ЗМІ та політики: хто кого псує?

Майстер-клас головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, який відбувся минулого тижня в Інституті журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка в рамках традиційної «Журналістської весни», припав на день, коли Київ знемагав від спеки. Незважаючи на це, студенти Інституту журналістики (переважно, першокурсники) не піддалися бажанню «повалятися в кульбабах», а віддали перевагу уроку журналіста-практика: прес-центр ВНЗ був переповнений. І навряд чи пошкодували про свій вибір — судячи з того, що зустріч тривала близько двох годин (замість запланованої однієї), і навіть за цей час відповісти вдалося далеко не на всі запитання студентів.

За традицією, що склалася, спочатку головний редактор «Дня» трохи розповіла про нашу газету і про книжкові проекти з «Бібліотеки «Дня». Остання з книг «Війни і мир», присвячена історії стосунків українців і поляків, стала для студентів приводом поговорити про нинішні перспективи україно-польської співпраці. Значна частина запитань стосувалася «редакційної кухні»: чи багато в штаті «Дня» працівників зі спеціальною журналістською освітою, що таке ідеальний редакційний колектив, чи дотримуються в нашій газеті гендерної рівності й подібне. І дуже багатьох студентів цікавили проблеми вибудовування взаємовідносин між ЗМІ та новою владою. Ми пропонуємо вашій увазі деякі фрагменти цієї бесіди.

ПРО ПОЛІТИКУ І КОНСПІРОЛОГІЮ

Ксенія ПАСІЧНИК:

— Чи покладаєте ви надії на нову владу щодо поліпшення становища журналістики в Україні?

— У мене доволі великий досвід у журналістиці: я почала працювати в 1984 році. За цей час я бачила дуже багато політиків, і можу сказати, що, звичайно, бувають випадки, коли політики зацікавлені в журналістиці. Це, як правило, буває перед виборами... Журналістика не може розраховувати на політиків автоматично. Вона може розраховувати лише на тих політиків, які думають не про вибори (у даному випадку, про парламентські вибори 2006-го), а про майбутнє країни. Чи багато в нас таких політиків, які думають про те, якою буде країна через багато років? Якщо ви їх знаєте, ви можете оцінити і подивитися, якої журналістики вони хочуть.

І тому найперший урок для журналістів — вчитися критично мислити. Наше суспільство загалом хворе на сентиментальність, наївність і довірливість. З одного боку, ми щасливі, що ми ще такі «дитинні» — при своїй багатовіковій історії. А з іншого боку — скільки ж можна? Адже ми залишаємося відкритими всім вітрам і всім впливам.

І коли ми говоримо про політиків, то ми повинні бути зацікавлені в тих політиках, які забезпечать реформи з «глибоким оранням». Завдяки цьому буде не десяток, а мільйони людей з грішми, які будуть мати свої кошти, які будуть купувати пресу, які будуть давати рекламу в ЗМІ. А багаті читачі, багата преса — це завжди мінімум маніпуляцій. І якщо вам кажуть: мовляв, ми вам зараз все дамо, а ви сидіть, нас слухайте і милуйтеся нами, то це — разовий ефект. Тому я кажу, що тільки завдяки ринковим реформам, тільки в багатій країні, де забезпечено контроль преси за урядом, може відбутися журналістика, про яку ви кажете. Автоматичного поліпшення її стану я ні від кого не чекаю.

— Які, на вашу думку, критерії об’єктивності в критиці політика журналістом?

— Глибина, професійність досягається великою працею. І репутація журналіста також дає можливість оцінити в тому чи іншому випадку — це професійно, об’єктивно чи це погано пахне. Між іншим, якщо у вас в Інституті вчать аналізувати джерела, то переглянувши дуже багато текстів, ви побачите, що наша преса наповнена різними плітками та версіями. І дуже мало відкритих джерел. Це означає, що наша політика дуже мало змінилася. Якщо говорити, наприклад, навіть про недавній скандальний витік інформації щодо можливої відставки Юлії Тимошенко, то там є дуже багато напластувань. Але одне з них дуже принципове — непрозорій політиці завжди потрібна журналістика, яка займається конспірологією. І тільки за умови існування зрілої професійної журналістики, яка вміє працювати з базою, з доказами, у якої є критерії, може виростати і якісна політика. Це — велика взаємозалежність. Завжди кажуть, що політиканство породжує попсу. Попса — не тільки на естраді. Попси в журналістиці чи не більше.

