Діалектика політреформи

Ці результати соцопитувань політики та політичні експерти трактують по-різному. Але більшість одностайні, що причину таких результатів треба шукати в політреформі. Одні вбачають у ній суттєве гальмо розвитку та консервацію нинішнього політичного панування кланів, інші розглядають її як відправну точку для подальшого руху в бік розвинених європейських демократій.

Здійснена минулого тижня чергова атака на політреформу з боку Блоку Юлії Тимошенко спричинила серйозну і навіть трохи агресивну реакцію в кількох політиків. Зокрема, лідер фракції СПУ Василь Цушко заявив, що скасування політичної реформи може призвести до імпічменту Президенту. Підбиваючи юридичну базу під свій висновок, він попросив не забувати того факту, що конституційну реформу приймали в пакеті з рішенням про проведення третього туру президентських виборів. Отже, скасування реформи призведе до скасування результатів цих виборів. Що у свою чергу «призведе до такого конфлікту, в якому ніхто не зацікавлений... Це дестабілізація в країні. Другого Майдану не буде, але свавілля може початися».

Різкі заяви свого однопартійця вирішив за необхідне пом’якшити спікер Олександр Мороз. Він резонно зазначив, що припущення про імпічмент Президенту — «навіть не тема для аналізу». Крім того, голова Верховної Ради висловив переконання в тому, що конституційна реформа буде продовжена, зокрема і в частині місцевого самоврядування. Можливо, це один із тих рідкісних випадків, коли до слів спікера можна поставитися серйозно. Адже вдосконалення політреформи — єдиний шлях до порятунку його дітища.

І вдячний Президент, як з’ясувалося, йому перший у цій справі помічник. Виступаючи на прес-конференції в Харкові, Віктор Ющенко заявив, що збирається найближчим часом підписати указ про створення конституційної комісії для формування єдиної позиції в питаннях перспективи розвитку країни.

Коментуючи заяву свого шефа, голова Секретаріату Президента Віктор Балога заявив журналістам, що комісія створюється для «шліфування» недоробок. Він запевнив, що це «шліфування» матиме виключно робочий характер й абсолютно не вплине на усталену структуру устрою влади. Але в такому випадку виходить, що думку 60% населення знову проігнорують.

Що криється під загадковими робочими моментами, поки що невідомо. Але те, що в політреформи тільки два виходи, — це очевидно. І якщо запропоноване «шліфування» не передбачає посилення відповідальності влади, то пророцтва депутата Цушка про те, що «другого Майдану не буде», можуть і не справдитися. Кількість незадоволених рано чи пізно перейде в якість. Принаймні, так вчить нас діалектика.

Питання про те, які варіанти розвитку конституційної реформи будуть прийнятними для України та чи можливі вони взагалі, ми попросили прокоментувати експертів «Дня».

Продовження — необхідне. Але яке?

Володимир МАЛІНКОВИЧ, директор Українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень:

— Наш народ протягом століть жив при авторитарних режимах — чи то царський, чи то комуністичний. Тому дані статистики можуть свідчити лише про те, що народ, не маючи демократичного досвіду, не може з цього приводу ще нічого сказати. Але я вважаю, що парламентська реформа нам потрібна, бо найблагополучніші країни живуть саме при парламентській демократії.

Тому може йтися лише про вдосконалення політреформи, а не про її скасування, — зокрема, в питанні доопрацювання закону про вибори в Україні. Проблема полягає в тому, що всередині партій існує централізм, і, як правило, партійні регіональні структури не мають можливості пропонувати своїх кандидатів у парламент й активно впливати на цей процес. Усе вирішується в центральних комітетах партій.

Вирішити цю проблему можна як демократизацією статутів партій, що дозволить врахувати позицію регіональних представників при формуванні партійних списків, так і зміною закону про вибори народних депутатів. Внести, наприклад, пункт про те, що перша п’ятірка — це представники центрального апарату партії, а далі йде змішана система, згідно з якою одна людина йде від центра, а друга — від тієї регіональної організації, яка отримала найбільшу кількість голосів. Гадаю, маючи 226 голосів, такі зміни зробити буде неважко.

Крім того, щоб зменшити залежність партій від «грошового мішка», необхідне державне фінансування партій, як це відбувається в багатьох демократичних країнах. Але, з іншого боку, в цьому випадку треба врахувати інтереси тих партій, які не пройшли до парламенту.

Сама ж конституційна реформа вимагає іншого продовження. А саме: необхідно, щоб були внесені зміни, що стосуються влади в регіонах. Ті зміни, які передбачені законопроектом №3207. Але проблема в тому, що ті партії, які готували цей законопроект («Наша Україна» та БЮТ), тепер достеменно голосуватимуть проти цього законопроекту. Тому що в разі його реалізації Президент втратить можливість призначати в регіони своїх представників із широкими повноваженнями. Тобто його представники зможуть виконувати лише роль префектів, які стежать за виконанням законів. А всю поточну політику здійснюватимуть представники райрад і облрад.

