Зима як політична подія,

На ТВі в «Політклубі» обговорювали «сніговий» провал київської міської влади. Начальство в Києві дійсно виявилося неефективним проти виклику природи. Утім багато що пояснюється його статусом, коли правитель міста нічим не пов’язаний з населенням, а є призначенцем. Фактично в Києві функціонує президентське правління, а столиця має з погляду самоврядування менше прав, ніж, наприклад, місто Фастів. Та ще й усі районні ради Києва розпустили, при тому, що райради займалися проблемами територій, рівних за населенням середньому обласному центру України.

Ну, якщо президентське правління, отже, має бути й президентська відповідальність. Присутні в «Політклубі» констатували: Партія регіонів відібрала у киян свободу вирішувати долю свого міста й не дала нічого натомість: ні порядку, ні благополуччя. Визнали, що під час снігопаду влада у Львові й Івано-Франківську поводилася набагато адекватніше, ніж у Києві. Тамошня влада обрана жителями.

Але, з другого боку, не можна не враховувати, що в Києва вилучили до держбюджету 8 мільярдів гривень податків, сплачених киянами. Такого не зробили з жодним іншим містом в Україні. До речі, найбільші субвенції цього року — 40% отримала Донецька область. Дай Боже, щоб гроші киян пішли там на користь, а не були розкладені по кишенях приватних ділків і місцевої бюрократії.

А Київ повністю розжалуваний, дискваліфікований і покараний за нелюбов до Партії регіонів. Звісно, такий статус столиці є абсолютно неприйнятним.

Міський голова Вінниці Володимир Гройсман ділився досвідом, як йому вдалося успішно розгрібати сніг. У нього чомусь і техніка знайшлася, й робоча сила, й тямущі підлеглі. А в Києві кудись як вітром здуло й міліцію, й ДАІ.

Відрадним же явищем слід назвати виявлення у киян вельми цінного інстинкту самоорганізації. Миттєво виникло об’єднання добровольців «Сніговий патруль», водії потужних джипів визволили зі снігового полону більш як 500 автомобілів. Що ж, у цьому теж проявився знайомий нам дух Майдану. Спираючись на нього, киянам і слід узяти долю рідного міста в свої руки.

Ведучі ТВі Гайдукевич і Славінська порушили питання про торгівлю дисертаціями. Дуже були вражені правдою, що відкрилася їм. Наївні, однак, люди. Тут країною торгують, а вони хотіли, щоб дисертаціями не торгували. А академіками кого обирають? Їх у нас сотні, при цьому жодного Нобелівського лауреата. Ну, про природничонаукові сфери промовчу, не мені судити, але цікаво, який вклад у науку зробили деякі історики та філософи. Національна академія наук України вже давно самодискредитувалася як корпорація. Адже всі академіки несуть моральну відповідальність за тих, кого голосуванням прийняли до свого середовища. Достатньо згадати великого історика, Геродота наших днів, Володимира Литвина (між іншим, Героя України). І він там не один такий.

Колись АН СРСР відмовила ЦК КПРС (!) у виключенні зі своїх лав академіка Сахарова. Наша НАНУ за 20 років незалежності в аналогічних подвигах не помічена. Швидше навпаки. Важко уявити собі, щоб вона відмовила в обранні якому-небудь сановному претендентові.

Рік від року зростає поголів’я чиновників з вченими ступенями, чому абсолютно не заважає організація з гучною назвою «Державна атестаційна комісія». Для чого ж вона існує? Якщо ГАК зникне, то абсолютно ніякої шкоди українській науці це не завдасть. Гірше не стане, тому що гірше вже просто нікуди.

ХТО ВИ ЗА ПАСПОРТОМ?

