ЧИМ ПЕРЕВІРЯЄТЬСЯ НАРОД НА ЯКІСТЬ
Для України стали вже звичними атрибути нового життя: демократичні вибори Президента, депутатів Верховної Ради, мерів великих міст. Виявилося, що слово «партія» може вживатися і в множині: незабаром Мін'юст уручить ювілейне, соте, посвідчення. З'явились «нові українці». Наш лексикон збагатився на словечко «олігарх». І це не якась старогрецька абстракція: торік наші олігархи продемонстрували свою реальність, вирішально вплинувши на результат виборів.
Однак повноцінної нової суспільної структури в Україні все ще немає. Триває лише бурхливе і дуже болісне розшарування пострадянського соціуму, що супроводжується руйнуванням традиційних типів стосунків: і між людьми, і між суспільними прошарками. І в цьому процесі, процесі формування нової суспільної ієрархії, має насамперед викристалізуватися нова еліта. Еліта — як певний прошарок людей, здатних не тільки побачити проблеми соціуму, а й знайти шляхи їх розв'язання. Щоправда, в сучасну демократичну епоху для того, щоб продуковані елітою ідеї були реалізовані, треба отримати санкцію від усього суспільства чи, точніше, від його активної частини, яку під час виборів запобігливо називають «електоратом».
Однак якість суспільства визначається елітою. Без еліти суспільство — це просто носії етнографічного матеріалу; з елітою ж — історичний народ.
Для нашої молодої незалежної України проблема державної еліти, як виявилося, чи не ключова. Наша еліта не сформувалась, як це звичайно буває, в процесі тривалої боротьби за незалежність: розпад СРСР відбувся насамперед із причин економічного та загально-еволюційного характеру. І «залізна завіса» впала не для того, щоб великий комуністичний заповідник розпався на дрібніші хутори та хутірці. Хоча саме так зрозуміли цей процес політики-аматори, вихідці з літератури, які започаткували Рух: досить у їхніх палких промовах зробити маленьку заміну: «ми, український народ» на «ми, радянський народ» — і все стане таким до болю знайомим. Вочевидь, їхній менталітет так і залишився тоталітарно-общинним, а модель, яку вони спробували нав'язати українському народові, та ж, що й була в сталінсько-хрущовсько-брежнєвські часи: закрите суспільство. А звуження інтелектуального простору до україномовного давало їм ілюзію, що саме тут вдасться нарешті реалізувати себе.
Не вдалося. Гірше за те: ідея демократії — найбільше завоювання людства — виявилася дискредитованою. І наше суспільство збилося на манівці. Оті горе, а не політики, здається, так і не збагнули, що світ зробив крок у своїй еволюції у напрямку втілення ідеї відкритого суспільства. Історична координата, спрямована від суспільства закритого типу до суспільства відкритого типу, — ось та вісь, на яку сьогодні проектуються дії української еліти. Будувати ще одне закрите суспільство, нехай уздовж і впоперек українізоване, — значить даремно гаяти час. Звичайно, в кожному суспільстві у всі часи були й будуть люди, для яких ідеал американської резервації або общин африканських бушменів є найпривабливішим; там вони, стомлені динамікою історії, змогли б милуватися давніми, добрими звичаями або навіть спробувати самим дотримуватися тих звичаїв. Однак вони приречені на вимирання. І не вони даватимуть відповідь на нинішній виклик історії.
Сьогодні не можна прикрити свій «хутір» власним небом; сьогодні ми опинилися під спільним європейським, а може, вже й під усепланетним небом. І нова українська еліта твориться в зовсім іншому геополітичному вимірі. Кажучи просто, нині вона має відповідати світовим стандартам, — посилання на якісь особливості нашого рідного менталітету або труднощі перехідного періоду до уваги вже не беруться. Ступаючи на світову арену, щоб не загубитися і щоб нас не відтіснили куди-небудь на задвірки, потрібно рівнятися на світову планку. Важко?.. Варіанти, звичайно, є. Наприклад, та ж резервація. Однак приклад американських ірокезів, завмерлих у своєму етногенезі, чомусь не надихає.
Елітарний стан людини в будь-якому суспільстві починається з почуття власної гідності та гордості за свою державу. А досягається цей стан за допомогою двох речей: по-перше, здатності бачити проблеми свого народу, що, до речі, передбачає досить високий рівень знань; по-друге, здійснення яких-небудь реальних дій у практичному вирішенні тих проблем.
Усі ці функції справжня еліта виконує без попередньої умови, що суспільство гідно винагородить її за працю; тут і є принципова відмінність еліти від бюрократичного істеблішменту. Відрізняється еліта і від колишніх суспільних верств, права й обов'язки яких закріплювалися юридично. Так було колись, нині ж цивілізований світ ось уже два століття живе під знаком наполеонівського «Цивільного кодексу», який зрівняв у правах усі верстви. Жодна верства в нових сучасних умовах не в змозі нав'язати всьому суспільству власну систему цінностей. Це стосується й інтелігенції, яку чомусь досить часто ототожнюють з елітою. Інтелігенція закономірно виявилася безпорадною в політиці — необхідній складовій суспільного буття; варто бодай згадати феномени Сахарова в Росії, Ландсбергіса в Литві, Гамсахурдіа в Грузії, Чорновола — в нас.
