Як традиції бойчукізму втілено у кераміці та книжковій графіці
Василь СЕДЛЯР народився 12 квітня 1899 року в селі Жоржівка (Христівка) на Полтавщині. Пізніше родина переїхала в містечко Любеч на Чернігівщині. Любов до мистецтва привела юнака до Київського художнього училища, в якому навчався протягом буремних 1916 — 1919 рр. А з лютого 1919 р. був зарахований до майстерні професора М. Бойчука в УАМ. На першому ж році навчання В. Седляр взяв участь у розписах Луцьких казарм у Києві. Темами розписів, виконаних клеєвими фарбами, були «мотиви праці й побуту робітників та селян», у яких митці застосовували художні прийоми, властиві для українського барокового малярства, часто наслідуючи композиції народних картин та ікон ХVІІ — ХVІІІ ст. Митець брав участь і в експериментальних розписах на стінах аудиторій Інституту пластичних мистецтв. «Був молодий, зухвалий, беручкий, ...а малював легко й швидко», — так характеризувала Василя співучениця із майстерні Оксана Павленко. Ще в студентські роки його рекомендували до викладацької роботи. «Із січня 1921 року призначений був радою Академії інструктором художніх показових курсів для робітників, дорослих та дітей», — писав Василь Седляр в автобіографії, датованій 1923 роком.
По завершенні навчання в період із 1923-го до 1930 року його призначили директором Межигірського керамічного технікуму, де викладали друзі-бойчукісти Оксана Павленко та Іван Падалка. Тут вони й далі розвивають традиції школи монументального малярства, виконуючи фрескові розписи на стінах корпусу технікуму. Однак, на відміну від інших художників-бойчукістів, які займалися монументальним і станковим малярством, станковою та книжковою графікою, Василь Седляр зосередився на мистецтві кераміки, «втілюючи принципи бойчукізму в підготовці студентів-керамістів». Вироби межигірців — «агітаційна порцеляна» — демонструвалися на європейських виставках, де було відзначено, що «техніка декорування на сучасному рівні західного мистецтва, маючи... місцеві особливості».
«Доля подарувала В. Седлярові творче відрядження за кордон». За сприяння тодішнього ректора КХІ Івана Врони восени 1926 — навесні 1927 рр. художник разом із приятелями М. Бойчуком та І. Падалкою зміг оглянути музеї та мистецькі галереї Німеччини, Франції, Італії, Австрії, «просиджуючи днями в Луврі й інших світових музеях». Враження від цієї поїздки вилилися в серію малюнків «Європа», що з успіхом експонувалися на виставці АРМУ в Києві 1928 р. та виставці української гравюри і рисунку в Москві 1929 р. Щоправда, це не всім припало до смаку, і в українській періодиці з’явилися перші критичні наклепи на адресу В. Седляра із зауваженнями в «офранцуженні». Ймовірно, вже тоді партійному керівництву хотілося зібрати «інакомислячих» художників у одному осередку: от і повернули 1930 року В. Седляра із Межигір’я назад, до Києва, на викладацьку роботу в КХІ.
1931 р. вийшов друком «Кобзар» Т. Шевченка, повністю проілюстрований В. Седляром. У цих чорно-білих малюнках художник зберігає площинність аркуша, як у монументальних розписах бойчукісти оберігали площинність стіни. Динамізм композиційного вирішення та експресивна загостреність образів за просторової обмеженості сторінки надають проілюстрованій книжці особливого емоційного звучання.
Проте художник передбачав, що його праця здобуде не лише схвальні відгуки: «Кобзаря» мого тут у Харкові приймають дуже різно — одні захоплено, а другі — категорично вороже...» Тоді ж художник разом із видавництвом вирішив підготувати ще одне видання, але вже з кольоровими ілюстраціями: «Ці «Кобзарі» мають піти за кордон».
Однак після самогубства Миколи Скрипника український уряд очолив Павло Постишев, і тоді розпочалися цинічні й жорстокі погроми української культури. Перевидану 1933 р. десятитисячним тиражем книжку тоді ж було заборонено і знищено ще в друкарні. Видавців крамольного «Кобзаря» «критики в штатському» репресували: редактора видання Олександра Гера (псевдонім мистецтвознавця Володимира Вайсблата) й упорядника текстів Михайла Новицького засудили до різних термінів ув’язнення, а автора передмови Андрія Річицького (псевдонім літературознавця Анатолія Пісоцького) та автора франкомовної післямови Івана Миронця органи НКВС стратили. Репресували і «Кобзар» 1931 року — цензори вилучили його з бібліотек та книгарень, шматували при обшуках та арештах. Так «Кобзар» 1931 — 1933 рр. з ілюстраціями В. Седляра став небезпечним раритетом. (Відтоді три покоління українців навіть не здогадувались про існування цього раритетного видання — у двотомному «Шевченківському словнику», що вийшов у Києві 1976 р., про нього не згадано ані словом.)
