На останньому подиху

Ця історія триває 38 років. Уже 38 років чорні, блискучі, швидкі, як вітер, потвори з видовженими по горизонталі головами, довгими хвостами, гострими, мов лезо, зубами і концентрованою кислотою замість крові полюють на людей. Чужі. Їх звати Чужі, або, мовою оригіналу, Aliens.

У 1979 році британський режисер Рідлі СКОТТ після кількох переписувань сценарію випустив хорор «Чужий» з Сігурні ВІВЕР у головній ролі, в якому екіпаж космічного корабля максимально кривавим способом винищувала невразлива ящероподібна істота. Скотт — природжений жанровий режисер,  він вміє розважати й лякати, і фільм 1979 року вийшов майстерний. Але цього було б мало, щоб залишитися в історії. Адже у світовому кінематографі на ту мить вже існували чудовиська на будь-який смак, рівно як і жанр міжзоряного хорору. Те нове, що запропонували автори Всесвіту Чужих — клаустрофобний жах, коли все побоїще розгортається у футуристичних інтер’єрах зорельоту, а також, власне, самого монстра. Екран такої прекрасної гидоти ще не бачив. Велика заслуга в цьому Ханса (Ганса) Рудольфа «Рюді» ГІГЕРА (1940-2014) — швейцарського митця з необмеженою фантазією, переважно спрямованою на  образи, що поєднують у собі біологічне життя та машинну естетику. Саме з-під його пензля вийшов перший Alien.

Всього з 1979 по 1997 рр. було знято чотири фільми з Вівер, плюс ще два бойовики «Чужий проти Хижака», належність яких до основної франшизи здається сумнівною.  У 2012-му Скотт завершив «Прометея» — фільм, що є пріквелом (передмовою) подій картини 1979 року. «Чужий: Заповіт» — непряме продовження «Прометея». Головна принада для глядачів — ймовірна і давно очікувана відповідь на питання, звідкіля ж, власне, взялася ця біда в космосі.

Фабула скроєна за відпрацьованим стандартом. До далекої планети летить корабель з екіпажем, 2000 колоністів на борту в стані анабіозу і 1000 людських ембріонів. Летять, щоб заснувати нову цивілізацію. Але дорогою відхиляються до планети, яка здається їм більш придатною для колонізації. Як виявляється, дарма.

Найцікавіше тут — лінія зумисного лиходійства — те, що раніше в «Чужих» так явно не виділялося. Монстри виявляються витвором збоченого, але по-своєму раціонального розуму, а весь конфлікт — своєрідною версією оповіді про Франкенштейна — тобто маємо майже архетипічний сюжет, який Скотт спробував наскільки можливо урізноманітнити. Але Кетрін Уотерстон, що грає протагоністку — не Сігурні Вівер, «Чужий: Заповіт» — не «Чужий»-1979, а одного лише лиходія, хай наскільки балакучого й обдарованого, для рестарту старої казки малувато.

 Сила оригінального сюжету базувалася на тому, що з монстром билися непідготовлені супервояки, а звичайні робітники-транспортники з вантажного корабля — народ без місії, такі само прості обивателі, як глядачі в залі. Поява злого генія (тобто саме носія місії свого роду) розриває звичний шаблон, але не оновлює його. У «Заповіті» немає ані страхітливої свіжості першого «Чужого», ані злої іронії «Чужого: Воскресіння» (1997). Це — всього лише шоста частина сильно потертої саги.

 Єдиний вихід, що лишається у Скотта, якому, схоже, «Чужі» необхідні чи не більше за решту продюсерів, — влаштувати ефектне завершення всього проекту, знову увівши в дію, наприклад, Сігурні Вівер чи остаточно й максимально ефектно розкривши таємницю кислотних ящерів. Інакше цикл перетвориться на самопародію.