Європа рекомендує роздержавити ЗМI. Україна відповідає: і так, і ні

Здавна добре відома народна мудрість: хто платить гроші, той замовляє музику. А позаяк в Україні як комунальні, так і державні ЗМІ перебувають на дотації місцевих і державних органів влади, то й музику, особливо під час виборів, замовляють ті ж самі органи влади. Це означає, що той, хто прийшов до влади, відразу ж отримує додатковий ресурс впливу на населення. Щоб оцінити силу цього важеля, слід назвати такі цифри по Донецькій області (дані були оприлюднені на конференції): комунальні ЗМІ (газетні видання) за кількістю становлять лише 3% від загальної кількості таких видань, а от за накладами охоплюють понад 30% від сумарного тиражу всіх видань регіону.

Коли ж говорити про державні обласні радіо й телебачення, то в районах, містах, областях конкурентів їм або мало, або практично немає.

Також добре відомо, що вплив електронних ЗМІ на слухачів і глядачів, особливо телебачення, значно перевищує вплив друкованих ЗМІ. Тому обласне державне телебачення є альфою та омегою в політиці тієї партії, яка прийшла до влади в кожному конкретному регіоні. Цей ресурс впливу обласні очільники бережуть у недоторканності як зіницю ока.

Нагадаємо, до державної власності в Україні належать Національна телекомпанія України, Національна радіокомпанія України, всі обласні телерадіокомпанії (їх два з половиною десятки), газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр». Комунальною власністю є всі друковані видання, що належать обласним, міським і районним органам місцевої влади (їх приблизно тисяча), а також поодинокі комунальні телерадіокомпанії.

Як відомо, Рада Європи рекомендувала Україні здійснити роздержавлення ЗМІ. З цією рекомендацією беззастережно погодилися два останніх президенти нашої держави. І що?

Наразі маємо два проекти законів роздержавлення ЗМІ: один від народного депутата С. Курпіля, а другий — від Кабінету Міністрів України.

Проект закону С. Курпіля мінімальний за обсягом, а тому менш деталізований. У ньому, на жаль, не взято до уваги наявних загроз інформаційному простору держави. Зокрема, того, що кожне з роздержавлених ЗМІ може придбати приватний власникнаприклад ті ж місцеві чиновники або наближені до них особи, і знову ж таки негативно впливати на видавничу політику. Інакше кажучи, проект С. Курпіля не враховує фактора можливого перепродажу ЗМІ. Не розповсюджується цей проект закону й на електронні ЗМІ (а вони ж, як було вже зазначено, найвпливовіші).

Проект закону від Кабінету Міністрів підлаштований під потреби чинної влади, а саме під вибори президента, які мають відбутися 2015 року (мабуть, саме тому частина заходів із роздержавлення ЗМІ відповідно до законопроекту буде реалізовуватися аж через чотири роки). Крім того, роздержавлення планують проводити у два етапи. Як наслідок, частина ЗМІ, які не будуть реформовані на першому етапі, залишаться в очікуванні другого етапу в «підвішеному» — тобто залежному від влади — стані. Так само в цьому проекті не враховано можливих загроз приватизації та не розглянуто питання роздержавлення електронних — найвпливовіших! — ЗМІ.

Не враховують обидва законопроекти і такого моменту, що внаслідок приватизації можуть припинити вихід поодинокі україномовні видання на півдні та сході країни або ж україномовні версії двомовних видань. Хибують вони й на те, що розглядають роздержавлення окремо від створення громадського телебачення і радіомовлення. А ще існує, крім усього цього, суто людський фактор: працівники комунальних і державних ЗМІ — у переважній більшості — не зацікавлені у роздержавленні цих ЗМІ, оскільки робота в таких організаціях гарантує певну, хоч і не дуже заможну, але все ж стабільність.

То яких принципів потрібно дотримуватися, щоб процес роздержавлення дав позитивні результати?

♦ 1. Роздержавлення комунальних і державних, друкованих та електронних ЗМІ має відбуватися паралельно. Максимальний термін роздержавлення не повинен перевищувати двох років.

