Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Бачили ви, як беруть вiжки?

Якщо Президента Українi знову обиратиме Росія — то він уже відомий
23 жовтня, 00:00
Найскладніше запитання — чого хоче сам Ткаченко. Навіть не так: чи наважиться він хотіти того, чого хоче? А чом би, власне, й ні? Симоненко й Мороз не домовляться, а тут доречним буде прохання «старших товаришів»

Минулого тижня сталися події, які свідчать про реальне зближення економік Росії й Білорусі. Поставимося до цього як до факту, опускаючи подробиці, неважливі для теми цієї замітки.

Російські спостерігачі сумно констатували, що «прихильники слов’янської єдності можуть радіти: крах непослідовних російських реформ повернув нашу економіку до стану, з якого білоруська й не виходила». Коли виходити з цієї посилки, то Україні тільки туди й дорога, попри те, що в Австрії днями наш Президент чекав «сигналу» від Європейського Союзу і, мабуть, за його відчуттями, дочекався. Телепрограма «7 днів» з притаманною їй паркетною патетикою повідомила, що «така доля в України — вона водночас іде на Схід і на Захід»... Дипломатичною мовою це, можливо, й називається «багатовекторністю», а по-народному — то типове «врозкаряку». З усіма наслідками, які випливають звідси...

А тим часом хвороба Єльцина пожвавила бродіння в умах і спровокувала вихід на позицію пана Лужкова з Англії і тов. Селезньова з-за спини Зюганова.

Таким чином, галерея можливих кандидатів на російський престол окреслилася. За мінусом Явлінського, котрий дуже розумно говорить і тому дуже далекий від народу, а також Черномирдіна, який говорити не вміє загалом, але ближче до народу від цього не стає, портретний ряд справляє враження: Зюганов, Лужков, Лебедь, Селезньов. Неминуче сюди слід додати Примакова й уже тоді підводити рису. Те, що всі вони топтатимуться на майданчику від центра ліворуч — для нас цікаво як характерна риса затягнутої пострадянської доби. В Україні ситуація така сама. Проблема єдиного кандидата постає перед лівими, і це визначає інтенсивність роботи ліктями.

А тепер спробуймо уявити: на якого коня ставитимуть усі, неначе дібрані, російські кандидати — державники й патріоти? Правильно — вони наввипередки бігтимуть до слов’янського Союзу. Показово, що Лужков, Лебедь і Зюганов різною мірою внаслідок різних можливостей відзначилися щодо Севастополя багато разів. Немовби наздоганяючи сотоваришів, Селезньов брав бика за роги відразу в Києві, і тепер, після його заявок на президентське крісло, варто пригадати, що Дмитро Табачник цілком завчасно зробив висновок: спікер Держдуми успішно демонстрував в українському парламенті своє домашнє завдання... Інакше кажучи, якщо в період виборів у Держдуму й російського Президента «грався» Крим, то нині настала черга всієї України. Тепер простеньке запитання: коли кожен російський кандидат у думках малює собі втілення імперської мрії — приєднання України до союзу Росії—Білорусі — чий світлий образ проступає як надія та гарант звершень? «Нас наші народи примусять об’єднатися!» — упевнено повідомив усі три країни спікер Олександр Тка

ченко, нагадуючи своєю конкретністю сусіднього президента Олександра Лукашенка. До речі, Олександр Ткаченко — єдиний у нас на вершині влади, хто може офіційно дозволити собі ностальгувати за колишнім Союзом, колишнім режимом і колишніми вождями. Як Лукашенко. Він може також дозволити собі фігурально, як Лукашенко, показувати дулю Заходу та обіцяти Югославії «матеріальну допомогу». Так само, як білоруський «бацька», він відчуває, за словами пана Горбуліна, «надзвичайну, але поясненну зацікавленість в агрокомплексі». І справа, ясна річ, не лише в тому, що «буряки, кукурудза і паливо» не так давно були суттю трудового життя нинішнього спікера, а й у тому, що, як він полюбляє повторювати: «Україна — аграрна держава», тобто більшість її жителів, котрі час від часу переходять у статус виборців, — селяни. Як жартувала свого часу «Красная Бурда»: «Якщо ви правильно й добре доглядаєте свій город, то незабаром він обов’язково погодиться...»

