Зарубіжні мовники: лаяти чи заохочувати?

«Моральний стрижень без розваги — це пропаганда, а розваги без морального стрижня — це телебачення». Під цей «класифікатор» американської письменниці Ріти Мей Браун підпадає значна частина телепрограм іноземного (здебільшого, російського) виробництва, які давно вже входять до раціону українського телеглядача. «Іноземне», як відомо, не завжди означає «краще». Тим паче, якщо його існування не завжди законодавчо виправдано.

Тему існування зарубіжного теле- і радіопродукту в Україні підняли учасники круглого столу в рамках ХI Київського міжнародного телерадіоярмарку — представники міжнародних телерадіоорганізацій, які працюють на теренах України, медіаюристи, експерти. Насправді, питання правового регулювання транскордонного мовлення для України не нове. Але, можливо, сьогодні більш актуальною і продуктивною могла б стати дискусія про те, яким чином українські ЗМІ мають діяти в інших країнах, як нам правильно поширювати свою інформацію. Адже не секрет, що ті країни, які хотіли б бачити себе в Євросоюзі, повинні там себе усіляко популяризувати. Слід, перш за все, збільшувати свою інформаційну присутність, а не встановлювати якісь обмеження, блокувати інформацію чи категорично реагувати на те, як діють в Україні іноземні ЗМІ. Тим часом, власне політика регулювання існування іноземних ЗМІ в Україні й досі знаходиться в зародковому стані. Це відбувається саме через недовершеність українського медійного законодавства. Кому це вигідно? Директор Інституту медіаправа Тарас Шевченко припускає, що невизначеність може грати на руку певних осіб, які мають можливість встановлювати обмеження, використовуючи заборони якомога вигідніше для себе. ЗМІ також можуть бути зацікавлені в нечіткості правил гри, використовуючи це на свою користь. Та й юристам може подобатись «діряве» законодавство, оскільки для них це передбачає можливість вмотивовувати і лобіювати ту чи іншу позицію.

Всі розуміють, що не можна в сучасних умовах намагатися регулювати питання міжнародної інформації шляхом введення повного мораторію на інформаційну присутність певних держав. Хоча, звичайно, деякі обмеження потрібні. Й вони є. Наприклад, таке: напряму іноземні ЗМІ в аудіо-візуальній сфері не можуть отримати ліцензію, тому що радіочастотний ресурс розподіляється тільки серед українських організацій. Тим паче, що він досить обмежений й, «своїм», як-то кажуть, не вистачає.

Учасники круглого столу торкнулися трьох основних проблем, які стосуються транскордонного мовлення: питання авторського права, конкуренції та політичної пропаганди. З першим нібито все зрозуміло: хто авторське право порушує — тому ганьба. Щодо конкуренції, то Тарас Шевченко зазначив, що держава повинна захищати внутрішнього мовника, слідкувати за тим, щоб тільки «очищені» канали проходили на ринок, і за тим, щоб на місцевому рівні змогла вижити тільки та телевізійна компанія, яка дотримуватиметься законодавства й купуватиме виключно авторський продукт. Адже в інших умовах, без участі і регулювання держави, справедливе конкурентне середовище сформуватись не зможе. Щодо впливу і пропаганди начебто теж усе зрозуміло. Не викликає сумніву те, що певні країни зацікавлені формувати свою інформаційну політику на теренах України. Ми, в свою чергу, маємо право регулювати ці процеси. Справа лише в методах. Наприклад, можна запровадити перелік каналів, які матимуть право ретранслюватися в Україні. Але це — спірний підхід. Якийсь мовник може «образитись» і навіть довести справу до міжнародного політичного скандалу. Другий підхід, також досить сумнівний, — «окреслити» пакети для кабельних операторів. По-третє, теоретично можна заборонити певний канал, який транслюється кабельними мережами. Але Україна ще не має подібного досвіду. Четвертий і останній захід, на думку юристів, карати кабельників. Спірним залишається лише запитання: а чи можна підвести їх під санкції лише через інформаційне насичення того чи іншого каналу, який вони транслюють. Як зазначив насамкінець Тарас Шевченко, найкращий шлях — діяти на іноземних мовників позитивно, а до обмежувальних й заборонних заходів слід вдаватися лише в екстрених випадках. Якщо Україна діятиме доброзичливо, але водночас й амбіційно стосовно іноземних медіа, ми зможемо сподіватись на аналогічне ставлення до себе. Справа лише у бажанні України інтегруватись у світовий інформаційний простір, перед тим удосконаливши своє мас- медійне законодавство.