♦ 2. Роздержавлення має відбуватися паралельно зі зміцненням громадянського суспільства.

♦ 3. Органи місцевої та державної влади — наприклад, протягом місяця з дати публікації закону — повинні добровільно вийти зі складу засновників або власників комунальних і державних ЗМІ.

Нова формула власності ЗМІ на наступні десять років має стати такою: а) майно комунальних ЗМІ, як і раніше, належить до комунальної власності, але керівництво ЗМІ органам місцевої влади не підпорядковується; б) майно обласних державних телерадіокомпаній передається в комунальну власність територій, на яких воно розташоване, але керівництво цих ЗМІ органам місцевої влади не підпорядковується; в) майно Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, газет «Голос України» та «Урядовий кур’єр» передається у власність громадського телебачення і радіо; на базі газет «Голос України» та «Урядовий кур’єр» створюється, наприклад, одне всеукраїнське громадське видання (для цих громадських ЗМІ окремо розробляються зовсім нові статути).

♦ 4. На перехідний період (10 років) органи місцевої та державної влади фінансують ЗМІ в тих обсягах, що фінансували й раніше (але не менше, наприклад, 30% від їх річного бюджету). Відмова від фінансування — заборонена і гарантована захищеністю відповідних статей бюджету (відмова від фінансування має вести до постановки питання про зміну керівництва відповідного органу влади).

Окремо визначаються джерела й механізми фінансування новоутворених громадських ЗМІ.

♦ 5. При роздержавлених ЗМІ створюються громадські наглядові ради. Вони у статутах визначають вимоги до кандидатів, які претендують на посади керівників цих ЗМІ.

Призначення керівника ЗМІ здійснюють за результатами виборів на конкурсній і тільки альтернативній основі трудові колективи роздержавлених ЗМІ.

♦ 6. Площа роздержавлених друкованих ЗМІ, ефірний час роздержавлених електронних ЗМІ (крім тих, що зараховані до числа громадських) розподіляються, наприклад, у такій пропорції:

— 50% — штатним журналістам ЗМІ;

— 20% — партіям, які увійшли до парламенту (пропорційно до відданих за них голосів на останніх виборах до Верховної Ради України);

— 15% — громадянам, які не брали участі в голосуванні до Верховної Ради України;

— 15% — політичним партіям, які не увійшли до парламенту (у рівних частинах).

♦ 7. Громадські наглядові ради здійснюють моніторинг за дотриманням розподілу площі та ефірного часу ЗМІ. Порушення керівництвом ЗМІ прийнятого розподілу веде до дострокової зміни цього керівництва.

♦ 8. Після завершення перехідного періоду (10 років) ЗМІ — крім громадських — можуть бути приватизовані в будь-який інший спосіб. Для цього в законі мають бути сформульовані вимоги до механізму продажу та вимоги до претендентів на приватизацію ЗМІ, зокрема, має бути зафіксована вимога про оприлюднення прізвищ нових власників ЗМІ.

♦ 9. У цьому ж проекті закону мають бути встановлені запобіжні заходи, які (після завершення 10-річного перехідного періоду) унеможливлять монополізацію ЗМІ окремими громадянами чи фінансовими групами як на рівні держави, так і на рівні окремої території. Наприклад, має бути запроваджено обмеження на зразок (аналогічно, як в інших державах): — або в «одні» руки — не більше ніж один канал електронних ЗМІ; або в «одні» руки — декілька каналів, але за умови, що вони «контролюють» не більше 10% отримувачів масової інформації на відповідній території.

За нових умов, коли з’являються інтернет-телебачення, інтернет-радіо та інтернет-видання, ці критерії мають бути додатково досліджені, уточнені, а можливо, й змінені.

♦ 10. У перехідних положеннях проекту потрібно встановити, в які терміни мають бути здійснені всі перелічені заходи.

Ті наради й семінари з роздержавлення ЗМІ, які час від часу організовують в Україні органи влади, скоріш за все, відбуваються не для того, щоб справді роздержавити ЗМІ, а для того, щоб створювати для парламентарів Європи видимість роботи з роздержавлення. Адже занадто ласий та «впливовий» шматок підлягає «прихватизації».