СОЦІАЛЬНІ ЕКСПЕРИМЕНТИ

Анна ПУЧКОВА:

— Ви так категорично висловлюєтесь про «попсу» в журналістиці. Чи можливо викоренити це негативне явище? Як би ви порадили його уникати журналістам-початківцям?

— Це залежить, знову-таки, від запиту, сформованого в суспільстві. Колись, за радянських часiв, в тій системі координат, було дуже багато людей, які були привчені читати серйозну пресу і серйозні товсті журнали. І науково-популярну літературу. Це для того класу інтелігенції взагалі вважалося ознакою хорошого тону. І люди, наскільки їм дозволяли можливості, передплачували це серйозне чтиво. А моє покоління почало працювати ще в час перебудови, яка взагалі викликала великий книжковий та газетний бум. Потім життя радикально змінилося, ми перейшли в зовсім іншу систему координат, в інші виміри. На нас величезним потоком хлинуло нове. І, як ви, можливо, помітили, так само, як і на ринках, на початку це все переважно було дешевим і крикливим (й асоціювалося з тими підробками, з усім тим дешевим сміттям, що вивалюється на країни, де ще не зміцнила економіка). У багатьох інших країнах є дуже серйозні засоби із захисту ринку, і туди потрапляє переважно якісне. Усе неякісне, дешеве зосереджується в бідних кварталах. А у нас це все часто взагалі підміняло собою хороше і якісне — наше, вітчизняне. Таке відбулося і в інформаційному просторі.

Тепер ми маємо шанс виробити свої критерії, свій стандарт, що є якісна журналістика, i на які запити в суспільстві вона повинна відповідати. Зрозуміло, що на запити розумної, думаючої людини, яка хоче мати з усіх питань свою точку зору. «Попса» — це дуже крикливо, яскраво, легко, за цим, як правило, не має праці і серйозного якісного продукту. Звичайно, це може бути в суспільстві. Але йдеться про різного рівня попит і можливості. Хороша якісна інформація, як правило, — це завжди дорого. Це привілей освічених людей. І такого ж суспільства. І до цього ми маємо просто прагнути. У нас зараз в країні (я вже не раз говорила) як таких економічних умов для повного процвітання якісних журналів немає. У нас журнали з 80-літньою історією (як, наприклад, «Всесвіт») пишуть листи в газети для того, щоб їх якось підтримали журнали з великою репутацією, — це журнали, які колись, в часи існування залізної завіси, тримали думаючих людей на плаву.

Що зараз узагалі читає переважна більшість людей? Як правило, те, що більш доступне, або те, що відповідає «критерію», що не треба собі голову забивати складними речами — мовляв, все одно це не позначиться на їхньому житті. Але це вже означає велику невіру у можливість політичних перетворень в країні. Якщо люди хочуть жити в майбутньому в Євросоюзі, вони повинні дати собі клопіт читати серйозні речі, розвиватися і вчитися. У нас, між іншим, для цього в англійському дайджесті є акція — «Вся Україна вчить англійську». Але ми вчимо англійську разом iз усією країною ще й для того, щоб ми свою українську ідентичність могли перекласти і говорити з іноземцями ПРО СЕБЕ англійською мовою (не забуваючи українську і те, хто ми є). І коли ми будемо примушувати себе розвиватися, ми підемо далі від «попси». Може, ми не дійдемо, у певному сенсі, до симфонічного оркестру консерваторії, але від дешевої попси, як я собі це бачу, ми можемо відійти. Не всі, звичайно. У суспільстві мусять бути ті, хто ходять до консерваторії, і ті, хто ходять на концерти Михайла Михайловича. Але... Ви помітили, що Михайло Михайлович спочатку відчував себе ніби трохи незручно. Мовляв, я — «співаючий ректор», я недовго поспіваю, це тільки для «розкрутки» університету. А потім він бачить, що народ це сприймає, і все більше і більше. Ось у чому питання. Людина, в принципі, завжди казала, що не має голосу і не може співати, але проводить своєрідний соціальний експеримент. Соціальний експеримент може і прижитися. І потім ця нація забуде, що в неї був Солов’яненко, і буде вважати, що пісні Михайла Михайловича — це вершина... Так само буде і в політиці — якщо не буде, з чим порівнювати. А порівнювати не буде з чим, якщо будуть газети суцільно жовті, які пишуть жовто (тобто з низької планки моральних цінностей і вимог), хоч і з великим пафосом. Тому — робіть свої висновки...

