Знаряддя боротьби — правда про Україну

Статтею Ігоря Сюндюкова «Римські щоденники українського націоналіста» (№32 від 21 лютого ц.р.) редакція «Дня» підняла цікаву й мало знану читацьким загалом тему — вага та корисність у нинішніх реаліях журналістського та наукового доробку наших земляків у діаспорі. З огляду на те, що герой публікації Євген Онацький починав у Римі як дипломат і журналіст уряду УНР, вгледілася мені в цій розповіді одна грань, яка нині особливо актуальна: інформаційна діяльність колишніх та нинішніх українських дипломатів за кордоном, їхній професіоналізм і патріотизм.

РОБОТА В НАПІВЛЕГАЛЬНИХ УМОВАХ

Із виникненням на початку 1919 року реальної загрози вдруге здати Київ скерованим із Москви більшовицьким військам уряд Директорії УНР приймає рішення спішно спрямувати на Захід кілька надзвичайних дипломатичних місій із двома найголовнішими завданнями: широке інформування керівників країн Антанти щодо ситуації в Україні та домагання від цих країн визнання Української Народної Республіки як суверенної незалежної держави. Передбачалося також, що високоосвічені українські посланці  швидко налагодять за кордоном випуск різноманітної видавничої продукції, передусім інформативного, пропагандистського та  пізнавального характеру. Такі місії, як відомо, відбули зокрема до Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Греції, Бельгії, Данії, Ватикану та Італії.

До Рима дипломатична місія УНР на чолі з Дмитром Антоновичем виїхала у січні того ж року. Дмитро Антонович був знаною постаттю в політичних і дипломатичних колах: син відомого історика Володимира Антоновича, колишній міністр морських шляхів в урядах Володимира Винниченка та Всеволода Голубовича, перед тим — один із засновників Революційної української партії (РУП), чільний діяч Української соціал-демократичної партії. Саме на нього Київ покладав великі надії щодо налагодження нормальних дипломатичних відносин Італії з УНР.

Однак ще на півдорозі, у Відні, місію чекала несподівано неприязна телеграма з Рима:  італійський уряд повідомив, про небажаність прибуття туди Антоновича.

Реальність була такою: у цій країні Україну як самостійну державу на політичній карті Європи бачив лише провід Ватикану (вже на початку лютого було призначено українського посла при Апостольському Престолі М. Тишкевича), натомість більшість італійських урядовців та політиків не мали симпатій до позитивного розв’язання українського питання. Причина — елементарна необізнаність італійців з українською історією, потужність російського пропагандистського рупору на римських пагорбах.

Ось у таких умовах доводилося розпочинати роботу місії УНР, члени якої з великими труднощами все ж змогли дістатися до Рима, і ще з більшими труднощами налагоджували побут фактично в напівлегальних умовах.

Перший крок місії — створення Українського пресового бюро, яке офіційно розпочало роботу 1 червня. Розмістилося воно неподалік центра італійської столиці за адресою: вулиця Торіно, 163, шостий поверх.

ВІДСТОЮВАЛИ ЧЕСТЬ І ГІДНІСТЬ НАРОДУ

Авторові цих рядків вдалося віднайти в бібліотеці-архіві головної управи Чину Св. Василія Великого в Римі, що знаходиться на ViaSanGiosafat, 8, коротку довідку, зміст якої проливає світло на завдання, шляхи їх досягнення і результати роботи цього маловідомого поки що в нашій історії своєрідного журналістського підрозділу. Цей безіменний документ доби, що має дві сторінки машинописного тексту на тонкому, так званому цигарковому, папері, називається «Огляд діяльності Українського пресового бюро в Римі з 1 червня 1919 по  березня 1920 року».  

Із змісту довідки випливає, що перед пресовим бюро стояло два завдання:

а) надання різнобічної і правдивої інформації про Україну й українські домагання італійським державним, політичним інституціям, пресі, громадськості;

б) збір і донесення до українського уряду та його місій за кордоном власне добутої із зарубіжних джерел відповідної інформації.

