Застільне телебачення
Якось стало складно створювати собі свято, яке не тільки в нескінченному поглинанні закусок і того, що до них, а й у хвилюючому відчутті чогось небуденного, виняткового, ексклюзивного.
Раніше було простіше: до Нового року — дефіцит у магазинах, нова сукня, прикрашена ялинка, необхідні покупки у вигляді новорічних подарунків — і свято майже готове. Чого не вистачало, добирали біля телевізора. І чомусь вдавалося, хоч що такого особливого нам тоді показували? А тепер — шик, блиск, краса, а чомусь не гріє.
Після новорічно-різдвяних свят враження громадян про телевізійне меню різних каналів невиразні і розмиті, оскільки справді дуже складно вичленити, відділити і запам’ятати, що на якому каналі було. Тому що було практично одне і те саме — нескінченні гумористи, пародисти, бабусі-веселинки, Кіркоров із Пугачовою та всебічно представленим Галкіним, і напівпародії-напівмюзикли на «Снігову королеву», «Фігаро», «За двома зайцями», і такі самі нескінченні повтори старих фільмів і новорічних програм.
Безумовним бенефіціантом телевізійної новорічної фієсти був Андрій Данилко. Він дуже пожвавив дует Пугачової та Галкіна в «зайцях», скрасив «Золотий грамофон», мав непоганий вигляд у «Сніговій королеві» та «Фігаро». Але в іншому… Ні, як застільний супровід, особливо до другої, третьої години веселощів, коли вже мало хто кого чує, все це ще можна «з’їсти», але отримати окреме задоволення від побаченого не вдалося. Те, що нам показали як новорічний ексклюзив, згодилося б для естрадного «капусника» або для домашніх театрів, які вийшли з моди, в яких емоційне задоволення отримують учасники, а не спостерігачі того, що вдалося, не публіка. Тому після з’ясування, «хто, в чому, ким і з ким», дивитися ці старі казки на новий лад було нестерпно нудно.
Своє «обличчя» зберіг СТБ, який вкотре задовольнив у новорічні дні шанувальників «голої правди» чемпіонатом України зі стриптизу. І загалом-то, це було найвітчизняніше зі святкових телепродуктів...
Напевно, це все від пересиченості. Ну чим, дійсно, можна здивувати сучасного телеглядача, який у будь-який день року може подивитися в принципі будь-який фільм і відповідне до настрою шоу? І потім, чи хотіли дивувати творці новорічного шоу своїх глядачів? Може, задумували саме щось застільне, «під чарочку», щось на зразок ритуальної смаженої різдвяної індички. Тоді в міру сил усе вдалося, якщо не зважати на явне перегодування.
І взагалі, ми ввійшли в свята якось раптом. Було наприкінці року про що поговорити, але всім було вже не до того, і так це невисловлене десь і застряло. Так і не побачили ми на своїх екранах і цього Нового року тих, кого вважають інтелектуальною та духовною елітою країни — в УТ 1 були спроби показати обличчя нації, але це було досить скучно, нецікаво і невиразно. (Зате запам’яталася передноворічна «Четверта влада» з одкровеннями Дмитра Кисельова про шкоду телебачення). Не бачили ми і своїх політиків — ні думаючими у переддень нового року про долі батьківщини, ні відпочиваючими. Співаючого Жириновського — скільки завгодно, а наші чомусь мовчать. Тільки Міністерство фінансів регулярно вітало нас із найнижчим у Європі 13-відсотковим податком із доходів, а в іншому про те, що ще в нас най- най і що буде далі, повідомляв під дзвін келихів тільки Президент.
На цьому загальному тлі мала дуже свіжий та дотепний вигляд програма «Перехрестя» (УТ-1, ICTV), що особливо впадало у вічі в зв’язку з цілковитою відсутністю чого-небудь подібного в іншому новорічному вітчизняному телевізійному меню. Іронічна та «зі смаком», легка і невимушена аналітика стосовно року, що минає, і року наступного була якнайдоречнішою. Як і оповідь (і показ) про те, як українці в Румунії, яких там цінують за працьовитість і заповзятливість, святкують Новий рік та Різдво, як тоннами з осені квасять за старовинним рецептом капусту й огірки, без яких румуни не уявляють свій святковий святочний стіл. Таким самим не натягнутим був репортаж «Перехрестя» про вірменське Різдво у Львові, про історичну обумовленість мультикультурності західноукраїнського регіону. Дуже доречною була й програма кінорежисера Романа Ширмана на «Інтері» «Сплеск культури». Ось, власне, і все.
Загалом телевізійний Новий рік швидше розчарував, ніж порадував. Пишна та блискуча одноманітність набридає швидко, відсутність свіжих думок і цікавих облич на екрані так само швидко починає дратувати. Особливо, якщо святковий час тягнеться так незвично довго.