Тому всі проблеми, які можуть виникнути з просуванням конституційної реформи, пов’язані з амбіціями лідерів опозиційних партій. Тимошенко, розраховуючи працювати в команді Президента і потім змінити Ющенка, проголосувала в 2004 р.проти політичної реформи. А коли стала прем’єром, її люди заговорили про те, що все це зовсім непогано, оскільки сподівалися, що їхній лідер отримає більше прав, ніж має Президент. Зараз же, коли БЮТ опиняється в опозиції, Юлія Володимирівна подає в Конституційний Суд свої пропозиції з метою відмінити реформу.

На превеликий жаль, наш КС завжди був дуже недобросовісний. Пригадаймо хоч би його необґрунтоване рішення про третій термін Кучми. І зараз у Конституційному Суді прихильників Президента більше, ніж його противників. І вони цілком можуть піти на перегляд політреформи. Щоправда, з юридичного погляду, на мою думку, це буде нонсенсом. Адже завдання КС полягає в тому, щоб визначати відповідність тих або інших норм Конституції України. А політреформа вже є частиною Конституції, парламентсько-президентська республіка вже має правове закріплення в Конституції, і змінювати Конституцію Конституційному Суду абсурдно.

Хоч я і не відкидаю такого розвитку подій, але сподіваюся, що цього не станеться. В іншому випадку можливий дуже жорсткий конфлікт у країні, аналогічний тому, що був у 2004 році.

Опозиції дозволили рано вставати

Людмила СУПРУН, лідер Народно-демократичної партії:

— Як ми пам’ятаємо, Україна спершу жила в умовах, коли вибори відбувалися за мажоритарною системою. І зрозуміло, що всі гілки влади — законодавча, виконавча та судова — існували як баланс одна одній.

Потім, коли ми перейшли на змішану систему, стало зрозуміло, що нинішня система фактично перестала працювати. Виникли політичні групи, які хотіли отримати всю повноту владних повноважень у свої руки.

Політреформа — це перехід до абсолютно іншої конструкції влади, за якої балансом влади є опозиція.

Але проблема полягає в тому, що конституційні норми прийняті, а закони, які дали б цим нормам можливість працювати, — ні. Відсутність законів про взаємодію між владою й опозицією, враховуючи дієві системи контролю за владою, може призвести до того, що опозиція стане просто маріонетковою і нікому не потрібною. Як червона ганчірка для бика: вбити не може, а нерви вимотає.

Чи може зараз Верховна Рада ухвалити такі закони?

Навряд чи. Оскільки кожен старатиметься приймати закони під себе. А оскільки у влади зараз у руках усе і, найголовніше, 226 кнопок у залі, вони можуть ухвалити будь-який закон. У тому числі й закон про опозицію. Але згідно з цим законом опозиціонерам нададуть право рано-вранці вставати, чистити зуби, вмиватися-причісуватися і йти далі критикувати уряд. Начебто всього багато, але це нічого не означає.

Є проблема й із формуванням Кабінету Міністрів.

Із одного боку, Президент, який залишається гарантом Конституції, належить до іншого політичного табору і може скористатися правом вето на будь-який закон Кабміну, що у свою чергу не має 300 голосів для подолання президентського вето. Але оскільки на сьогодні повноваження Кабінету Міністрів так само не виписані, то й відправити його у відставку ні Верховна Рада, ні Президент уже не можуть.

Крім того, зараз не існують жодні механізми з відкликання народного депутата. І все це прикривається колективною відповідальністю або радше безвідповідальністю. Тому нам дуже добре видно, як чіпляються за владу ті політичні сили, які в недавньому минулому відстоювали права тих же дітей війни. А тепер про це воліють і не згадувати.

Тому вони чіплятимуться за владу, голосуватимуть за що завгодно, навіть за цей бюджет, бо за Конституцією неприйняття бюджету призводить до розпуску парламенту. Партії, які знаходяться в парламенті, максимально намагатимуться зміцнити своє панівне становище. І одним зі способів зміцнення цього становища є підвищення прохідного бар’єра. Зараз обговорюється питання про підняття його з трьох до семи відсотків. Звісна річ, це не допоможе, по-перше, тому, що люди розумітимуть — думка навіть невеликої кількості людей у цій країні просто ігнорується. Не кажучи вже про те, що влада зовсім не хоче помічати 3,5 (7%) мільйона населення.

