Cтвердження права жити

9 травня 1945 року волелюбні народи Землі здобули Перемогу над найнебезпечнішим ворогом із усіх, які будь-коли загрожували свободі людства — нацизмом. Не будемо зараз вкотре повторювати «чергових» урочистих фраз про те, якою безмежно криваву ціну було заплачено за цю Перемогу, якою жахливою була та війна (Україна, на теренах якої значною мірою вирішувався подальший перебіг подій Другої вітової, втратила тоді, за мінімальними підрахунками, 8,5 млн. чоловік загиблими, або більше ніж кожного п’ятого мешканця, 2,5 млн. українців було примусово вивезено до Німеччини на підневільну працю, 12 млн. українців залишились безпритульними, загальні збитки української економіки сягали 55%). Краще звернути пильну увагу на те, якого ж, власне, ворога було переможено у тій війні Об’єднаними Націями (і Україною, котра як складова тодішнього Радянського Союзу, була серед держав-переможниць Другої світової).

У свідомості нацистського фюрера, людини виняткової підступності, підлості, цинічної хитрості — не було й не могло бути місця для визнання права на життя українців як самостійної вільної нації (втім, як і усіх слов’янських націй взагалі). Наведемо лише два приклади. Виступаючи 10 лютого 1934 року на зустрічі з президентом данцигського сенату Раушнінгом, Гітлер сказав: «Польща, Прибалтика, Україна, Волгаланд та Грузія будуть об’єднані у «Східний Союз» підкорених народів». 10 лютого 1939 року, виступаючи перед найвищими військовими рейху, нацистський вождь заявив: «Майбутня війна з Радянським Союзом мною кваліфікується як расова війна зі слов’янством та як війна світоглядів, війна на винищення». Ще більш відвертими були його поплічники. Так, нацистський правитель України, рейхскомісар Еріх Кох відразу по приїзді в Україну у вересні 1941 року сказав буквально таке: «Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття і власність українців. Панове, я чекаю від вас найсуворішого ставлення до місцевого населення». Трохи згодом, у 1942 році, той же Кох видав ще одне «одкровення»: «Якщо мені трапиться українець, гідний сидіти зі мною за одним столом, я муситиму наказати, щоб його розстріляли». Переважна більшість нацистського керівництва була переконана в тому, що «України не існує, адже це всього-на-всього географічне поняття». І діяли відповідно. 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилися саме з України.

Ось який ворог (до речі, не забуваймо, що в його розпорядженні була військова машина не тільки власне Німеччини, але й переважної більшості захоплених країн Європи) протистояв нам. Ворог, мораль якого зводилася до «печерного» принципу: «Не зупинятися ні перед чим задля досягнення своїх цілей — світового панування германської раси» (але це не виключало підступних пропагандистських «сальто-мортале», розрахованих на заляканих Гітлером або гранично наївних людей; так, відомство доктора Йозефа Геббельса у 1941—1944 роках дуже полюбляло патякати про те, що метою війни є, мовляв, створення «нової» та «об’єднаної», «цивілізованої» Європи, яка раз і назавжди переможе «більшовистське варварство»...).

Трагедія України, як й інших республік колишнього СРСР, полягала якраз в тому, що сталінський режим справді був варварським, тоталітарним і нелюдським. Але гітлерівське «звільнення», про яке говорив нацистський райхсміністр пропаганди, могло нести — і реально несло за собою — лише одне: загибель українського народу, довічну окупацію нашої землі новітніми претендентами на світове панування. Українці, по суті, виявилися затиснутими в страхітливі лещата між двома тоталітарними чудовиськами: кремлівським, руки якого були по лікоть у крові мільйонів невинних жертв, яке не зупинилось перед організацією «терору голодом», масових репресій, депортацій, анексій сусідніх держав — і берлінським, для якого слов’яни як такі, і українці в тому числі, були не більше аніж неповноцінною расою. Що залишалось робити в цих умовах нашій нації? Зрозуміло, лише одне: опиратися, перемогти у війні не на життя, а на смерть — у війні (спочатку!) проти того тирана, який реально відмовляв українцям у самому праві на вільне життя, отже, на існування, проти тирана нацистського. У таємній надії (це — одна з вражаючих драм історії) на те, що, здолавши того диктатора, з плином часу Україна вийде із під влади іншого, кремлівського. Так і сталося, зрештою; щоправда, «Кріт історії» робив справу — якщо говорити про підрив панування Кремля — не дуже квапливо, він продовжує «рити» і зараз, але без перемоги над Гітлером навіть почати цей процес було б взагалі неможливо...

