Епіцентр чайного блюдця як рівень свободи слова
Що, тим часом, слаба втіха з огляду на відомі обставини.
Йдеться про список «Десяти ворогів преси», названих Комітетом захисту журналістів у Всесвітній день свободи преси. Шосте місце Президента України Леоніда Кучми, визначене експертами американського КЗЖ, зумовлено, зокрема, його мовчазним потуранням жорстокому ставленню до преси, що породило «загальну атмосферу страху і самоцензури». Абсолютно навмисно виділяю тільки один аспект з переліку обвинувачень на адресу «ворога преси 1999 р.» Все інше (про закони, податки, штрафи тощо) можна оспорити, що і робиться адміністрацією Президента, судячи із заяв його прес-секретаря. При цьому всі, у тому числі і прес- секретар знають: дійсно, «митарі» — це сила швидкого реагування в державі за необхідності неявної безшумної розправи. Але жодна податкова інспекція і навіть найголовніший складач податей не отримують особисто від Президента ні письмових, ні усних розпоряджень «порвати на шматки». Все це відбувається інакше. Що теж відомо всім, у тому числі і прес-секретарю. І тому він може сміливо заявляти, що американському комітету «буде відправлено лист з пропозиціями спростувати цю інформацію і вибачитися». Єдино, що, вочевидь, необхідно приписати в листі для вірності позитивної реакції: «Як відомо, в нашій країні Президент ні за що не відповідає, у тому числі ні за реформи, ні за демократію, ні за виконавчу вертикаль, ні за атмосферу...».
Хоч про згадану «атмосферу страху і самоцензури» — окрема розмова. Стежте, громадяни, за послідовністю. Один дуже популярний телеканал відкрив свою програму новин повідомленням про список «ворогів преси», названих КЗЖ. Будучи професіоналами, колеги не змогли пройти повз такий документ у Всесвітній день свободи преси. Але будучи українськими журналістами, повідомили тільки про трьох лідерів цього списку, не згадавши, зрозуміло, жодним звуком Кучму і його 6-те місце. Бо «самоцензура», як породження страху, це та ж сама реальність, наявність якої безглуздо як доводити, так і спростовувати. І канал я не називаю виключно зі страху зашкодити близьким мені людям. І вже апогей — глухе мовчання УТН навіть після того, як прес-секретар легалізував документ КЗЖ своїми коментарями про реакцію Президента: для державного мовлення невимовно навіть ім'я Кучми в контексті негативу, нехай і одразу ж спростовуваного! А на якій підставі затаюється від платника податків інформація настільки важлива, що АП вступає в листування з американським комітетом, погрожуючи йому судовим процесом (за гроші, до речі, того ж платника податків), то у нашій же країні про це запитувати не прийнято. Себто — некоректно.
А чого боїмося, питається? Сьогодні ще не розстрілюють, в табори і в божевільні не саджають, і навіть партквиток забрати не можуть — через повну його відсутність. То чого ж боїмося? Та нічого, просто, як визначили кращі з нас — «це не наша війна». І тому — табу на критику режиму і його породжувача Кучму, бо «цей хлопець» не заважає жити тим, хто йому не заважає намертво вчепитися за крісло. І тому колишні дисиденти, борці «за нашу і вашу свободу», пересіли в нову еру, на кишеню нинішніх гаманців режиму і поблажливо докоряють «деяким» газетам. І тому політичні телеаналізи, де можна, наприклад, сміливо потоптатися по Ткаченку, але «випустити» з уваги «ліві ігри» Президента, починаючи з організованої ним спікеріади, котра породила нинішнього спікера. Це і є переконливо демонстрований рівень сучасної української журналістики, лякаюча наочність епіцентру чайного блюдця.
І все було б гаразд, ніхто зрештою нікому не суддя, кожний виживає, як може, тільки не треба пояснювати про «чужу війну», про «цього хлопця», який правильно діє, про «об'єктивність» записаних авторських програм, які призведуть до «потрібного результату». Хлопці, результат вже є. Кому потрібний, кому — ні, але є. І Кучма, за великим рахунком, абсолютно ні при чому. Яка преса — така у неї і свобода.