У Шустера на «Інтері» схвильовано обговорювали ініціативу ВО «Свобода». Свободівці звернулися до секретаріату Верховної Ради із запитом про національний склад депутатів. На відміну від критиків цієї ініціативи, які неймовірно збудилися, не бачу в ній жодного криміналу, а вбачаю швидше прояв наївності й деякого браку освіти. Якби все залежало від етнічного походження, то в країні, де 78% населення числиться українцями, не було б проблем, принаймні з українською мовою та культурою. А вони є, й катастрофічні. Мабуть, присутні й інші дуже важливі чинники. Та й у чому сенс акції? Ну, скажуть ВО «Свобода», що товариші Симоненко, Голуб, Цибенко та інші в керівництві КПУ, так само як і нардеп Колесніченко за документами є етнічними українцями. Лідерів «Свободи» це дуже втішить? Краще б запитали, хто з народних депутатів окрім українського паспорта володіє ще й паспортами інших держав, а отже, служить їхнім інтересам. Ось це було б надзвичайно важливо й суттєво. Погано, що ВО «Свобода» намагається знайти якісь формальні ознаки приналежності до української нації, в першу чергу анкетні, такі, які б від волі самої людини, від її вибору не залежали. Анкетні дані дуже полюбляли в СРСР, там за ними вирішували долі. Анкетний підхід багато в чому й привів Радянський Союз туди, де він опинився. Адже сказано у Святому Письмі: «За справами їхніми впізнаєте їх...». Достатньо подивитися, що індивід робить для України або проти України, щоб точно й об’єктивно визначити його ставлення до цього питання. І в документи заглядати не треба. Тим паче що у В.Колесніченка з документами повний порядок. Володар цих ідеальних (з погляду ВО «Свобода») документів невтомно звинувачував «свободівців» у «фашизмі» й «нацизмі», лякаючи публіку, що скоро люди Тягнибока прийдуть міряти черепи за допомогою штангенциркуля. Будь-яка спостережлива людина вже могла зауважити, що там, де присутній цей «чистокровний українець» (за «свободівськими» стандартами), жодне нормальне й чесне обговорення серйозних питань неможливе. Мене вже нудить від демагогії цього діяча, але Шустеру подобається... Щоправда, й Шустер не витримав, коли комуніст Голуб почав славити «ідеальну» національну політику КПРС, про яку і кримські татари, і євреї, і карачаївці, і багато інших могли б розповісти чимало цікавого. Та й українцям від неї неабияк діставалося. Не обійшлося без нев’янучої пані Богословської. Цього разу вона звинувачувала українське суспільство в «антисемітизмі» за радянських часів. Від цієї пані важко вимагати коректності, але обов’язково слід зазначити, що на всій території СРСР (зокрема й УРСР) проводилася політика державного антисемітизму, на яку безправне суспільство мало могло впливати. Як, до речі, проводилася й політика українофобії під виглядом боротьби проти «українського буржуазного націоналізму».

Та ж Богословська не так давно в студії Шустера (але тоді ще на Першому національному телеканалі) звинуватила євреїв у тому, що нібито вони (разом з інтелігентами) «привели Гітлера до влади». Але їй усе зійшло з рук. А тепер уявімо на хвилину, що таку заяву зробили б Тягнибок, Мохник або Іллєнко. Якою була б реакція?

У моєму рідному місті Севастополі біля Ділового й культурного центру споруджено скромний меморіал на згадку про місцевих євреїв і кримчаків, розстріляних нацистами 1942 року. На пам’ятній стелі невідомі особи регулярно малювали свастики й писали гасла «Слава России!». І жодних кампаній у пресі не було, цілковита тиша. А станься таке у Львові, о, скільки було б галасу, скиглення й добре керованої істерики. Слід розуміти, що звинувачення в антисемітизмі часто використовуються як політична технологія для шельмування опонентів. З чого аж ніяк не випливає, що ті, хто звинувачує, абсолютно чисті відносно подібних «антипроявів».

Потім і у Шустера перейшли до обговорення снігового «апокаліпсису» в Києві. Але головним знавцем питання чомусь виявився керівник Харкова пан Кернес, який довго розповідав киянам, що вони самі в усьому винні, а київський градоначальник Олександр Попов — саме втілення досконалості. Причому цього разу Кернес був абсолютно серйозним, без звичайного специфічного гумору.

Нардеп Ірина Геращенко пригадала Попову його подорож до Польщі на футбол (сам градоначальник розповідав про поїздку до Відня) під час катастрофічних подій в українській столиці. Її хвалебною «Піснею пісень» на честь Попова перебила всюдисуща Богословська, заявивши, що будь при владі сьогодні Ющенко й Тимошенко, ми б досі зі снігу не вилізли б. А нардеп полковник Гриценко звернув увагу на те, що у влади немає снігоприбиральних машин, зате є водомети, автозаки й наручники. Гриценко, як «офіцер офіцерові», запропонував Попову піти у відставку. Олександр Павлович відповів, що у відставку не піде, й накинувся на журналістів, які нібито писали й говорили неправду, а насправді в Києві все було не так уже й погано, влада ні в чому не винна, а вся справа в природній стихії. Ну, хоч би як там було, А.П. Попов має ще можливість узяти реванш, добре підготувавшись до неминучого в Києві паводку. А це буде дуже серйозний іспит не лише для міської, а й для державної влади.