Перемогу цю здобув Рух Українського Опору проти нацизму, і це дуже важливо зрозуміти. У цей рух входили всі, кому дорога була національна і людська свобода українців: і бійці Червоної армії, значна частина яких (а особливо наших земляків) воювала, звісно, не за Сталіна і не за абстрактну «Родину», а за рідну, цілком конкретну Україну, вірніше, за той безмежно дорогий «сколок життя», без котрого і життя, власне, немає: рідне село, рідну вулицю, рідну матір, кохану дівчину, рідний ставочок, поряд з котрим — скромна, тиха верба... У цей Рух Опору (знову і знову повторимо це затятим сталіністам!) входили і бійці Організації Українських Націоналістів, котрі не як красиві слова, а як вибір цілого життя розуміли слова клятви: «Здобудеш Незалежну Українську Державу — або загинеш у боротьбі за неї!». І — гинули в боях із нацистами. У цей Рух Опору входили і регулярні частини «червоних» і «жовто-блакитних», і партизанські формування. Образно кажучи, Рух Опору — це і Олександр Довженко, і Олег Ольжич, і Роман Шухевич, і Павло Рибалко, і генерал Іван Черняховський, і Семен Руднєв, і поет Олена Теліга... Вони, не вагаючись, віддавали своє життя у цій боротьбі. І не зайвим, до речі, буде нагадати: для України Велика Вітчизняна війна проти нацизму розпочалась фактично ще у березні 1939 року, коли закарпатці дали відсіч (нерівним був той опір!) угорським окупантам, що їх активно скеровував і підтримував Гітлер...

Трагедією було те, що складові цього Українського Руху Опору нерідко смертельно ворогували між собою. В Україні не було здобуто того, чого тоді ж досяг Французький Рух Опору під керівництвом генерала Шарля де Голля, в котрому на чесних, рівноправних засадах брали участь усі справжні активні антифашисти, і праві, і ліві, і консерватори, і комуністи, і соціалісти, і ліберали. Після війни вектор історичного розвитку України знову був жахливо викривлений сталінським тоталітарним тиском: знову виселення сотень тисяч і мільйонів (Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина, та хіба тільки вони...), знову репресії, розстріли, «випалювання» будь-якого інакодумства, а надто національно забарвленого. І все ж таки: після того як сконав «нацистський дракон», роки, місяці й години «кремлівського дракона» були вже незримо відраховані всевладною рукою Історії, він, висловлюючись у біблійних категоріях Книги Даніїла, був «зважений на терезах і знайдений дуже легким!». Між взяттям рейхстагу і антисталінською доповіддю Микити Хрущова проминуло неповних 11 років — блискавична мить для Історії...

Перемогу здобув український народ, який полум’яно, пристрасно хотів жити. Це — абсолютна істина, яка не зношується, не «зтирається», не старіє від тисячі повторень. А народ — безсмертний у своєму прагненні до свободи. Народ здатний, виявляючи колосальне терпіння, дочекатися «відкладеної поразки» своєї тиранічної влади (те, що трапилося зі сталінським режимом після Перемоги, можна схарактеризувати саме так: «відкладена поразка!». Тут можемо спостерігати повчальний урок декому на майбутнє). Народ непереможний — Велика Вітчизняна з граничною переконливістю довела це; і, між іншим, хотілося б подивитись, як будуть поводитись у часи майбутніх історичних потрясінь ті, хто зараз дозволяє собі зверхньо й поблажливо говорити про «так званий народ»... Але народ безсмертний за однієї вирішальної умови: якщо він зберігає недоторканою свою історичну пам’ять. І пам’ять про трагедії, і пам’ять про ту, велику Перемогу, здобуту надлюдськими стражданнями, надлюдськими зусиллями. І людською (саме людською) вірою в життя. А пам’ять збережеться, коли ми зможемо передати дух тієї Перемоги нащадкам. Тільки в цьому разі. Не забуваймо про це.

Фотографії з особистого архіву фотокореспондента редакції газети Третього Українського фронту Семена Пилипович Хорошко.

(Репортаж читайте на стор. «Пам’ять» )