Зрозуміло, що найбільше уваги приділялося виконанню першого завдання. Робота тут велася за кількома напрямками.

Перший. Посередництвом засобів малої поліграфії (так званих гектографів) стали  випускати «Бюлетені Українського пресового бюро в Римі». Мова видання — італійська. Планова періодичність — двічі-тричі на тиждень, обсяг кожного випуску — дві-чотири сторінки, наклад — від 100 до 300 примірників. Фактичний матеріал до бюлетенів брали з газет, що виходили в Україні та Європі. В поле зору потрапляли також усі італійські та деякі французькі, бельгійські газети і журнали  — звідти вибиралося все, де хоча б щось згадувалося про Україну.

Другий. Одночасно з випусками бюлетеня, матеріали якого носили переважно інформаційних характер, з 9 червня засновується часопис La Voce del Ucraina («Голос України»), незаперечним козирем якої мали стати аналітичні статті відомих українських та зарубіжних авторів. Обсяг видання — від чотирьох і більше сторінок.  Мова — італійська. Планова періодичність — щотижнево. Тематика публікацій значно розширювалася — історія, економіка, політика, література,  мистецтво, церква і т. п. Без перебільшення можна ствердити, що багато публікацій цього часопису, у яких автори аргументовано, переконливо, із наснагою талановитих публіцистів відстоювали честь і гідність народу, який століттями виборював право жити за власними законами у власному домі, не втратили своєї актуальності й досі.

Третій. Вміщення підготовлених працівниками Бюро або їх авторами  статей із актуальної української тематики на сторінках провідних італійських видань. Для прикладу, широкого розголосу набула публікація листа головного отамана С. Петлюри до відомого політика Пелісьє напередодні виборів в Італії. Це була відповідь на широко розрекламовані грубі випади російської еміграційної преси проти одного із чільних тогочасних провідників української нації. Популярна «Каріере д’Італія», готуючи спеціальне передвиборче число, подала на своїх сторінках аж три матеріали про Україну, підготовлені Українським пресовим бюро в Римі. «Беручи дві статті про українські справи і лист Петлюри для свого виборчого числа, — зазначається в Записці про діяльність Бюро, — цим всеіталійський денник ніби накладав на майбутніх депутатів цієї партії обов’язок виступати в обороні українського народу». Загалом, як зазначається в записці, майже всі італійські часописи у той час вмістили яку-небудь звістку Українського прес-бюро.

Четвертий. Організація та проведення у прес-бюро лекцій на українознавчу тематику (історія, політика, культура, мистецтво, література). Існував список постійних запрошених — журналістів, політиків, учених, представників італійської громадськості.

П’ятий. Видання й поширення в Італії, в перекладі італійською мовою, брошур на суспільно-політичну тематику та книг класиків української літератури. З усіх напрямків діяльності прес-бюро результативність цього виявилася найменшою. Побачила світ лише одна брошура — «Українські домагання напередодні світової  конференції в Парижі». Хоча лежали в рукописах підготовлені до друку переклади двох знакових для українців книг — «Кобзаря» Тараса Шевченка» та «Історії України» Михайла Грушевського. Видати їх бюро так і не змогло через брак коштів. 

ДБАЛИ ПРО ОБ’ЄКТИВНІСТЬ І ПЕРЕКОНЛИВІСТЬ ІНФОРМАЦІЇ

Відсутність коштів — не єдина причина, яка не давала можливості сповна працювати членам прес-бюро. Про непереборні труднощі, які весь час супроводжували українську місію від початку прибуття її до Рима, з болем у душі пізніше напише у своїх щоденниках і записках безпосередній учасник тих подій Євген Онацький: «Найголовніша проблема — відсутність точних відомостей. Дуже потрібна була б телеграфна агенція. Головне джерело наших інформацій — віденський тижневик «Воля», але він приносив спізнені відомості. А різна преса приносить різні вістки про Київ і Петлюру — і ми не знали, які з них правдиві. Та все ж ми постійно розсилали наші відомості  в гектографічних бюлетенях італійській пресі».