«ТРИ МІШКИ»

Севіль МУСАЄВА:

— Чи важко бути жінкою-журналісткою? І взагалі — чи часто ви стикаєтеся з гендерними проблемами в українській журналістиці?

— Я взагалі про гендерну тематику, лексику дізналася зовсім недавно і трошки глибше нею зацікавилася. Я вважаю, що ця тема повинна бути осмислена в українських контекстах. Якщо ви згадаєте «Запорожця за Дунаєм», то це — дуже виразна ілюстрація до тієї проблеми, яка є в українському суспільстві. Вона полягає не в ущемленні прав українських жінок, а в тому, що українські жінки забагато на себе беруть. Українські жінки повинні себе позиціонувати не як ті, на яких «сіють», «орють», а як ті жінки, що створюють атмосферу в суспільстві. А ми говоримо — у нас мало, дайте нам ще «три мішки». Гендерна політика дасть вам ще «три мішки» на спину. І тому до цього треба ставитися просто з більшим гумором. Я, наприклад, ніколи не відчувала таких проблем.

МОЖЛИВОСТI ДЛЯ МАНЕВРIВ

Олександр ДИМАНЬ:

— Ви сказали, що політика мало чим змінилася. А чи змінилася журналістика?

— Я не сказала так би прямо, що політика мало в чому змінилася. Я можу сказати тільки те, що в ній залишається дуже багато від епохи Кучми. Більше того, нещодавно в інтерв’ю «Главреду» (http://www.glavred.info) Володимир Литвин сказав, що ті люди, які сьогодні впливали і ще завтра будуть впливати на політичні процеси, — усі «птенцы гнезда Кучмы», і з урахуванням цього потрібно говорити про нинішню політичну еліту України. Здається, спростувань не було. Отже, усі згодні. Думаю, багато хто з вас був на Майдані і кричав «Кучму — геть»! А тепер де Кучма? Леонід Кучма подорожує, роздає меценатську допомогу і з дівчатами фотографується. Так що, змінилася політика? А питання ось у чому — чи може вона змінитися автоматично? Чи повинні ми вирощувати у собі такі ілюзії? Я, чесно кажучи, не за те, щоб Кучма сприймався просто як «виплодок пекла» і не вважаю, що ми повинні на нього всіх собак повісити. Я вважаю інакше, і ми в «Дні» разом з нашими експертами провели круглий стіл, для того, щоб розібратися, що таке «Кучма і «кучмізм» як явище» (див. ). Йдеть ся про глибокі речі, про те, що все це, що ми не любимо у владі, є в наших людях, у наших прекрасних виборцях, у нашому народі. Кучма починав зовсім не таким, яким закінчив.

Що насправді впливає на наших політиків? Може, ми їх самі псуємо? Може, їх псує наша журналістика, яка встає на задні лапи без всякої потреби? Ще ніхто нічого не зробив, а журналісти вже прогинаються. А політики бачать — можна користуватися. Чому ні? Усім зручно, всім приємно, коли до вас у вічка заглядають і запитують, наприклад: чи правда, що інформацію про те, що ваша партія йтиме на вибори у складі «пропрезидентської» коаліції, ви почули по телевізору? Хоча завдання журналіста — заганяти політиків в кут, витягати з них гостру реакцію, чесну відповідь, спонтанну.

У нас постійно люблять зітхати — ось, немає у нас свого Ларі Кінга. Я вам скажу, що, по-перше, його б з’їли самі журналісти, йому б не дали відбутися. А по-друге, — кому саме потрібен у нас Ларі Кінг? Кому потрібен Ларі Кінг, щоб він «ганяв» своїх співрозмовників, був добре оплачуваним і незалежним, і до всіх мав би дуже рівні, хорошої якості запитання? Я переконана, що серед українських журналістів є десятки потенційних «ларі кінгів». Але ми дивимось ту чи іншу телепрограму і відчуваємо, що журналісти знову бояться ставити гострі запитання. Тому ми, знову-таки, можемо сказати, що це залежні речі — політика і журналістика. Але журналісти повинні почати. Якщо ми не поставимо гостро запитання, не буде відповіді. І не треба чекати, поки нам політики створять комфортні умови, щоб ми, журналісти, нарешті розквітли. Такого не буває ніде. І у нас не буде.

