого демократичного президента Болгарії доктора філософії Желю Желєва, автора фундаментального наукового дослідження фашизму: «Якщо між фашизмом і комунізмом і є якісь відмінності, то всі вони не на користь комунізму». Певна річ, пані Богословська може й не знати, але її версія про те, що комунізм був байдужим до національності своїх жертв, з фактологічного погляду не витримує критики. Ще у Маркса й Енгельса після краху Угорського повстання 1848 р. з’явилася теза про «контрреволюційні нації», причому до цього розряду потрапили всі слов’яни, крім росіян і поляків. Теза активно застосовувалася на практиці більшовиками, фактично в перші ж роки їхнього режиму. Це було дуже зручно. Будь-яку націю можна було оголосити «контрреволюційною» (як будь-якого селянина «кулаком», а будь-якого інтелігента «буржуєм») і знищити або піддати масовим репресіям і дискримінації. Ще в 20-х, 30-х роках ХХ ст. саме за національною ознакою репресій зазнали радянські поляки, фіни, корейці, латиші. А в 40-х роках саме за національною ознакою були репресовані радянські німці, турки-месхетинці, кримські татари, чеченці, інгуші, калмики, карачаївці, балкарці й низка інших народів. Усі вони виявилися «контрреволюційними націями». У результаті небачених за жорстокістю депортацій ці народи втратили до 20—50% свого чисельного складу, сотні тисяч людей вбили, заморили голодом, переселили в нестерпні умови, що спричинило масові жертви. Враховуючи ці обставини, у нас в Україні є всі підстави говорити про геноцид кримськотатарського народу. Між іншим, коли кримські татари, котрі поверталися з фронту, де воювали в лавах Червоної армії, приходили обвішані радянськими орденами та медалями, їх усіх заганяли в телячі вагони й відправляли далеко на схід. Хоча їх звинуватити в «співпраці з німецькими окупантами» було ніяк не можна. Цей маленький народ (на 1944 рік трохи більше 150 тисяч) дав 10 Героїв Радянського Союзу й одного двічі Героя. Але нічого не врятувало, оскільки карали саме за національною приналежністю, за те, що кримські татари. До речі, і євреїв у нацистському Голокості знищували не просто так, а в контексті чисельних звинувачень у тому, що нібито завдають «величезних збитків» Німеччині, шкодять, саботують політику партії й уряду, тобто, у відомому сенсі, вони теж були «контрреволюційною нацією» з погляду нацистської «консервативної революції». 1944 року війська НКВС, виселяючи чеченців, полінувались гнати їх з високогірного аулу Хайбах на залізничну станцію, загнали близько 500 осіб, здебільшого жінок, дітей і старих (молоді чоловіки були в Червоній армії) до стайні й спалили живцем. Нам дуже багато розповідали про нацистські жертви Хатині, Лідіце й Орадура, а ось про аул Хайбах не розповідали ніколи. От нехай пані Богословська й пояснить мені принципову різницю між попелом аулу Хайбах і попелом Хатині...

«ПЕРЕВАГА» ЗА ПР

Ну, а Євгеній Кисельов продемонстрував «друге пришестя» Віктора Ющенка, який знову вирізнився нескінченними промовами й суперечливими відповідями. Один з журналістів кинув екс-президенту чи то запитання, чи то звинувачення, чи то констатацію факту: «Майдан зробив Януковича лузером, а ви зробили його президентом, без п’яти років вашого правління не було б і президентства Януковича». Оскільки, по суті, відповісти було нічим, колишній глава держави накинувся зі звинуваченнями на працівника пера, докоряючи йому недостатньою національною свідомістю. Звідки у наших діячів це нездорове прагнення ототожнювати себе, грішного, з Україною? Звідки ця пристрасть плутати Вітчизну з «вашим превосходительством», патріотизм з запопадливістю й плазуванням перед владою? У тому-то й біда, що багато хто в оточенні екс-президента служив особисто Ющенку, а не Україні. На жаль, В. А. Ющенко нічого не забув і нічого не навчився. Критикуючи нинішню опозицію, він малював свій власний портрет. Ставало страшно від відчуття того, наскільки людський масштаб цієї особи не відповідав її посаді. Ющенко вельми незграбно виправдовував феномен «противсіхства», який неабиякою мірою посприяв приходу до влади нинішнього режиму. Екс-президент чув лише себе, солов’єм заливаючись про «користь свободи слова». Усе це було нецікаво, ми вже багато разів дізнавалися від нашого колишнього державного лідера, що бути багатим і здоровим краще, ніж бідним і хворим...

