Дві реальності

Навіть знавці столиці, прогулюючись центром Києва, не завжди здогадуються про деякі його таємничі пам’ятки та цікаві місця. Зрозуміло, що під асфальтом і бруківкою існують цілі лабіринти ходів та бункерів, які наче натякають на безглуздість активних акцій протесту, коли молодики з «коктейлями Молотова» намагаються «захопити» чи то Верховну Раду, чи то Адміністрацію Президента, чи то комітети з міністерствами.

Насправді влада живе за іншим принципом. Принципом фасаду і того життя, що вирує за лаштунками «довгих коридорів». Від того, скільки покришок буде спалено перед цим фасадом, не залежатиме зміна суті владного Олімпу. Ті ж, хто потрапляє у «святая святых», наче розчиняються в цих схемах, куточках, ходах та закоулках, починають жити за правилами цих «коридорів».

Що наштовхнуло мене на такі алегорії і роздуми? В День Конституції під час фуршету, який завершав урочистості, журналістів люб’язно провели в парламентський дворик, з якого можна було потрапити у схований від очей простих киян парк.

Виявляється, у спікерів парламенту існує зворушлива традиція —  саджати дерева. Майже у кожного з них там є своє деревце, яке наче натякає, що принаймні одну з трьох традиційно обов’язкових речей той чи інший законодавець точно зробив.

Тут, наприклад, разом з деревами Олександра Турчинова та Арсенія Яценюка мирно росте деревце Адама Мартинюка. Так само, як і в буфеті Ради після запальних сварок можна побачити парламентських опонентів за келихом шампанського. І час різних скликань, і політичні суперечки не заважають співіснувати доглянутим рослинам в прибраному парку, щоправда, на тлі брудних, обшарпаних стін Маріїнського палацу.

Парку, який, на відміну від згаданої занедбаної історичної пам’ятки, інтимно, майже сором’язливо скритий від людей. Дві реальності.