Політична кампанія «з виявлення ворогів народу» призвела до того, що художник, не витримуючи ідеологічного тиску, почав змінювати свій стиль, посилюючи в ньому риси станковізму й образності соцреалізму. Але це не врятувало митця від розправи. Заарештований у харківському Будинку письменників «Слово» в один день із М. Бойчуком — 26 листопада 1936 року, за звинуваченням «в участі у націонал-фашистській організації», Василь Седляр опинився у в’язниці НКВС...
Іван ПАДАЛКА народився 27 жовтня 1894 р. у селі Жорнокльови на Черкащині. Тринадцятирічним хлопчиною він вступає до Нехайківського двокласного училища. Проявивши здібності до малювання, 1910 р. його рекомендував поміщик-меценат О. Лісаневичем на навчання в художньо-промислову школу ім. М. Гоголя в Миргороді, з якої його відрахували «за революційну діяльність». Під осінь 1913 р. переїжджає до Києва, де продовжує мистецьку освіту в художньому училищі, яке відзначалося своїми «академічними принципами», у професора І. Селезньова. Як згадувала Оксана Павленко: «В художній школі я подружилася з Іваном Падалкою. Він був старший за мене на курс і дуже сприяв мені... Іван теж був гарний із себе: довге золоте волосся, а за вухами — голубий сон, квітка така. І на сандаліях — теж голубий сон. У такому вигляді він походжав вулицями, обурюючи київських обивателів».
Закінчивши училище, в грудні 1917 р. Іван Падалка вступає до новоствореної Академії мистецтва, ставши одним із перших і найбільш відданих учнів професора М. Бойчука. Блискуча ерудиція Вчителя, володіння старими, забутими техніками темперного малярства, уміння всебічно аналізувати й розкривати «секрети» шедеврів майстрів різних країн і різних епох — усе це імпонувало учням майстерні «ікони та фрески», а згодом «монументального мистецтва». І. Падалка бере участь у розписах Луцьких казарм у Києві 1919 р., де створює композицію повернення селянської родини з косовиці. Пронизаний тонким ліричним почуттям, твір вирізнявся витриманістю пропорцій, знанням анатомії та законів композиції.
У жовтні 1922 р. І. Падалка в числі першого та єдиного випуску УАМ отримав диплом художника і був направлений до Миргородського, а відтак до Межигірського керамічного технікумів, де вже працювали товариші-бойчукісти. Тут художник створює низку творів агітаційної порцеляни: «Я — пролетарій Мамай...» (1925), що вирізнялися високою графічною культурою.
У січні 1925 р. за розпорядженням наркома освіти Іван Падалка переходить на викладацьку роботу до Харківського художнього технікуму. Саме тут втілюватимуться принципи бойчукізму в підготовці майстрів станкової та книжкової графіки. Ставши членом АРМУ 1925 р., бере участь у Всеукраїнській виставці АРМУ та Всеукраїнській ювілейній виставці (1927 — 1928 рр.), де мистецька критика виділила графічні аркуші мистця: «Несуть товариша», «Яблучко», «Партизани», «Махновці» (1927). Успіх на виставках спричинився до того, що почалося визнання І. Падалки як яскравої творчої особистості. Утім, воно тривало не довго.
Наприкінці 1933 р. відбувся пленум оргбюро Спілки художників і скульпторів УСРР, на якому М. Бойчука та його школу було піддано нищівній критиці, а творчий метод бойчукізму прирівняно до формалізму і націоналізму.
Саме в цей час у Харкові в новозбудованому за проектом архітектора В. Пушкарьова Червонозаводському театрі (1933 — 1935 рр.) розпочинаються грандіозні роботи з монументально-декоративного оформлення будівлі. Учні професора М. Бойчука, визнані майстри монументальних розписів В. Седляр,І. Падалка,О. Павленко, К. Гвоздик, М. Юнак та інші взяли активну участь у цих роботах. У процесі роботи над ескізами фресок І. Падалці довелося переїхати до Києва — партійне керівництво вирішило поповнити професорський склад КХІ викладачами з Харкова та Одеси. Цей переїзд негативно вплинув на творчість художника — заважали ярлики «бойчукізму» та «формалізму», які на той час у Києві ототожнювалися з «націоналізмом» і розглядались як «найбільше зло, що гальмує розвиток українського радянського мистецтва». Не допомогли й «політичні уступки» в композиціях розписів Червонозаводського театру. Пізніше всі фрески «було зчищено карборундом».
Івана Падалку, як «активного учасника націоналістичної фашистської та терористичної організації, що мала на меті відторгнення України від СРСР і реставрацію капіталізму», було заарештовано першим із художників-бойчукістів — у вересні 1936 року...