До речі, Савік Шустер запросив в ефір Андрія Гончарука, нині, як і раніше (в Ющенка), заступника голови Адміністрації Президента. Дивна, однак, спадкоємність влади. Ми ось все більше приділяємо уваги тому, що робить В. Ф. Януковича та В. А. Ющенка антагоністами, випускаючи з уваги те, що їх об’єднує, й не замислюємося достатньо глибоко над тим, чому для В. А. Ющенка В. Ф. Янукович виявився милішим, ніж Ю. В. Тимошенко.

Між іншим, на «Інтері» сам Ющенко підтвердив, що нерідко спілкується по телефону з нинішнім господарем будинку на Банковій, а незабаром має відбутися особиста зустріч. Як відомо, Тимошенко вже давно добивається такої зустрічі, але відповіді досі не отримала. Виходить, що и В. Ф. Януковичу його попередник миліший, ніж Ю. В. Тимошенко.

Є. Кисельов теж віддав данину трагічній даті Голодомору, але зробив це вельми своєрідно, запросивши до студії людей, які цей факт заперечують: нардепа від ПР Василя Кисельова, його «партайгеносе» Вадима Колесніченка та тов. Солдатенка, який перебазувався на новий телемайданчик. Їм опонували історик Людмила Гриневич, а також колишній директор Інституту стратегічних досліджень пан Рубан і представник ВО «Свобода» пан Мірошніченко. «Перевага» Колесніченка виражалася в гучному голосі й утрируваній грубості. Слово «маячня» на адресу аргументації своїх візаві було в нього найм’якшим. Колесніченко демонстрував московську книжку «Голод в СССР» як головний доказ. А його опонентка продемонструвала підписаний російським професором Кондрашиним документ, інструкцію, надіслану до архівів колишніх союзних республік з наполегливою рекомендацією представляти саме ті архівні дані, які б обгрунтовували, що Голодомор в Україні нічим не відрізнявся від загальносоюзного голоду 1932—1933 рр. А це означає, що всі документи, що суперечили цій установці, слід було ігнорувати. От і виходить, що книжка «Голод в СССР» є не чим іншим як тенденційним продуктом політично мотивованої упередженої аргументації. А ще точніше — фальсифікації. Цілком свідомою, між іншим. Колесніченко знову озвучував репертуар тов. Солдатенка про «п’яниць» і «жертв вуличного хуліганства», яких приписали до загиблих під час Голодомору. Євгеній Кисельов, хотів він того чи не хотів, посприяв мерзенній сцені, зробив свій внесок у знущання над нашими жертвами. Ось так вшанували пам’ять загиблих. Утішило лише те, що, всупереч політичному фіглярству групи товаришів, 76% аудиторії «Інтеру» на запитання, чи будете ви відзначати День жертв Голодомору, відповіло «так».

«МАШИНА ЧАСУ»

Нова програма «Машина часу» Андрія Охримовича на «5 каналі» — одна з небагатьох якісних історичних програм у вітчизняному телеефірі. Раніше вона (щоправда, під іншою назвою) виходила в ефірі Першого Національного, але після приходу до керівництва НТКУ тандему Бенкендорф-Арфуш виявилася недоречною. Добре, що її прихистив «5 канал». Проте є зауваження й до «Машини часу». Відчувається певна фрагментарність і колажність у поданні історичних подій. Часто відсутній контекст. Наприклад, коли Андрій показував тренувальний центр НКВС, що існував після 1943 р. у Харкові, де готувалися псевдозагони «УПА», звідки лунали ще не забуті місцевими жителями вигуки «Слава Україні!», він обмежився лише короткою згадкою про цей факт, особисто з’явившись на тлі історичної будівлі в уніформі українського повстанця. Чому ж він не показав радянські документи, що мають колосальну самовикривальну силу, зокрема рапорт наркома внутрішніх справ УРСР Рясного Лаврентієві Берії, де республіканський шеф НКВС звітував про кількість створених їм «спецбоївок УПА», чому не продемонстрував листа військового прокурора Прикарпатського округу полковника Кошарського Микиті Хрущову про неподобства, які коять сформовані радянською держбезпекою «загони УПА»? Без такого повноцінного історичного контексту інсценізації справляють враження такого ж кітчу, як і «Пошуки істини» В’ячеславом Гармашом на каналі СТБ.