Справді, за умов, коли уряд Української Народної Республіки фактично був на колесах (після Києва столицями УНР були Фастів, Вінниця, Тернопіль, Підволочиськ і, нарешті, Кам’янець-Подільський), коли надійний зв’язок з урядовими інституціями за таких умов був таким, що перевірити об’єктивність одержуваної в ту пору з різних газет інформації було практично нереально.  

Керівник місії Дмитро Антонович запросив до співпраці доброго знавця Італії та італійської мови Онацького на початку жовтня 1919 року, коли робота пресового бюро вже була в розпалі. Незабаром він стане директором цього бюро, згодом — секретарем,  а від червня 1920 — аташе та фактично керівником місії  до закінчення її діяльності в 1922 році.

І хоча останній попрацював у цьому колективі небагато часу (кілька тижнів навіть виконував обов’язки завідувача пресового бюро), результати його діяльності були відчутними. В опублікованих пізніше на Заході щоденниках і записниках Євгена Онацького знаходимо й інші цінні свідчення очевидця про цю маловідому сторінку українського друкарства в Італії. Наведемо бодай кілька коротких витягів:

«На мені лежить обов’язок переглядати яких 20 італійських часописів та кілька французьких і витягати з них те, що стосується української справи і потребує тої чи іншої реакції».

ТВОРИЛИ УКРАЇНСЬКІ СЛОВНИКИ

Діяльність дипломатичної місії УНР у Римі припинилася із більшовизацією України. Однак не припинили своєї праці на ниві  українського відродження ті, хто працював у цьому невеликому гурті. Одному з них — Євгенові Онацькому — судилося увійти пізніше в історію дипломатичних стосунків двох держав і як авторові першого українсько-італійського та італійсько-українського словника.

Досконало вивчивши італійську мову, маючи досвід дипломата,  журналіста й редактора, цей працьовитий і патріотично налаштований  українець швидко налагоджує зв’язки з офіційними, громадськими колами Італії, легко добуває матеріал для своїх репортажів, статей, брошур. Публікації його охоче друкують як в італійській, так і в зарубіжній українській пресі.

1937 р. колишнього українського дипломата запрошують викладати українську мову студентам Італійського Вищого східного інституту в Неаполі. Проте для навчального процесу бракувало потрібної літератури (підручників, словників, методичних рекомендацій). На це новий викладач звернув увагу дирекції навчального закладу. І реакція не забарилася: українцеві замовляють підготувати до друку таку літературу. 1938 року накладом цього закладу побачив світ навчальний посібник цього автора «Теоретико-практична граматика української мови для італійців» обсягом до 300 сторінок.

Тоді ж у співпраці з Італійським національним інститутом культурних відносин із закордоном, український викладач починає працю над укладанням українсько-італійського словника. Через чотири роки — 1941-го — робота, що в загальному обсязі склала 1736 сторінок, побачила світ у Римі. Це надихнуло автора на створення італійсько-української частини словника. 

Однак вдало розпочату словникотворчу роботу довелося перервати. В окупованому Римі німці розпочали «полювання на відьом». 1943 року Євгена Онацького арештовує поліція, цілий рік він проводить у в’язницях Берліна й Оранієнбурга. 

Роботу над другою частиною словника він розпочав відразу після повернення із в’язниці. Багатостраждальним рукописом зацікавлюється кардинал Йосип Сліпий, який після сибірської каторги облаштовується в Римі й засновує там 1963 року Український католицький університету та видавництво при ньому. Він знаходить необхідні кошти для видання в одному художньому оформленні обох частин словника, опікується незвичним виданням.

Розрахований на  студента і науковця, туриста і паломника, словник не може не вражати кількісними показниками зробленого: обсяг першого тому складає 746, а другого — 1746 сторінок.