КОАЛІЦІЯ ТА КВАЛІФІКАЦІЯ

Наталія ГОНЧАРОВА:

— Що, на ваш погляд, нова влада зробила настільки неправильно, що тепер Майдан можна зібрати проти неї?

— Надзвичайно довгою може бути розмова з цього приводу. Я вам скажу про визначальне, що, на мій погляд, було зроблено неправильно. Коли люди ще стояли на Майдані, політики вже думали про те, як виграти вибори 2006 року. І, на мій погляд, в цьому було щось дуже лукаве. Мені здається, що народ на Майдані справді бачив шанс для морального одужання. І він би підтримав Віктора Ющенка на парламентських виборах, коли б його партія виросла природним шляхом, бо вклав душу в перемогу чинного Президента. І це не потребувало квотного формування, а фактично розділу між кількома силами всієї вертикалі влади. Я гадаю, що Віктор Ющенко, який мав величезний кредит довіри, міг би сказати: «Друзі мої, я вас поважаю, але йдіть у парламент, а в уряд прийдуть ті, хто має відповідну кваліфікацію». Тобто можна було формувати професійний уряд. Партійний уряд формується після парламентських виборів. Якщо приходить коаліція, приходять партії в парламент, вони — за новим законодавством — формують уряд. А те, що відбулося, на мій погляд, поставило Віктора Ющенка в дуже складну ситуацію. На мій погляд, коаліція імені «Лебедя, Рака і Щуки» не дає Президенту можливості робити якісь інші призначення. А ви бачили, скільки претензій було до міністрів. Але тепер кожен з партнерів по коаліції може сказати Президенту: якщо поміняєш мого міністра — я виходжу з коаліції і скажу, що мені антинародний новий уряд не дає можливості забезпечити щастя українському народу. І Президент змушений тримати їх усіх, і дивитися на всі їхні фокуси. Як ви думаєте, це добре? Оце — перша помилка, яка потягнула за собою все інше. Враховуючи, те, що Майданом нам тоді відкрилася «зелена вулиця» в Європу, нас побачили, в нас повірили, уряд, сформований за професійними якостями, міг би зробити дуже багато. Попередній уряд якщо навіть робив щось добре, то — через ситуацію з Леонідом Кучмою — Захід це не підтримував. А зараз нам відкрито «зелену вулицю», але нема кому йти. І не випадково Президент Ющенко дуже різко і гостро сказав про те, що ми можемо не встигнути в СОТ. Ну, з цього приводу можна сказати — є час для телевізора і є час для кабінетної роботи. Непропорційно багато члени уряду витрачають сил на те, щоб українці їх постійно бачили в телевізорі. Це теж — велика гальмівна сила. І, на жаль, чим гірше справи будуть йти в уряду, тим більше буде з’являтися «ворогів»...

До того ж преса вкладається в створення якихось нездорових відтінків. Таке відчуття, що кожного дня, якщо когось не посадили, то просто день прожитий даремно. Це не добре. Наше суспільство ще дуже сильно інфіковане страхом — ще постсталінським. І як би хто не ставився до тих чи інших політичних сил, але картинка, яку ми побачили нещодавно на телеекрані (йдеться про переведення з кардіоцентру в СІЗО Івана Різака), — просто безпрецедентна. А хіба права людини від того, що Різак для когось — «нехороший», повинні порушуватися? Тому ось ці, найбільші помилки — очевидні. Далі вже варто говорити, можна чи не можна втручатися в ціноутворення, адмініструвати економіку тощо.

ПРО «БЕЗПЕЧНУ ВІДСТАНЬ»

Юлія КОХАН:

— Зараз відбувається підготовка до майбутніх парламентських виборів, і в усіх ЗМІ починає з’являтися реклама політичних партій, союзів чи блоків. А які партії, союзи чи блоки ви встигли прорекламувати у своєму виданні? І з яких міркувань?

— Знаєте, коли з’являється реклама, то це добре. Погано, коли вона не з’являється, а пишуться тексти «в інтересах» тієї чи іншої сили або партії. А поки що... Гадаєте, що всі політичні партії біжать до нас і кажуть, що ми, мовляв, даємо вам гроші, ось вам реклама... Вони хочуть, щоб ЗМІ просто добре про них написали. Тому ми, в принципі, ставимося до цього інакше. Якщо буде реклама, ми будемо її ставити — як рекламу. А політиків ми оцінюємо, ми їх не піаримо. Політики повинні домагатися того, щоб журналісти їх похвалили за щось. Це «щось» повинно бути вчинком. Між іншим, це так само і нашим журналістам не завжди легко дається. Тому що в нас склалася одна, не дуже добра традиція. Уявіть собі — скільки журналістів, коли пролунала фраза, що Ігор Бакай — громадянин Росії, повторили цю думку. Потім пройшла фраза, що Бакай — громадянин України. Знову повторили: не розбираючись. Але суть полягає не тільки в посиланні, а в тому, хто це сказав. Щоб він узяв на себе відповідальність, щоб журналісти не змикалися з джерелами і не «присвоювали» собі їхні висловлювання. І коли журналісти говорять з політиками, вони повинні стояти на «безпечній відстані» від них. І навіть під час виборів, розмовляючи з тим чи іншим політиком, вони його повинні запитати саме про те, що є для нього найбільш незручним, а не те, що йому сподобається. Майже всі наші журналісти хочуть подобатися своїм співрозмовникам. Може, це жіноча риса, але її треба викорінювати.

НЕСОЛІДНО...

Дар’я ДІЄГУЦ:

— Під час голосування на пісенному конкурсі «Євробачення» спостерігалася певна географічна єдність народів. І було, на мій погляд, дві сенсації: це те, що турки віддали голоси грекам, і те, що Росія та Бiлорусь не віддали голоси Україні. Прокоментуйте друге, будь ласка.

— Я думаю, що для Росії та Бiлорусі цьогорічний виступ України взагалі був великим подразненням. «Гринджоли», і «помаранчевий гімн» «Разом нас багато»... Зрозуміло, що у них зовсім не було того співчуття, яке було до нас у поляків. Тому що поляки, знову-таки, я думаю, не тільки географічно, але й політично нас підтримували, віддавши «Гринджолам» 12 балів. І я також симпатизую хлопцям з «Гринджол», вони — дуже милі, хороші люди. Але мені здається, що це наше бажання щось пришвидшити і кудись їх впхати зіграло не на користь ні нам, ні їм. Звичайно, це урок. Якщо вже повертатися до їх перемоги у відбірковому конкурсі, вони все-таки мали б сказати — поза конкурсом ми не будемо. Це б їх прикрасило моментально, вони б стали взірцем етичної поведінки. І участь у конкурсі брала б Ані Лорак — незважаючи, а найбільше саме тому, що вона підтримувала під час президентських виборів іншого кандидата. І якби Микола Томенко сказав: хай буде Ані Лорак, вона просто чудова і буде гарно виглядати, то це було б дуже галантно. І це було б для суспільства уроком дружелюбності. А так вийшло, що хлопці пройшли ніби поза конкурсом, а потім усе це так ганебно і, вибачте, провiнційно виглядало... А після цього ще розказувати, що виступ був дуже гарним? Це просто несолідно для України. В нас повинен вже якось відбутися цей перехід до іншої якості спілкування в суспільстві, коли буде більше гарних манер... Але з нинішнім рівнем культури спілкування ми хочемо бути регіональними лідерами, вчити чогось чехів, поляків, угорців. Ці коментарі з приводу голосування на «Євробаченні» стосуються, звичайно, великих сподівань щодо України з боку Польщі і дуже жорсткого критицизму з боку Бiлорусі та Росії. І, на жаль, в Росії все більше з’являється підстав. У російській Думі, зокрема, є тверезомисляче крило, яке завжди до України ставилося з симпатією, але і ці депутати підписалися недавно під жорсткою заявою Думи і зверненням до Ради Європи щодо стану справ в Україні. Я просто дуже не хочу, щоб ми давали підстави для такого розвитку подій.

ПРО ОСТРОВИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Олена МОРОЗОВА:

— Побутує думка, що вільної преси не існує як такої. Є тільки преса, що здатна або не здана боротися за свою свободу. На вашу думку, за цим критерієм українська преса до вільної належить?

— Найперше, я вам скажу, що це — розумна думка. Вона, можливо, відповідає уявленню тверезомислячих людей, які говорять про те, що чим більше людина розуміє, чим більше вона соціально адаптована, тим більше в неї якихось зав’язок і рівнів відповідальності, залежності. Я колись говорила (потім цю фразу, щоправда, дуже перекрутили та ще й присвоїли), що незалежність означає можливість вибору залежності. І ця фраза означає те, що кожен сам для себе вибирає, чи залежати від начальника, чи залежати від своєї совісті. І поєднання цих залежностей — це і буде твій особистий вибір. Але що стосується української журналістики... Ну, є прикре питання, воно, як завжди, стосується грошей. І людина, яка має більше можливостей, яка живе в цивілізованому суспільстві — більш захищена і має можливість говорити щось. І не боїться цього робити, бо це не сприймається як агресія. У нас все ще дуже багато у людей страхів. Змінилася нова влада, а страхи не зникли. Чи є незалежна журналістика в Україні? Острови є.