У передачі ТВі «Знак оклику» пройшло інтерв’ю, яке можна назвати досить сумнівним творчим успіхом. Йдеться про зустрічі з російською журналісткою з українським паспортом Анхар Кочневою. Як відомо, вона працювала в Сирії, де й потрапила в полон до ісламських повстанців. Мені доводилося бачити її фотографії з місця подій, ще до полонення, після чого я зрозумів, що Кочневій неабияк пощастило. Річ у тім, що журналістові, який працює в «гарячій точці», ніколи не слід брати в руки зброю, бо в ту саму мить він перетворюється на учасника конфлікту й з ним можна поступати як з бійцем ворожої армії. А на фото журналістка Кочнева бадьоро трясла автоматом Калашникова й сиділа мало не в обнімку з генералами урядової армії Сирії. Ну, тут уже претендувати на роль об’єктивного журналіста аж ніяк не доводиться. Повстанці звинуватили Кочневу в роботі на російські спецслужби. Слава богу, що це не закінчилося для неї трагічно. Пані явно лівої орієнтації пригощала глядачів ТВі знайомою риторикою про звірства капіталізму й підступи американського імперіалізму. Добалакалася до того, що нібито США та Британія хочуть захопити Суецький канал, словом, стовідсотково московсько-луб’янський репертуар у стилі товаришів Проханова й Кургіняна. Невтомно Кочнева викривала страшні плани західних реакціонерів. З подібною публікою неможливо дискутувати, жодних аргументів, окрім своїх власних, вони не визнають. І з логікою у них не все гаразд. У Кочневої відчувалася суто московська фобія щодо «піндосів» (так тепер у РФ називають американців). Нарешті вона повідала, що ісламських бойовиків у Сирії підтримує... «підступний» Ізраїль, з чого виходить, що Кочнева звинуватила ізраїльтян в ідіотизмі, оскільки в разі перемоги сирійських радикалів найбільші проблеми будуть саме в Ізраїлю.

Телеведучий поставив їй запитання про її ставлення до України. Кочнева гордовито відповіла, що вважає себе «громадянкою світу», але від українського громадянства чомусь не відмовляється. Вона знову збирається до Сирії. Цілком можливо, що знову уклепається в яку-небудь халепу, а розгрібати всі її пригоди доведеться Україні. Мало нам руху «FEMEN». Якщо пані бажає реалізувати свої авантюрні схильності, то нехай би робила це за свій власний рахунок, а не за рахунок нашої країни. На жаль, журналіст ТВі виявився явно слабким, щоб провести інтерв’ю на належному рівні, виступаючи підставкою для мікрофону. Що робити з журналістською малограмотністю.

НЕВИННІ ТАК НЕ ХВИЛЮЮТЬСЯ

А російське ТБ з особливим інтересом обговорювало смерть Бориса Березовського. Ведучий програми «Недільний вечір» на телеканалі «Росія» Володимир Соловйов зібрав у студії ціле сузір’я сановних гостей. Усі вони як один (за єдиним дуже важливим винятком) експлуатували версію самогубства, мовляв, розчарування в житті, політична поразка, фінансові невдачі, відчуття провини перед Путіним (ну як же без цього!) й так далі. Більш ніж сумнівно. Борис Абрамович Березовський — БАБ, як його називають у Кремлі, цей син московського рабина мав справжній бійцівський характер, стійкість до будь-яких невдач і невичерпний життєвий оптимізм. Після кожного фіаско він ставав іще напористішим і винахідливішим. Повірити не можна, щоб цей згусток енергії раптом поникнув, здувся й визнав себе переможеним. Такі не здаються. А крім того, БАБ порівняно недавно хрестився, прийняв православ’я, а всім відомо, як завзято неофіти дотримуються норм нової для них віри. У православ’ї ж самогубство вважається одним з найстрашніших і невибачних гріхів. Дисонансом у цьому хорі версій про самогубство прозвучав виступ депутата Держдуми, колишнього шефа ФСБ, генерала армії Ковальова. Ковальов сказав: «У зрадників один кінець. Або алкоголізм і наркоманія, або божевілля, або...» І тут Володимир Соловйов виголосив дотеп у його звичайній манері: «Або льодоруб Троцького?» «Так, — жорстко підтвердив генерал, — льодоруб Троцького». Тут не лише sapienti sat, але й не дуже розумному достатньо. Журналіст «Московского комсомольца» Олександр Мінкін в ефірі телеканалу RTVI дав зрозуміти, що незалежно від офіційних заяв британській поліції у випадку з Березовським йдеться про політичне вбивство.

Насправді для В.Путіна Б.Березовський був тим же, чим для Й.Сталіна був Л.Троцький. Дивно, але по всім контрольованим Кремлем телеканалам пішла інформаційна хвиля про цілковиту непричетність Росії до того, що сталося в Лондоні. Деякі добалакалися навіть до того, що Березовського «прибрали» спецслужби Британії, якісь мафіозі, хто завгодно, тільки не РФ. Навіщо ж так хвилюватися, якщо не причетні?