Таким чином, усі ці законодавчі колізії можуть призвести до того, що в разі екстремальної політичної ситуації, наприклад, явного переходу Президента на сторону опозиції, може настати просто колапс. І це буде вже проблемою для України. Особливо в умовах, коли закони в країні ніхто, крім Конституційного Суду, трактувати не може. А суд, швидше за все, даватиме розпливчаті формулювання або навіть поготів уникати роз’яснень.

Але найбільша проблема залишається на рівні місцевих органів влади.

Тому що минулі парламентські вибори (насамперед йдеться про систему голосування за партійними списками) насправді абсолютно суперечили тексту Конституції. А в ній чітко записано, що районні й обласні ради представляють територіальні громади, але не партії. Якщо ж говорити про міста, то вибори за партійними списками ще можна якось прив’язати до Конституції. Але що стосується районів, які розпоряджаються спільним майном територіальних громад, то там вибори за партійними списками повністю суперечать конституційним принципам.

І, звісно, формування системи відносин усередині самих цих рад; виконкоми, відносини з головами адміністрацій — це абсолютно неоране поле. І законопроект №3207 більше породжує проблем, аніж вирішує їх. Хоч би тому, що він передбачає одночасне збереження двох виконавчих структур влади в одному органі. Компетенція одна, а органів — два. Це все одно, що мати один тулуб і дві голови, одна з яких хоче випити склянку води, а інша — склянку горілки.

У цих умовах ми (Народно-демократична партія) вважаємо за необхідне прийняття нової редакції Конституції, яку ми зараз і готуємо. Насамперед, у цій Конституції повинні бути вказані не лише права громадян, а й закріплені жорсткі гарантії з боку держави з виконання цих прав. Оскільки в нинішній українській Конституції більшість статей мають суто декларативний характер.

І закриваючи питання про продовження політреформи, вважаю, що ми повинні повернутися до змішаної системи, в якій мажоритарники будуть балансом для депутатів, обраних за партійними списками. Адже будь-який закон повинен обов’язково пройти затвердження представниками територій. Щоб не відбувалося як зараз, коли лише в одну область перекачують величезні ресурси та кошти для будівництва аеропортів, для створення нових робочих місць тощо. Така однобокість не є корисною для України та не сприяє розвитку демократичної системи.

Потрібна «китайська стіна»

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог, кандидат філософських наук, президент Агентства корпоративної підтримки «Трайдент»:

— На мою думку, повернення до сильної президентської республіки вже неможливе. Якщо, звичайно, цього не захоче Янукович, який хоча й є прем’єр- міністром, але за своїм психотипом вважає за краще бути президентом усієї України з великими повноваженнями, а не залежати від аморфної парламентської більшості. Але оскільки маятник гойднувся у бік парламентської республіки, гадаю, що перегляду Конституції точно не буде.

Інше питання, що потрібно з’ясувати відносини як між Президентом і прем’єром, так і між Києвом та регіонами. У нас абсолютно не відпрацьовані політичні відносини між ними.

Тому перегляд конституційної реформи можливий лише як перегляд кордонів повноважень. Кордонів між зменшеною роллю Президента й збільшеною роллю прем’єр-міністра, які свого часу не були встановлені, оскільки прийняті 2004 року конституційні зміни не мали системного характеру, а були наслідком політичного торгу. Що й відбивається зараз не лише на діяльності Ющенка, але й на легітимності Кабінету Міністрів. Останній хоч і набирає політичної сили, однак немає гарантії того, що через певний час той або інший склад суду не опиниться в судовому конфлікті з тими або іншими установами. Як це може статися з відставними міністрами. Зараз вони деморалізовані, а через якийсь час можуть звернутися до суду, щоб оскаржити законність своєї відставки.

Тому як конституційна комісія Мороза, так і конституційна комісія Ющенка вирішуватимуть питання про кордон, про розмежування повноважень і відповідальності. Тобто вибудовуватимуть своєрідну китайську стіну, перейти через яку ніхто не зможе. При цьому хтось володітиме більшою владою, хтось меншою. У цьому випадку менше повноважень матиме Президент. При цьому Ющенко розуміє, що вороття до минулого вже нема, й він навіть зацікавлений у цьому. Щоб у процесі прийняття рішень велику роль відігравали і Кабмін, і Верховна Рада, оскільки це дозволить уникнути багатьох конфліктів. Якщо ж ці комісії ні до чого не приведуть, то справа може дійти до силових конфліктів.

Що стосується місцевого самоврядування, то під час руху до парламентської республіки питання про відкликання депутатів, особливо місцевих органів влади, потрібно вирішувати позитивно. Крім того, вибори до місцевих і центральних органів необхідно розвести в часі. І я вважаю, що Верховна Рада до того ж зменшить і депутатський термін місцевих депутатів, чим пересуне вибори до місцевих рад на рік раніше. Але це вирішить лише частину проблем. На мій погляд, щодо виборів до місцевих органів влади необхідний окремий закон.