Завершилася доба «Континенту»

Ані офіційна, ані опозиційна Росія практично не помітили відходу у вічність 29 травня Ігоря Виноградова. А якщо і помітили, то поінформували про це дуже скупо, часом із елементарними помилками. Так, скажімо, телеканал «Россия» заявив, що Виноградов у 1960-ті працював у журналі «Новый мир», очолюваному Олександром Твардовським, і пішов звідти 1968 року, «після зняття Твардовського». Але ж насправді головного редактора «Нового мира» було усунено 1970 року, і тоді ж пішов з журналу Ігор Виноградов. Неправдива, але в іншому сенсі, й інформація про діяльність Виноградова на чолі журналу «Континент»: мовляв, «у часи економічних потрясінь йому вдалося зберегти журнал як серйозне видання, яке досліджує проблеми літератури, філософії і релігії». Насправді курс журналу був «пов’язаний з опорою на фундаментальні основи християнської цивілізації, з обстоюванням найвищих цінностей духу, з утвердженням свободи особистості і суверенних прав народу, з обґрунтуванням і захистом християнсько-гуманістичного вектору творчого духовного пошуку». Є різниця, чи не так?

Утім, про все по-порядку. Бо ж і «Континент», і Виноградов ніколи не були чужими для України та української інтелектуальної спільноти.

Ігор Виноградов (1930 – 2015) поєднував у собі науковця та журналіста; захистивши у роки хрущовської відлиги кандидатську дисертацію з теорії літератури, він став членом колективу журналу «Новый мир», що був тоді провідним легальним виданням гуманістично-антисталінського напряму суспільної думки в СРСР. Виноградов у 1965 – 1970 роках був членом редколегії та завідувачем відділу критики цього журналу; саме тоді, скажімо, там побачили світ деякі заборонені в Києві до публікації тексти Івана Дзюби. Після усунення Твардовського з посади головного редактора та розгрому редакції «Нового мира» Виноградов працював у Інституті мистецтвознавства та Інституті психології у Москві, а 1992 року очолив «Континент».

Це видання стало епохою в російській періодиці ХХ століття. «Товстий» щоквартальний журнал, народжений у Парижі 1974 року, він відрізнявся від інших російських емігрантських видань своєю європейською настановою, сказати б, ліберальним націоналізмом, намаганням відійти від імперського дискурсу (у межах якого перебували практично всі започатковані першою і другою хвилями російської еміграції видання – від монархічних до соціал-демократичних). Головний редактор журналу Володимир Максимов в інтерв’ю журналу «Сучасність», що тоді так само виходив друком на Заході, заявив: «Для  мене,  російського  демократа,  незалежна  Україна  буде таким самим святом, як і для кожного українського демократа!» На загал, попри певні колізії, «Континент» дотримувався саме такого курсу.

Тематика журнальних текстів від самого початку була дуже широкою: художня література, політична публіцистика, філософія та соціогуманітаристика… Серед тодішніх постійних авторів були Андрій Сахаров, Олександр Солженицин, Йосиф Бродський, Віктор Суворов, Абдурахман Авторханов, Василій Аксьонов, Віктор Некрасов, Володимир Буковський, Наум Коржавін, і, звичайно, сам головний редактор журналу – Володимир Максимов. Друкувалися там Мілован Джилас, Роберт Конквест, Генріх Бьоль, Ежен Йонеско, Чеслав Мілош, Жорж Ніва, Ален Безансон та інші знані в усьому світі інтелектуали. Були серед авторів «Континенту» й Петро Григоренко та Леонід Плющ. До СРСР журнал потрапляв так само, як й інші зарубіжні видання – нелегально; за його зберігання та читання, тим паче поширення, можна було легко потрапити за ґрати.

Із 1992 року журнал почав виходити у Росії. Володимир Максимов передав редакторські повноваження Ігорю Виноградову як людині зі стійкими переконаннями; як було заявлено редакцією, за нових обставин її напрямною є «російський патріотизм із західним вектором, який виходить з того, що у Росії і Європи єдиний духовний простір – християнсько-гуманістична ойкумена; вселенськість, неприйняття ксенофобії та шовінізму». Іншими словами, ідейні орієнтири загалом залишилися тими самими, лише посилився акцент на християнські цінності – як західної, так і російської культури. У «Континенті» регулярно друкувалися Сергій Аверінцев, Белла Ахмадуліна, Андрій Бітов, Андрій Ілларіонов, Віктор Астаф’єв, Адам Міхник, Андрій Піонтковський, Григорій Померанц, Віктор Шендерович. Проза, поезія, публіцистика, огляди релігійного та філософського життя, коментарі на злобу дня. Наклад «Континенту» у 1990-ті роки становив кілька десятків тисяч примірників, а напередодні 2000-х він вийшов у Інтернет. А ще варто зазначити, що не лише «паризький», а й «московський» «Континент» мав добрі контакти з журналом «Сучасність», коли його головними редакторами в «київський» період були Іван Дзюба та Ігор Римарук.

А далі розпочалися, з одного боку, глобальні процеси «інтернетизації» читацької аудиторії, з іншого боку, локальний процес «вставання Росії з колін» після приходу до влади режиму Путіна. Виноградов, як міг, опирався обом цим процесам; він не боявся репресій, зокрема, коли публікував 2009 року в двох номерах матеріали щодо підготовки і здійснення російської агресії проти Грузії чи коли друкував інтерв’ю з Андрієм Ілларіоновим, яке містило нищівну критику чинної влади. Та наклад журналу став танути: сім тисяч примірників, п’ять, три… І коли 2010 року він упав до 1350 екземплярів, Ігор Виноградов прийняв мужнє рішення – припинити вихід «Континенту» як періодичного видання. Але не просто зупинити журнал, а зробити це, так би мовити, еволюційним шляхом. Отож 2011 року вийшли друком чотири номери «Континенту», які являли собою альманахи всього найкращого, надрукованого журналом у Росії. Наступного року Виноградов запланував видати теж чотири альманахи, але зібрані з текстів «паризького» «Континенту». Вдалося випустити один альманах 2012 року, один –  2013-го; два альманахи підготовлені, але світ донині так і не побачили…

Сьогодні у Росії дехто висловлює сподівання, що «Континент» продовжить вихід; ба більше – у Німеччині ще 2007 року був зареєстрований «паралельний» «Континент», суто електронне і, сказати б, «комсомольсько-молодіжне» видання (комсомольське не в сенсі ідеології, а в сенсі стилістики авторів та редакції). От, скажімо, редактор цього видання розмірковує про нинішню Росію; з одного боку, «апологети нової варварської імперії розуміють і тлумачать її в примітивних, істерико-маревних висловах», «нова імперія закінчиться швидко», з іншого – «ми рубаємо свій київський корінь», «ближчих людей, ніж українці, у нас немає і не буде». Маємо такий собі «освічений» російський імперіалізм, який гендлює назвою «Континент»…

Отож, як підсумок, варто зазначити: журнал «Континент» і в паризький, і в московський періоди свого видання вигідно вирізнявся серед російських «товстих» журналів. Але, на жаль, він не став для росіян тим, що істотно змінило націю й передусім її еліту, як-от для поляків славетна «Культура» Єжи Ґедройця, яка багато в чому була зразком для «Континенту» (і до редколегії якого Ґедройць входив з моменту заснування цього видання). За цих обставин справа честі російських демократів – завершити справу Ігоря Виноградова, випустити у світ два останні альманахи «Континенту» і зберегти сайт журналу з його архівом.