Який народ — таке у нього і керівництво. От на Закарпатті форум пройшов: «Жінки Закарпаття — за Кучму!» Цікаве діло — чоловіки завжди об'єднуються за професійною або партійною ознакою, а жінки, як правило, за статевою. То якщо за цією ознакою йде вибір, то, бабоньки, відкрийте очі: Україна ж не повоєнне село, де невгамовний голод штовхає до єдиного «діючого»! Гляньте, у агітаторів ваших зовсім своє на умі! «Витторио: Пусть все твердят: политика — болото. Но мне купаться в нем давно охота. Я так уже увяз в болотной тине, что мне все средства хороши отныне...» Або ось ще: «Витторио: ... Но я приду в дворцовые палаты... Жмуркис (тихо): А дядя Жмуркис за тебя заплатит». Автору цієї «шекспіріади» можна вірити безоглядно: сам прес-секретар СДПУ(о) у газеті когось з СДПУ(о) чітко визначив його серед тих правильних журналістів, хто «орієнтує... виборців на далекоглядний вибір»! Тож не кваптеся, милі жінки Закарпаття, послухайте поради розумної людини, не встрявайте, хто його зна, що там вийде. «Жмуркис: Мечу положен щит. Тебя прикрою. Но если все обломится — урою!»
До речі, про вибори київського мера. Агресивний щоденний похід п. Суркіса по УТН, а також сувора превентивна заява Віктора Медведчука в дусі «ми не дозволимо...» повинні, крім іншого, продемонструвати, що НДП Пустовойтенка завжди є кому протистояти. Якщо під час парламентських виборів це був НЕП помічника Президента Волкова, котрий безславно згинув у нерівній боротьбі з силовими відомствами, то чи треба розуміти, що тепер радник Президента і депутат Волков має намір реваншувати на підтримці Суркіса проти Омельченка, підтриманого НДП? Це дуже цікаво, бо якщо СДПУ(о) переможе у Києві, то одночасно виграє тендер на проведення президентської кампанії. А якщо програє, то зовсім не виключено (при збереженому прем'єрі Пустовойтенку) введення в дію силових відомств з вузьконаправленою, але широкомасштабною кампанією чергового етапу боротьби за сценарієм а-ля Крим—Одеса. І багато чого наритого в енергокомплексі виконавчим прокурором Колінько, напевно, пригодиться саме тоді. А зовсім між іншим, мені, як платнику податків, дуже цікаво: якщо в ефірі Нацтелебачення з чотирьох десятків кандидатів у мери миготить безперервно тільки п. Суркіс — це оплачена реклама чи мені його дають задарма для нього і за мої власні гроші? Якщо за мої, то дуже хочеться, щоб показали і Бабича, який на прес-конференції говорить: «Я ще молодий, у мене все спереду...».
Хоча дуже може бути, що й у депутатів, та й у нас усіх разом «спереду» — нічого, повна темрява. Що, наприклад, означає обіцянка Леоніда Кучми відразу після переобрання видати «Указ про парламент»? Це розклад «демократії, що перемогла» чи силовий розпуск парламенту? Чи обіцяна Кучмою більшість у 226 голосів дружно виконає конституційне положення про 30 днів яскраво вираженої недієздатності і внаслідок нез'явлення в парламент дасть можливість розпустити його згідно із законом?
Те, що думка про розпуск у верховній голові живе, хоч і не процвітає, час від часу підтверджується. Олександр Єльяшкевич днями згадав про те, що під час його зустрічі з Президентом у грудні, «Леонід Кучма в пориві відвертості повідомив: перше, що треба зробити, це розпустити парламент». Щоправда, сам Єльяшкевич переконаний, що ці пориви — результат «посиленого публічного аутотренінгу Президента, який почався 1996 року його заявою, що він «прийшов надовго». Однак час показує, переконаний п. Єльяшкевич, що це заклинання дедалі менше діє «навіть на ближнє оточення, яке вже про всяк випадок працює і з іншими кандидатами в президенти».
«Я не ставлюся серйозно до заяв Президента, він не має жодних шансів на перемогу при демократичних виборах, — стверджує депутат, — і тому йде на вибори, використовуючи всілякі методи залякування».