ОЗНАКА ТОЛЕРАНТНОСТІ

Марія КОРИТОВА:

— Чи може людина, яка говорить у повсякденному житті російською мовою, бути національно свідомою?

— Знаєте, політична нація — поняття трошки ширше, ніж нація етнічна. Але, на мій погляд, російськомовна людина якісь нюанси все-таки не відчуває. Якщо говорити про Україну зараз, то навіть з відчуття протесту проти стану української мови, я б говорила українською — навіть якби була росіянкою за походженням. Я, до речі, багато знаю таких людей серед тих, що вибрали Україну як місце проживання. І як правило, це дуже розвинуті люди і дуже культурні. І чим більше людина знає мов, тим більше вона хоче вивчити ще й українську — щоб почувати себе толерантною, прийнятою в цьому суспільстві. Якщо людина нічого не знає, то, як правило, вона починає впиратися і казати, що по- українськи «плохо разговаривает и слишком уважает этот язык, чтобы его ломать». Насправді, потрібні просто зусилля. Чи ви хочете, щоб українська мова взагалі зникла? Чи ви будете відчувати особисту відповідальність за те, щоб однією людиною, яка говорила б українською, не стало менше? А крім того, українська мова — це світогляд. А коли нею говорять молоді, гарні, стильні — це взагалі чудово.

«НАТУРАЛЬНІ РАДОЩІ»

Анна ПУЧКОВА:

— Існує думка, що в газетної журналістики немає майбутнього. Яка ваша думка щодо цього? Яким ви бачите майбутнє «Дня»?

— Ви знаєте, я думаю, що, безумовно, є частка таких ризиків для газетної журналістики. Але не всі люди будуть читати електронні видання. Так само, як не всі люди дивляться відео, хтось любить ходити в кінотеатри або просто в театри. А хтось любить абсолютно розкішне відчуття свіжої газети, чашечки кави вранці і розмірковування. Це — зовсім інше. І немає підстави відмовлятися від натуральних радощів. Електронні ЗМІ — це швидкість, але це не та насолода, безумовно. І йдеться навіть не про консервативність, це — просто інше сприйняття. Гадаю, що газета «День», якщо наше суспільство буде розвиватися, буде все більше потрібна.

ВРАЖЕННЯ

Тетяна ОРОБЕЦЬ:

— На мій погляд, головний редактор газети «День» Лариса Івшина знайшла правильний підхід у спілкуванні зі студентами. Більшість з тих, хто був на цій зустрічі, — першокурсники. Ми тільки починаємо свій шлях, і нам дуже сподобалося те, як головний редактор «Дня» розповідала про свою кар’єру в журналістиці, а також її думки про політичну ситуацію в країні сьогодні.

Ілона ВАРАВВА:

— Можна сказати, що в нас, першокурсників, — ще відкриті очі, ми впевнено не знаємо, що на нас насправді чекає у нашій професії (хоча, можливо, хтось уже починає друкуватися, брати участь у якихось конкурсах). Але нам дуже потрібно, щоб саме зараз нас надихнули, можливо, щось порадили. І тому було дуже цікаво.

Юлія БАРАБАШ:

— Найбільш цікаво було почути про газету «День», про її розвиток, про нові проекти, про книжки з «Бібліотеки «Дня». Також дуже цікавими є погляди головного редактора «Дня» на нову владу та на події навколо неї.

Алеся КРЕТИНІНА:

— Після спілкування с головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною я відчула, що в нас все-таки існує вільна преса, яка не захищає інтереси влади і дійсно об’єктивно оцінює нашу реальність.

Наталія ГОНЧАРОВА:

— До нас часто приходять журналісти, але зустрічатися з людиною з такою енергетикою, таким вмінням говорити нам, студентам-першокурсникам, мабуть, ще не доводилося. Найбільш цікавими для мене були теми, пов’язані з політикою, новою владою та з тим, як діяльність цієї нової влади висвітлюють ЗМІ.