Часи, що потребують виносок

Історія звання народного художника розпочинається з 1943 року. Саме тоді воно було присвоєне вперше. Водночас чотирьом художникам: Олександрові Герасимову, картини якого часто зображали радянську та партійну історію, одному з найбільш ревних представників соцреалізму Борисові Іогансону, автору численних скульптур Сталіна Сергію Меркулову та Вірі Мухіній, якій належать, зокрема, відомі «Робітник та колгоспниця». Усі без винятку перші народні художники — лауреати Сталінської премії. Ясна річ, це звання вони одержали за правильну ідеологічну спрямованість творчості.

Відтоді народного художника «давали» сотням митців. Зі здобуттям Україною незалежності ця практика не припинилася. Мабуть, просто тому, що для відзначення талановитих митців у незалежній суверенній державі не змогли вигадати нових лекал. «Народного художника» вручають досі — указом Президента. Природно, що, як і багато інших радянських рудиментів, у суспільстві подібні звання нерідко сприймаються неоднозначно, точніше, з погано прихованим скепсисом.

Виставка «Народні художники», яка відкрилася в Українському домі напередодні Дня Незалежності та про яку вже розповідав «День» (див. № 149 від 23 серпня 2011 року), являє собою спробу подивитися на історію цього звання без захоплення чи осуду, а, так би мовити, зі зваженим дослідницьким інтересом. Кого, коли і за що нагороджували.

В експозиції, що була зібрана з музеїв, галерей та приватних колекцій, містилося 200 робіт: живопис, графіка і скульптура. Хронологія — від 1920—1930-х років до сьогодення. Головним критерієм добору, як відзначають організатори, є тематика робіт: усі вони так чи інакше пов’язані з Україною, її історією, побутом, природою та видатними особистостями. Зокрема, тут представлені роботи класиків українського мистецтва: Василя Костецького, Михайла Дерегуса, Федора Манайла, Тетяни Яблонської, Марії Примаченко, Івана Марчука, Григорія Якутовича.

Президент Академії мистецтв України, академік АМУ Андрій Чебикін, графіка якого також представлена на виставці, не сприймає звання народного художника як пережиток. «У Британії є звання лорда, сера, пера, які присвоюють навіть футболістам. А ми за роки незалежності нічого нового, аби відзначити майстерність художника, не вигадали. Тому звання народного художника — не пережиток», — вважає пан Андрій.

Крім того, на жаль, як показує досвід, ні звання, ні визнання, буває, неспроможні врятувати українських митців від скрутних ситуацій та випробувань. Наприклад, від виселення з творчих майстерень, яким можновладці знаходять прибутковіше застосування. І тут уже питання не в званнях, а в тому, як захистити художника і забезпечити йому творчу незалежність.

Утім, взаємодія художника із суспільством і державою ніколи не була чимсь простим. Особливо за радянських часів. І виставка в Українському домі демонструє це. Ще вона пояснює, що як історія ХХ століття загалом, так і явища, які були їй притаманні (у тому числі мистецтво), потребують тисяч виносок, ремарок, розширених трактувань і коментарів. Радянське мистецтво потребує розуміння контексту й підтексту. А найперше воно потребує правдивого інформаційно супроводу — бо творилося це мистецтво в добу тотальної брехні та лицемірства.

Тим часом цю мистецьку спадщину досі належно не досліджено і не осмислено на суспільному рівні. Хто були ці художники? Чому вони створювали те, що створювали? В яких історичних обставинах? І чи могли вони створювати щось інше?

Наскільки покрученою та неоднозначною була та епоха, розумієш, коли бачиш, приміром, портрет Олеся Гончара роботи М. Бєльського. Письменника зображено на тлі книжкових шаф. На полицях можна розгледіти «Прапороносців» і «Тронку». Поруч на столі — портрет Шевченка. На лацкані піджака — радянські відзнаки, які моє покоління вже не може ідентифікувати.

Виставка в Українському домі ставить дуже багато запитань, на які немає простих відповідей, але які потребують широкої громадської дискусії, конференцій, публікацій у пресі. Проте перший необхідний крок зроблено — питання озвучене.

Виставка в Українському домі триватиме до 4 вересня.