«Зараз сприятливий час для документальних фільмів»

У Червоному залі Будинку кіно, де традиційно проходить фестиваль Docudays.ua, завжди холодно. Але не цього разу. Тому що глядачі в думках були не в Києві, а в штаті Баїя на півдні Бразилії, де далеко від людей протягом десяти довгих і щасливих років живе талановита художниця Дана Арабахіана. Її можна порівняти з Робінзоном Крузо за винятком одного чинника — дівчина сама обрала такий стиль життя. Але навіщо? Камілла Юзефович, польська режисерка, прожила поряд з Даною багато часу і спробувала відповісти на це питання у своєму документальному фільмі «Невмілим кроком» або Galumphing. До речі, слово «galumphing» вигадав Льюїс Керролл і вперше використав у казці «Аліса в Задзеркаллі»; воно позначає даремне прикрашання дійсності.

Як режисерка познайомилася з мисткинею, що хотіла передати своїм фільмом, а також про сучасну документалістику ми спілкувалися з Каміллою після перегляду.

— Я виросла у Варшаві. Після закінчення університету жила в Лондоні. Тоді мені здавалося, що я знаходжуся в центрі всесвіту. Але через якийсь час почала втомлюватися від темпу життя. Я вирішила поїхати до Бразилії на два тижні. Коли повернулася до Лондона, то зловила себе на думці, що постійно думаю про Бразилію. Тому через 8 місяців я все продала і виїхала жити до цього раю, — розповідає Камілла ЮЗЕФОВИЧ. — Я прожила там півтора роки — й досі хочу повернутися. Там все зовсім по-іншому — ти живеш розмірено, без телебачення й інтернету, навіть без пральної машини. Все, що потрібно — дах та їжа. Навіть стіни не потрібні, тому що на вулиці досить тепло. А кокоси й різні фрукти завжди під рукою. Решту часу проводиш наодинці з собою. Для мене це був період медитації, я зупинилася і побачила те, чого не помічала під час міського життя. Природно, я хотіла розповісти про це, але не знала як. Я постійно думала про те, як зняти фільм. І ось познайомилася з Даною. Раптово я зрозуміла, що повинна зняти фільм про неї! Таким чином, я змогла б сказати те, що відчуваю.

— З чим ви повернулися до міста?

— З новими ідеями. Але коли я приїхала до Варшави, то виявила, що міське життя засмоктує тебе — швидкість, відстані. Це небезпечно і важко. Я одного дня прокинулася і зрозуміла, що знову знаходжуся в тому стані, що й раніше. Швидко думаю, швидко пересуваюся. Щоб уникнути цієї метушні, я медитую щодня. Намагаюся не квапитися, адже тоді ти краще оцінюєш все, що відбувається довкола.

— Яка була реакція на фільм на фестивалях?

— Коли я створювала цей фільм, то не думала про реакцію людей, тому що не збиралася догоджати всім. Я просто хотіла поділитися тим, що накопичилося у мене всередині, сподіваючись, що знайдуться люди, які зрозуміють мене. Після перегляду фільму завжди підходять люди, яких фільм зачепив, тому в основному я чую тільки позитивні відгуки. Але, наприклад, кілька моїх знайомих були неприємно вражені фільмом. Вони здивовано запитували у мене, про що говорить головна героїня. Я була здивована, що стрічку включили до конкурсу на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини, адже вона відрізняється від загальної програми. Але у фільмі теж є момент порушення прав людини. Уявіть, Дана — людина, яка живе своїм життям, і раптом Бразильська влада намагається відібрати у неї її ділянку землі, давши за це мізерну компенсацію, щоб переселити туди індіанців.

— З кожним роком на Docudays.ua представляють дедалі більше документальних фільмів з Польщі. Чи є секрет успіху?

— Наша школа документального кіно бере початок в 1950—1960-х роках. Але я гадаю, що справа не в школі. У документалістиці зараз перш за все важлива ідея.

— Чесько-канадський режисер Петро Льом стверджує, що якщо ви хочете зняти документальний фільм, то ідіть і знімайте. Спеціальної освіти для цього не потрібно. Пояснення на кшталт: «не знімаю, тому що немає фінансування» або «у нас немає школи документального кіно» — не підходять.

— Це вірно. Ви дійсно можете взяти камеру і піти знімати. Головне правило — щоб у вас було, що сказати. Фільм може сподобатися людям, навіть якщо ваша камера хитається або все знято на телефон, але при цьому ідея хороша. Якщо немає, то зал кінотеатру незабаром спорожніє. Я цей фільм зняла самотужки, без бюджету, сама зробила монтаж, використала свою камеру. Друзі допомогли мені підкоригувати звук, а брат написав музику до фільму. Я довела собі, що можна зробити щось цікаве й варте уваги власними силами. Зараз сприятливий час для документальних фільмів.

— Чому ви вирішили повернутися з Бразилії?

— Там складно заробити гроші. Не лише для Дани, але й для мене теж. Адже це маленьке селище. Я заробляла тим, що фотографувала для журналів, до яких потрібно було ще далеко їхати, і продавала листівки на пляжах. Для того, щоб жити там, не потрібно багато грошей, але їх не вистачає для того, щоб їздити додому і подорожувати. І на той момент у мене залишилося ще багато незавершених справ. Я хотіла закінчити фільм, але не могла, поки була там. Я знайшла свій рай дуже рано.