Донкіхоти Батарського краю,

«Якщо між ковбасою та свободою народ вибирає ковбасу, він не отримує ні того, ні іншого». Схоже, цей афоризм М. Жванецького може цілком претендувати на характеристику підсумків минулих передвиборних перегонів. Здавалося, що на минулих президентських виборах народ, який обрав свободу, остаточно пройшов «точку повернення» в цьому питанні, й усі подальші вибори будуть виборами якості ідеологій.

Але це лише здавалося.

Цинізм української політики проявився цього разу в тому, що люди, які прийшли до влади на хвилі тих героїчних подій, знову намагаються нав’язати своїм виборцям роль своєрідного буриданового осла. Виборець, звісно, не осел, він не помре від голоду між двома однаковими купами зерна. Але і не такий вправний у політтехнологіях, щоб до кінця розібратися в тому, що цього разу його спантеличили вибором: у чиїх руках смачніше виглядає один і той самий сорт ковбаси.

«Протестний», розчарований і дезорієнтований народ, опинившись у полоні нав’язаних йому міфів, знову повернувся до вибору шлунком. Підсумок цього голосування всім очевидний — до парламенту не пройшла жодна з так званих ідеологічних партій. Але особливо знаковим для України є той факт, що жодна з партій націонал-демократичного спектру не змогла набрати навіть 2%.

Що ж сталося відтоді, коли Україна, яка заявила про себе на весь світ як країна, знову опинилася перед вибором, який більше характерний для території? Саме це мав на увазі лідер УНП Юрій Костенко, коли взимку 2005 року сказав: «Ми відстоюємо ідею, на основі якої виникла наша державність. Якщо цієї ідеї не підтримує суспільство, то це означає, що ми не живемо в державі Україна».

Тривалий час цей романтик української ідеї, коли поодинці, коли в блоці з ким-небудь, «протоптував», за його словами, дорогу Віктору Ющенку. Як Дон Кіхот і Санчо Панса, вони поневірялися по вибоїстих дорогах української політики, поки не вийшли до Батарського краю. Де один отримав своє губернаторство на острові, а другий вирушив далі воювати за свої принципи.

І ця частина дороги виявилася для нього не дуже вдалою.

Навіть після того, як Рух, частина «Собору» та КУН розчинилися в прагматичній кислоті НСНУ, Юрій Костенко продовжував зберігати впевненість у тому, що його політична сила пройде до нового парламенту. Про це свідчили й дані опитувань Центру Разумкова, що оцінюють спектр підтримки націонал-демократії на рівні 14%.

Сьогодні вже ясно, що блоку Костенка — Плюща у Верховній Раді не буде. Куди поділися ті 14% прихильників націонал-демократичного руху?

Пошуки відповідей приводять до наступного. Перша група причин була озвучена самим Юрієм Івановичем ще тоді, коли УНП ухвалила рішення йти на вибори самостійно, не вбачаючи в НСНУ бажання «формувати в Україні українське обличчя». Відсутність цього бажання стала помітна не одразу та не всім. І лише після того, як наш колективний Санчо Панса «у черговий раз спускає в каналізаційну трубу свою історію — просто тому, що не вміє собі з нею порадити» (Оксана Забужко), суспільство почало потихеньку розуміти, що відбувається.

І це відбувається саме тоді, коли бути українцем стає модно не тільки у світі, але і, що найдивніше, в самій Україні. Це відбувається саме в той період, коли, маючи переважну психологічну перевагу в парламенті, можна було провести низку таких потрібних цьому «українському обличчю» законів — у сфері культури, освіти та бізнесу. Це дозволило б не випрошувати грошей на будівництво «Арсеналу», реставрацію св. Софії та Батурина, а закріпити притік цих коштів законодавчо та до взаємного задоволення сторін. Тоді б вистачило і на помпезний «Арсенал» і, що найголовніше, на всі ті недоукомплектовані комп’ютерами сільські школи, національну дитячу періодику, книговидання, кіновиробництво — все те, без чого нація залишається популяцією манкуртів.

