«Заморожене» телебачення

Після ухвалення 16 січня законів, регіонали заганяють у дуже тяжке становище журналістику, передусім телевізійну. Зокрема, жанр телевізійних (та й усіх інших) журналістських розслідувань віднині стає балансуванням на лезі бритви.

Зрозуміло, що всі надії лідерів опозиції й громадськості якось домовитися з нинішньою владою цілковито й остаточно зазнали краху. Регіонали загострили ситуацію до такої межі, коли мова може йти лише про капітуляцію або влади, або суспільства. І Майдану більше нікуди відступати — позаду в’язниця.

Чи виграють регіонали від такої крайньої радикалізації протистояння? Найближчі дні покажуть. Після «парламентського перевороту» 16 січня політичне напруження відчувалася практично в усіх новинних передачах на багатьох телеканалах.

А до того процвітала звичайна телерутина. Загалом, з усіх наших каналів у режимі, власне телевізійному, працювали лише ТВі, «5-й» і Еспрессо-tv. Решта задовольнялися своєю звичайною роллю домашнього кінотеатру й розважального балагана.

У Єгора Чечеринди в програмі «Сьогодні про головне» на ТВі обговорювали демарш нардепа Анатолія Гриценка про його вихід (на знак протесту) з парламентської фракції «Батьківщина». Як завжди, Анатолій Степанович знайшов дуже відповідний час для демонстрації своєї чудової принциповості. Адже це так мудро, під час бою влаштувати збори з обговоренням методів командування й морального обличчя товаришів по службі. Кадрового полковника Гриценка постійно тягне на якусь партизанщину й атаманщину. Якщо вже жага вчинити принципово настільки нестерпна, то чи не краще здати свій депутатський мандат, а не дезертирувати з фракції в дуже тяжкий для неї момент? І тоді чесність Анатолія Степановича ні в кого не викликала б сумнівів. Мовляв, не поділяю стратегії й тактики «Батьківщині», а тому не хочу носити отриманий завдяки ній мандат, нехай на моє місце прийде той, хто поділяє й робить те, що не можу й не хочу робити я. Ось це було б у найкращих традиціях офіцерської честі.

«ПОЛІФОНІЯ»

До обговорення підключився нардеп від ПР Микола Левченко й раптом почав ратувати за відкриті списки на виборах, але потім швидко з’їхав на ідеальну, на його думку, мажоритарну систему, закликаючи до того, щоб депутати займалися виключно господарською роботою в своїх округах і не лізли в політику. Хтось з присутніх у студії єхидно нагадав слова, що пролунали в Російській держдумі: «Парламент — не місце для дискусій». Пан Левченко явно не розуміє, що таке парламент. Якщо там не займатися політикою, то де? У Адміністрації президента, в Кабміні, в Генеральній прокуратурі?

М.Левченко звинуватив Юрія Луценка, що він, будучи шефом МВС, не розпустив «Беркут». Але за часів Луценка цей підрозділ не кидали проти мирних людей. Левченко виступив ще з однією утопією, що нібито вирішить усі проблеми правоохоронної системи: підпорядкувати органи внутрішніх справ місцевим радам. Зробити так означає відкрити шлях до розколу країни. Знаючи, чим є сьогодні деякі обласні ради, можна з великою підставою підозрювати, що начальники УВС стануть там чимось на кшталт провінційних силових міністрів, а обласні управління перетворяться на місцеві армії. Звісно, громади на місцях повинні мати можливість висловлювати свою думку з приводу роботи УВС, але не вирішувати там кадрові питання.

Поставлені до бар’єру Чечериндою опоненти-антиподи врешті-решт почали голосно кричати один на одного, внаслідок чого нічого не можна було розчути. Така-от «поліфонія»...

Присутні в студії регіонали стояли на смерть, відкидаючи будь-які пропозиції опозиціонерів про можливу відставку міністра МВС Захарченка. Хто б міг подумати, що цей міліціонер — справжній стовп режиму? Утім у ВР влада показала, що висувати їй будь-які вимоги — безглуздо. Діалогу немає й не буде. Склалася нова реальність, з якої й слід виходити. Швидше за все, влада воюватиме з суспільством до переможного, нехай навіть страшного, кінця.

«СТАЛІНСЬКІ СОКОЛИ»

Телеканал «МЕГА» продемонстрував російський документальний фільм «Сталінські соколи: крилатий штрафбат». Йшлося про створення в період Другої світової війни штрафних підрозділів у радянських військово-повітряних силах. Автори фільму розповідали, що чимало ветеранів війни категорично заперечували такий факт, що телеглядачам були продемонстровані справжні радянські документи, накази про формування штрафних ескадрилій.

Спонукали до цього «сталінські соколи». Член Політбюро ЦК ВКП(б) Маленков особисто спостерігав під Сталінградом, як радянські винищувачі, маючи багаторазову перевагу над противником, ухилялися від бою з німецькими літаками й летіли на свої аеродроми. За словами Маленкова, він бачив подібне не менш як 10 разів, про що й повідомив листом Сталіну. Але при формуванні таких підрозділів завжди існує небезпека перельоту льотчиків на ворожу сторону. Навіть у Японії льотчики-камікадзе зобов’язалися скидати над своїми аеродромами шасі, щоб не мати можливості приземлитися, а отже відхилитися від смертельного завдання. Автори фільму присягалися, що за час війни жоден льотчик-штрафник до німців не перейшов. Можливо. А от нештрафники переходили, й у такій кількості, що з них при Російській визвольній армії (РВА) генерала Власова були створені військово-повітряні сили під командуванням колишнього радянського полковника Мальцева, два льотчики якого, офіцери Бичков і Антилевський, перед тим, як відлетіти до німців, встигли стати Героями Радянського Союзу. І в той самий день, коли «МЕГА» розповідав про вчинки чисельних «сталінських соколів», що неприємно вразили Маленкова, канал «2+2» бубонів стару казку про «величезну перевагу» німців 1941 року. Величезна перевага дійсно була. Тільки в Червоної Армії. Але перевага не допомогла. Армія розвалилася, розтанула й розбрелася. Але брехня про «циклопічні німецькі полчища» не вмирає. Просто німецькі генерали, будучи професіоналами, вміли концентрувати свої вельми обмежені ресурси на напрямку головного удару й у цій точці завжди опинялися в більшості. Хто заважав робити те саме радянським маршалам, командармам, комдивам і комбригам? Адже закликав їх незабутній Ілліч «вчитися військової справи по-справжньому».

Саме для виправдання розгрому 1941 року й з’явилися легенди про «незчисленні полчища». У колах істориків вони вже давно справляють враження непристойних, ну а для обдурювання мас ще згодяться. Ці маси з ранку до вечора у нас в Україні піддаються інтоксикації радянською телепропагандою. Чого ж дивуватися, що чимало наших людей досі не можуть порвати з цією ідеологією, з ідеологічним рабством? Для звільнення від нього в країні робиться дуже мало, а для зміцнення духовних оков робилося й робиться незрівнянно більше.

Ще важче було дивитися на «МЕГА» російський пропагандистський фільм «Угорський капкан», присвячений подіям 1956 року. Типовий продукт сталінсько-брежнєвського мислення, хоча фільм і створений у наш час. Виявляється, повстання 1956 року в Угорщині було підготовлено американськими, британськими й західнонімецькими спецслужбами, жалюгідною маріонеткою яких виявився угорський народ. Щоправда, як з’ясувалося, там ще деякі спецслужби попрацювали, зокрема в інтерв’ю телебаченню колишній шеф КДБ СРСР і член ГКЧП-1991 Крючков повідав, що угорський прем’єр Імре Надь — це радянський агент на кличку «Володя», завербований ще в 30-ті роки в Москві. Проте що ж це за радянський агент, який стає лідером антирадянського повстання? Чи колеги товариша Крючкова погано працювали?

Інколи у фільмі звучали й моменти істини, але явно не з вини його авторів. Зокрема, повстанець 1956 року Імре Меч розповів про свої мотиви: «Нас посилено русифікували, нав’язували нам російську мову, нам забороняли бути угорцями».

У фільмі повсталих угорців називають «переконаними нацистами». Ну, цей «антифашизм» нам в Україні добре знайомий.

У той час послом СРСР в Угорщині був Юрій Андропов. Як пише його біограф московський публіцист Леонід Млєчин: «Якщо читати шифровки Андропова з Будапешта, то створюється враження, ніби єдина проблема Угорщини полягала в тому, що жменька якихось «правих» заважає країні нормально працювати. Отже, достатньо «розібратися» з ними й добитися єдності в політбюро. А потім раптом з’ясовується, що проти влади повстав народ».

У фільмі не говорять про те, що на всі криваві чистки в угорському суспільстві санкцію давала Москва (зокрема на арешт Яноша Кадара). Про шефа комуністичної держбезпеки Угорщини Міхая Фаркаші Микита Хрущев згадував так: «Цей давній член партії виявився людиною типу Берії, кар’єрист і з заскоками ненормального, садист якийсь. Мені потім розповідали, з якими знущаннями він вів допити чесних людей. Мало того, він і свого сина долучив до цієї кривавої круговерті, зробив з нього ката. Фаркаш став просто страховищем в Угорщині».

Але мистецтва ката Фаркаш навчився в СРСР, де прожив до 1945 року. 25 жовтня 1956 року радянські війська розганяли мирну демонстрацію на площі Кошута, загинуло шістдесят осіб. Розстріл маніфестантів, стрілянина з танкових гармат і кулеметів по будинках підсилили антирадянські настрої. Але про всі ці важливі обставини автори фільму не розповідають, зате повністю виправдовують криваве придушення угорського повстання.

На жаль, подібними «шедеврами» український телеекран просто переповнений, а це означає, що шлях українського народу своєю «моїсеєвою пустелею» буде дуже довгим.