Як правило, національна еліта зароджується і кристалізується у протистоянні з імперським центром абощо; відтак у ході завоювання національної незалежності еліта підтверджує свій високий статус і навіть отримує певну харизму — ореол слави. Без цієї харизми еліта приречена загравати із суспільством, підспівувати народові, що він «мудрий» тощо; при цьому високі суспільні ідеї профануються на догоду масам або, точніше, електоратові.
Наша еліта зароджувалася в інших умовах. Щоправда, на цю роль після розпаду СРСР чомусь безапеляційно стали претендувати вихідці з літературного клану, свого часу згуртованого ідеями комунізму. Те, що вони тих ідей зреклися, ще не означає зміни їхнього менталітету. Нині ж, остаточно збанкрутувавши, ті аматори-політики взялися творити міфи про свою вирішальну роль в отриманні Україною статусу незалежної держави. Ліпше б вони витратили час на засвоєння бодай дещиці з тих здобутків сучасної історичної та суспільної науки, щоб із їхньою допомогою проаналізувати наше минуле, а не баламутити народ своїми байками; недаремно Михайло Драгоманов не раз повторював, що найбільша наша біда — невігластво.
Про яку, наприклад, харизму — навіть не елітарності, а звичайної інтелігентності — можна вести мову, якщо кілька років тому, під час візиту московського Патріарха, один із лідерів Руху, відомий письменник під вікнами готелю диригував натовпом, який натхненно скандував: «Геть московського попа!» Цивілізованою мовою, це — вияв елементарного безкультур'я.
І то не єдиний приклад; просто той випадок був тиражований телебаченням далеко за межами України, і дуже сумнівно, що то був великий вияв національної свідомості, беручи до уваги імідж України та імідж української еліти.
Отже, імідж... Саме еліта створює імідж народу на міжнародній арені серед інших народів. Тим більше, в наш час інформаційних технологій. Тому сучасна українська еліта починається з того, чи здатна людина гідно репрезентувати Україну. Не переконувати світову спільноту, що нам так важко, але ми такі працьовиті; що нас пригноблював століттями «старший брат», але ми й далі не можемо кроку ступити, не озираючись на нього; що в нас такий високий духовний потенціал, але ми не здатні створювати путні (себто конкурентоспроможні) твори й передачі, — це нікому не цікаво.
Питання не в тому, чи маємо ми власну українську еліту. Вона є. Досить згадати лише деякі прізвища: Ліна Костенко — в літературі, колишній наш головний банкір, а нині прем'єр-міністр Віктор Ющенко, тренер «Динамо» Валерій Лобановський. Усіх їх об'єднує одне: власним високим професіоналізмом вони здатні — кожен у своєму соціальному субпросторі — ввести Україну до світової еліти держав. І це тільки найяскравіші та найвідоміші особистості. У певному сенсі можна вважати, що українська еліта була репрезентована на минулорічних виборах Євгеном Марчуком і, певною мірою, Юрієм Костенком (останньому значно завадила приналежність до дискредитованого в суспільній свідомості Руху). Саме за цих кандидатів голосували переважно ті, котрі свій вибір зробили на основі хоч якогось аналізу, — ті, котрі голосували «розумом».
Однак головна проблема, з якою стикається наша еліта, це — скепсис, а часто й підкреслено плебейська зневага до неї і до її ідей із боку широких мас, точніше — її екзальтованих вождів. І, мабуть, через те представники еліти чомусь хапаються за безнадійну справу — перемогти скепсис загалу і підняти рівень його суспільної свідомості. Однак піднімати будь-чий рівень — то справа не еліти, а самої людини. Завдання еліти — тримати у своєму суспільстві високий рівень. А ще — представляти український народ у світовому багатонаціональному соціумі. І за це еліта несе відповідальність не перед широкими масами — навряд чи вони здатні адекватно оцінити її дії.
Проблема з елітою в Україні додатково ускладнена тим, що в нас немає повноцінних україноменталітетних міст (за винятком Західної України). Суто українським є тільки село. Проте воно не може породити сучасної висококваліфікованої та енергійної національної еліти через свій специфічний менталітет, орієнтований переважно на фольклорні традиції.
Складним є також питання про відчуття цілісності національної еліти. Сьогодні окремі представники цього найякіснішого суспільного прошарку мало взаємодіють між собою, а про спільні й узгоджені дії годі й казати. Відчувається просто нагальна потреба в якій-небудь громадській організації. Нині еліта інстинктивно шукає свого центру кристалізації. Добре, що сьогодні цю роль виконує газета «День». Однак завтра будуть вибори до Верховної Ради. До них ця частини електорату, яка робить свій вибір, керуючись розумом, а не почуттями, має підійти організованою. На її базі можлива нарешті реалізація принципово нової моделі сучасної партії. І це, між іншим, накладає велику відповідальність на тих, хто репрезентував цю частину електорату на минулорічних виборах.
Без сучасної організованої еліти український народ ризикує просто випасти зі світового цивілізаційного процесу. І тому, щоб у веселковому розмаїтті нового світового простору вигравали й наші барви, треба починати із запитання: «Чи можу я сьогодні гідно представляти Україну?» Це і є відповідь на запитання про нинішню українську еліту і про якість українського народу.