УКРАЇНСЬКИЙ КІМ ІР СЕН

«Відкритий доступ» Андрія Данилевича на ТРК «Україна» здивував постановкою деяких запитань, які здалися вельми своєрідними, враховуючи особистість власника телеканалу. Особливо запам’яталося запитання ведучого про те, чи не станеться найближчим часом розколу в оточенні В. Ф. Януковича... Канали, близькі до ПР, таких запитань, як правило, уникають. Неодноразово ведучий надавав слово лідерові КПУ Петру Симоненку. Звісно, тези вождя компартії можуть розчулити якого-небудь «сталінського сокола», але для «свіжої» людини це вже щось зовсім допотопне. Ідеї Петра Миколайовича зводилися до того, що нинішня Україна — погано, СРСР — добре. Інколи здавалося, що я не слухаю свого сучасника, а читаю журнал «Корея», який видавався в Радянському Союзі за часів «великого вождя» Кім Ір Сена. Але відтоді вже й у КНДР «великого вождя» змінив «улюблений керівник» Кім Чен Ір, а йому на зміну йде «блискучий товариш» Кім Чен Ін, а Петро Миколайович усе не міняється... Революційна фразеологія комсомольського розливу за вельми дивних, з погляду комуністичної ортодоксії, дій. Один лише союз з успішними буржуями з ПР чого вартий. До речі, Андрію Данилевичу просто-таки «кліщами» вдалося витягнути з П. М. Симоненка зізнання в тому, що КПУ проголосувала за олігархічний Податковий кодекс... Певна річ, не обійшлося без ідеологічної екзотики. Симоненко заявив, що не може бути свободи слова, поки ЗМІ належать приватним особам. Авжеж. Розподілити всі ЗМІ по обкомах КПУ, й тоді словесна свобода восторжествує. Повідав товариш Симоненко й про те, що національної ідеї не може бути під владою капіталу. Треба так розуміти, що вона процвітала й знову розцвіте виключно під владою КПУ/КПСС. Не обійшлося на ТРК «Україна» й без всюдисущого нардепа Колесніченка, який хвалився тим, що сприяв звільненню 150 суддів за порушення присяги. Присяги Партії регіонів? Нардеп присягався, що ПР не має жодного відношення до судової заборони акцій борців проти Податкового кодексу на майдані Незалежності. Клятви викликали вибух сміху в студії. Слід сказати, що наша Феміда — це особливий феномен. Інколи мені здається, що її пов’язка на очах вже давно стала пов’язкою на стегнах.

«НЕ ТАК» ЗРОЗУМІЛИ

Що стосується російського ефіру минулого тижня, увагу автора привернув телеканал «Россия», який у програмі «Поєдинок» показав гостру дискусію між одіозним прокремлівським журналістом, склочником, скандалістом і грубіяном Михайлом Леонтьєвим і громадським діячем, письменником Юлієм Гусманом. Леонтьєв стверджував, що Росія була й буде імперією, але сьогодні вона неповна, обгризена й кастрована. Слід було б відновити. За Леонтьєвим, Кремлю для цього не вистачає лише політичної волі, достатньо захотіти, й усе відновиться. Ентузіазм Леонтьєва нагадав ентузіазм колишнього міністра оборони РФ Павла Грачова, котрий обіцяв за два дні з одним десантним полком навести лад у Чечні. Досі наводять, а порядку все немає, якщо вірити президентові Д. А. Медведєву... Не слід було б Кремлю слухати таких радників, підведуть під монастир, покажуть правильну дорогу за системою Івана Сусаніна. А що потім з базіки Леонтьєва візьмеш, тим паче що він завжди скаже, що його «не так» зрозуміли. А ліберал і демократ Гусман закликав будувати спільний «Євразійський дім», де не буде ні старших, ні молодших братів і знову розцвіте радянський інтернаціоналізм. З приводу «інтернаціоналізму» відсилаю Юлія Гусмана до Володимира Познера, який написав: «За радянських часів мене приголомшувала очевидна невідповідність між гаслом про дружбу народів і реальністю. Хоч би де я був — у Грузії, Вірменії, Азербайджані, в країнах Прибалтики, як їх тоді називали (нині Балтії), на Україні й навіть у Білорусі — всюди зустрічався з більш-менш явними ознаками нелюбові корінних жителів до Росії та росіян. Бажання вирватися з російських обіймів, вирішувати власні питання без російського втручання виражалося по-різному. Щодо росіян, то вони не мали особливо дружніх почуттів до «хохлів», «чурок», «чорнозадих» та інших «братів і сестер» по Союзу». І хоча ці слова були написані Познером іще 1998 року, їх, як здається, досі не зрозуміла й не осмислила значна частина його співвітчизників, але особливо політичний клас Російської Федерації...