Дещо з методів, хоч і в іншій «опері», показало нам маріупольське побоїще, уготоване прибічниками Московського патріархату прихильникам Київського і самому Філарету. Цікаве кіно: три автобуси по-хуліганськи екіпірованої пастви митрополита Володимира ганяють по району в пошуках ненависних їм гостей і Філарета, а міліція «запізнюється» на розбірку, а СБУ бере у побитих плівку ніби для перезапису, а в результаті, за словами Філарета, повертає з купюрами! Тут щось одне: або проблеми в професійній галузі, або без проблем у силовій участі в політичній. Втім, як буде розбиратися з Московським патріархатом міністр Кравченко, котрий нещодавно отримав на груди церковну нагороду від Володимира і радісно повідомив по телевізору про приємність цієї для нього події? Там, здається, і дружина Президента серед нагороджених була? І міністр оборони? І вже пояснює нам електронна преса вустами патріотів: червоні, мовляв, винні, що московська п'ята колона в Україні буйствує! Ну що б ми робили, якби не ця вічна «невістка» — КПУ? Чого тільки митрополит Володимир не Петру Симоненко нагороди навішує, а зовсім іншим діячам сучасності? А тим часом, у Маріуполі продзвенів дзвоник...
Такі дзвоники чутно постійно. І що, преса спільними зусиллями доносить їх, аналізуючи, до тих, кого вона зобов'язана інформувати? Та що ближче до виборів, то частіше наш Президент перерізатиме стрічки, запалюватиме факели і прийматиме хліб-сіль вдячного народу. У одному севастопольському мікрорайоні нарешті газ підключили! Президент повідомляє, мовляв, десь піднатис, декого підштовхнув, «давайте вважати це подарунком ветеранам до Дня Перемоги». І так подуло дещо забутим вітром епохи «розвиненого соціалізму», коли у преси були два чергові сюжети: або роздача нагород, або здача об'єкта до свята...
На останній політраді НДП, котра прийняла номенклатурну пропозицію про підтримку кандидатури Леоніда Кучми, Олександр Ємець стисло сказав те, що загалом-то всім відомо і щодня мало б бути в епіцентрі громадської уваги: «Пам'ятайте, виступаючи на з'їзді, я сказав про ідею наступника — коли Президент повинен був би сам визначити, кого він підтримує. Ви пам'ятаєте реакцію залу. Що змінилося з того часу? Чому сьогодні навіть мова про це не йде, про це бояться говорити? Бо тільки-но прозвучали деякі прізвища, так відразу цих людей почали на далеких підступах обливати грязюкою, компрометувати, збивати з ніг. Я можу навести приклад — Ющенко. Тільки назвали його прізвище, як вмить у ВР на ім'я глави парламенту надходить доповідна зі Служби безпеки. Вона «випадково» опиняється у комуністів, ходить по руках тощо. Тому, природно, нікого немає на правому фланзі, нехай спробує тільки хтось рота відкрити, ви побачите, що завтра буде з цією людиною. Та вже і є! Вже довелося посилати групу депутатів на Вінниччину, бо переслідують усіх тих людей, які підтримували керівництво НДП у цей період. Ми що, повинні на це очі закривати? Ми сьогодні почуваємося гірше, аніж 90-го року. Я боровся проти першого секретаря райкому партії, і я не відчував, що проти мене використовуються ті методи боротьби і ті методи фальсифікації, які були використані, наприклад, у 221-му окрузі. І тільки коли фактично одностайно ВР стала на захист справедливості в цьому окрузі, було скасовано результати виборів. І ми що, не знаємо, що готується на наступні вибори?.. А свобода слова? Що діється в електронних ЗМІ? Хто стоїть за ними? Чому Президент не призначає свою частину складу Нацради з телебачення та радіомовлення? Та тому, що боїться, що розберуться з тим, що робиться на цьому телебаченні. І ми будемо закривати на це очі? І останнє. Використання правоохоронних органів для боротьби з політичними опонентами. Такого ще не було в історії України, але це відбувається зараз, і ви це чудово знаєте... І якщо все це наш курс, то, даруйте, я тоді не розумію, який курс ми підтримали».
Ще цікавіше, який курс ми підтримаємо. І цікаво: в протесті АП з приводу «незаслуженого» занесення Президента України у вороги преси — як буде спростовуватися теза про створену в країні «атмосферу страху»? Це особливо цікаво кореспондентці «Дня», якій прес- служба Президента дохідливо пояснила: на кримські заходи «при Президенті» треба акредитуватися виключно на місці, АП цього робити більше не буде, не повинна і не може. Зі страхом у нас, здається, на всіх поверхах повний порядок, громадяни.