Це відбувається в той час, коли для того, щоб запустити весь маховик процесів, які роблять громадянина громадянином, не потрібно було героїчних зусиль. Тільки бажання. Але, очевидно, нашому колективному Санчо або не пасує управляти таким суспільством, або він не є цілковитим і справжнім господарем «острова».

Звідси і постійний страх. Точніше, імітація страху. Йдеться про горезвісний страх реваншу, яким так лякали «помаранчевий» електорат у рекламних роликах «Нашої України»: «Вони хочуть повернутися, щоб знову управляти твоєю країною». Саме в цьому була технологічна фішка — налякати. І таким чином схилити розблуканий електорат до консолідації.

Другою силою, що наполегливо розмивала електорат націонал-демократів, була ще одна «соратниця» по помаранчевій коаліції, яка прямим текстом озвучувала те, про що опосередковано промовляли ролики «коректної» НУ. Головні тези виступів Юлії Володимирівни на численних мітингах зводилися до того, що розпорошення сил — це провокації та прийоми, на які в жодному випадку не варто піддаватися.

Були й внутрішні чинники, якщо хочете, особистісні якості самих лідерів блоку. Як досвідчені політики вони не могли не розуміти, що «в українському суспільстві через низький рівень політичної культури склалася традиція голосувати за особу, а не за суть того, що політична сила може дати Україні» (інтерв’ю Ю. Костенка. Трибуна. 15.12.2005р.). Але, розуміючи це, очевидно, їм варто було і діяти як «особам», за яких голосують.

Але не такі донкіхоти!

«Щойно ми стартуємо на виборах і заявляємо, що йдемо самостійно — зі своєю політикою та своєю ідеєю, — частина виборців, яка б голосувала за НСНУ, почне звертати увагу на нас», — продовжували наполягати вони, бачачи у виборці все-таки розумну людину. На жаль, цієї частини виборців виявилося явно недостатньо!

Якби Костенко пішов, сильно гримнувши дверима, та ще скликав би при цьому прес-конференцію, то цілком можливо, що сигнал такої якості швидко знайшов би свого адресата. Тим паче, що причини розходження з НСНУ були досить серйозні, щоб говорити про них тільки пошепки. Але Юрій Костенко не використовував прийомів Юлії Володимирівни та розпрощався з партнерами, тихенько причинивши за собою двері та ще вибачившись при цьому.

Усе вищезазначене навіває невтішні думки та приводить до сумних висновків про те, що представникам української ідеї бракує здорової політичної агресивності.

Складається враження, що Україні постійно треба вибачатися за те, що вона Україна. Вона на шкоду власним інтересам рапортує перед Заходом, що прокачування газу здійснюватиме за свій рахунок, залишаючись надійним партнером. Вона з серйозним виглядом виправдовується, доводячи приїжджаючим з Москви політичним блазням усіх мастей, чому в нас державна мова українська. Складається враження, що з нашої генетичної пам’яті абсолютно стерта інформація про битву при Конотопі, походи Сагайдачного на ту ж Москву, Грюнвальдську битву, першу конституцію Пилипа Орлика, коронацію Данила Галицького. Чому ми користуємося гімном, що починається словами «ще не вмерла», замість того, щоб замінити ці слова на «розцвітає»? Чому ми не можемо створити умов для тієї дорослої частини етнічних українців, які не змогли нормально вивчити рідну мову в радянській школі?.. А тому, що більшість політиків згадують слова «національний інтерес» тільки в тих випадках, коли їм треба просто банально пропіаритися.

Тому силам, які представляють українську ідею, необхідно терміново модернізуватися, знаходячи нові обличчя й іміджеві ходи.

А той парламент, який ми обрали зараз, також по-своєму цікавий. Його своєрідність полягає в тому, що, хоч яку б коаліцію він створював, вона лише наблизить момент істини. Годинник продзвонить північ — і карета знову перетвориться на гарбуз. А перші промені сонця розтоплять віск передвиборних масок, повільно та болісно оголяючи справжні обличчя. І Санчо Панса зрозуміє, що йому не вдасться втримати острів без Дон Кіхота. І може тільки тоді в Батарському краї почнуть думати по-українськи. Але, судячи з усього, це буде вже інший парламент.