Президент, котрий що є сили намагається довести — як добре, коли новий голова парламенту взаємодіє та співробітничає з виконавчою владою, вже, мабуть, упустив «віжки» і тепер, коли спікер робить заяви з міжнародних проблем, які розходяться з офіційною позицією держави, осаджувати його пізно. Він, спікер, сам осаджує міністра закордонних справ і дає йому вказівки.

Повертаючись до теми, неважко уявити, що російські кандидати в президенти поклали, а хто не встиг — покладе око на Олександра Ткаченка. Навіть Зюганов, котрому «за братерством» ближчий наш Симоненко, враховуватиме «стартові можливості» крісла Ткаченка, а також близькість українського спікера до голови Ради Федерації Строєва і до першого віце-прем’єра Маслюкова...

Таким чином, слід визнати: Олександр Ткаченко потрібен Росії. Залишилося з’ясувати — чи потрібен він у президентах Україні? І чи потрібне йому президентство?

На перше запитання можна відповісти новими запитаннями. Що, помітно: народ знудьгувався за ідеальним главою держави європейського типу? Чи хоча б за ідеальним главою перехідного періоду? За аналітичним розумом? За інтелігентністю? Правильною мовою? Гідністю? Умінням поводитися? За ідеями, урешті-решт, народ затужив? Та ні, не схоже. Попереднє голосування говорить, про що печаль — про те, щоб було, як раніше. А тепер хочеться й конкретно, щоб як у Білорусі: пайка маленька, але регулярно, загорода тісна, але порядок, «бацька» суворий — але справедливий... У нас, правда, захід дивиться на Захід, та президентів, либонь, обирає схід і Схід...

Найскладніше, виходить, запитання — чого хоче сам Ткаченко. Навіть не так: чи наважиться він хотіти того, чого хоче? А чом би, власне, й ні? Симоненко й Мороз не домовляться, а тут доречним буде прохання «старших товаришів». Більше того, на цій кандидатурі можуть об’єднатися обидва відомі клани, утворивши вже справді «політичний холдінг» — коли одні «кібуцники» підготують питання, інші подумки уявлять собі своє майбутнє й помчать здаватися на милість переможця. Тут, правда, не заважало б запитати діючого Президента, наскільки серйозні важелі, які регулюють лояльність, перебувають у його руках? А можна і не запитувати, позаяк «хлопці», котрі гарантували йому «навіки — разом», також не з порожнiми руками ходять, їм є що нагадати й пред’явити... До речі, куди подівся запит у Генпрокуратуру, ініційований правдорубом Григорієм Омельченком, про зарубіжні рахунки депутата й президентського радника пана Волкова? Ви будете сміятися, але, за повідомленням українського радіо, запит, підтриманий ВР, через день відкликано

з Генпрокуратури за розпорядженням спікера. Тож у чиїх руках важелі й долі — це велике питання...

Через певний час ми пересвідчимося: підвищену увагу до Олександра Миколайовича виявляють не лише «чужі», тобто російські кандидати у президенти, а й свої. Мабуть, піде процес «сватання» його у прем’єри майбутніми президентами. (Симптоматично, що почали гуляти дивні розмови про віце-президента, але з огляду на нереальність втілення звучать вони глухо.) Ідея хороша — взяти на озброєння «лукашенківський» потенціал товариша Ткаченка й посилити власну, як правило, «інтелігентну» (це недолік) харизму. Проте річ у тому, що селянська обачність нинішнього спікера скоріше підкаже йому, як використати бажаючих, ніж дати скористатися собою...

Утім, не виключено також, що ця чудова думка — про парний шанс — невдовзі постукається в голову комусь із президентського оточення. І тоді навесні на зміну Пустовойтенку, котрого Кучма відправить, приміром, займатися президентськими виборами, посилено, з використанням усіх ресурсів пропонуватимуть парламенту саме Олександра Ткаченка як останній резерв головнокомандувача.

І це, мабуть, єдиний серйозний варіант, за якого Олександр Ткаченко розминеться з президентським кріслом. Однак тоді є варіант, що з кріслом не розминеться Леонід Кучма...

Що ж робити? А тішитися тим, що засудженому на розстріл не страшний зашморг. І потім — у Росії ще всіляке станеться. Можливо, їм, кінець-кінцем, буде не до нас?

Зрозуміло, викладений вище сценарій — лише версія нашого кореспондента. Щоправда, поки редакції не вдалося отримати коментарі, які б її спростовували. Враховуючи важливість обговорюваної теми, ми охоче надамо місце бажаючим посперечатися з нашим автором.

№203 23.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати