Фальшиві голуби добросусідства

— Shalena, ты откуда родом, что разговариваешь на украинском?

— Звісно, з Альфа Центавра! Звідки я ще можу бути? Не ображайся, але мене дивують люди, яких дивує те, що людина, яка народилася в Україні, спілкується українською.

Минув уже тиждень відтоді, як «факти дискримінації російської мови в Україні» викликали «почервоніння» вух у чиновників департаменту інформації та друку російського МЗС. Про що світову громадськість своєчасно поінформували спеціальним коментарем цього відомства від 27 вересня цього року. Схоже, це звичайне фізіологічне явище виявилося для російського чиновництва настільки незвичайним, що ним усерйоз зацікавилися російські телевізійники з інформаційної програми «Время», які організували цілу знімальну групу для вивчення причин нещастя, що сталося з їхніми земляками. Група вирішила вивчити ситуацію на місці, для чого й прибула до Івано-Франківська у вівторок 3 жовтня.

Нагадаємо, що в тому коментарі саме міській владі Івано-Франківська адресувалася найбільш гостра критикa за деякі «мовні проекти», які, як з’ясувалося, й призвели до зміни кольору слухових органів у російських колег.

Випадково чи ні, але заява чиновників російського МЗС збіглася в часі з виходом у кількох українських ЗМІ статті прем’єра Віктора Януковича «Подзвін Бабиного Яру», в якій теж порушена мовна тематика. Більше того, в концептуальних положеннях вони навіть перегукуються. «Гонителям російської мови на Україні необхідно нарешті усвідомити, що двомовність в Україні — це історично усталене явище», — запевняють нас представники російського МЗС. А на думку Віктора Федоровича, «історично усталене явище» переросло навіть у парадоксальну ситуацію: «коли реально користуючись у спілкуванні двома мовами, частина політикуму відмовляється визнати право російської мови функціонувати на рівні, який задовольнив би мільйони жителів південно-східних регіонів».

Тільки любителям «усталених явищ» і «парадоксальних ситуацій» слід би пригадати про те, «завдяки» чому стали можливими такі парадокси.

Так, на думку дослідника Людмили Чекаленко- Васильєвої, українські землі завжди були каменем спотикання та суперництва між більш могутніми державними утвореннями — Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Росією, Туреччиною. І кожна держава, захоплюючи українські території, проводила відповідно германізацію, полонізацію або русифікацію населення. Особливо інтенсивно впливала на українські землі Росія. Великого значення надавали збільшенню та зміцненню російського населення, особливо в тих місцевостях, де воно було кількісно незначним, для «створення цілісного ядра російських людей, які могли б згодом стати провідниками російського впливу серед тубільного населення». Урядові кола відправляли сюди селян-великоросів, які «внесли б сюди російський дух, значно підняли б у місцевого населення любов до Росії». З цією метою українські землі «треба віддавати переселенцям із внутрішніх, суто російських губерній, а місцеве населення було б корисно переселяти в інші частини Росії», оскільки «малоросіяни не здатні до проведення російської національної ідеї».

Політика русифікації України продовжилася і з появою СРСР. На комсомольські заклики в промислові райони України прямували тисячі і тисячі робітників і селян, переважно росіян. У результаті голос останніх сильний у прикордонних із Росією районах — Слобідській Україні (27,0% росіян), Приазов’ї і Донбасі (36,8), у Причорномор’ї та Криму (33,9%), причому в Криму — 67%. Остання цифра — свідчення поселення на кримській території як компенсації — нагороди за працю — ветеранів війни та праці, колишніх службовців радянських збройних сил — відставників, а також партійної номенклатури (матеріали зі статті Л. Чекаленко-Васильєвої «Влияние регионализма на формирование внешней политики Украины» — http://poli.vub.ac.be).

Таким чином, унаслідок цієї етнічної селекції, за результатами останнього перепису, в Україні проживають 11,4 млн. росіян, що становить 22% усього населення країни, із яких 7,1 млн. — місцевого походження, а 4,3 млн. — мігранти. І якщо серед решти 78% етнічних українців половина не розмовляє рідною мовою, то це свідчення своєрідної лінгвістичної епідемії, яка, як і будь-яка епідемія, потребує екстрених заходів з її ліквідації. В іншому випадку це може обернутися цілковитою денаціоналізацією. А горезвісна толерантність і повага українців до культури інших націй, яку Віктор Федорович вважає «колосальним надбанням, даним нам Богом», для самих українців обертається мало не смертним гріхом. І якщо пан прем’єр справді вірить тому, про що він пише, то чи не вважає він за потрібне звернути увагу на те, що й титульна нація у свою чергу так само заслуговує поваги й толерантності?

Тим паче, як зрозуміло зі статті прем’єра, «історія вчить, що великі трагедії починалися з речей, на перший погляд дрібних і малозначних». Вони дуже нагадують тих фальшивих «голубів», які вилітають із рукавів московських інформаційних фокусників та яким так захоплено аплодують деякі політики в Києві. Часто забуваючи (або удаючи), що всі ці щорічні заяви про мовну дискримінацію, які нагадують чергові привітання з річницею розлучення, не мають під собою жодних підстав.

Більше того, офіційний Київ часто собі на шкоду досить спокійно ставиться до існування російської мови. Більше того, озвучуючи позицію офіційного Києва, український посол у Москві Олег Дьомін стверджує, що й подальший «розвиток української мови не повинен супроводжуватися пригнобленням або витисненням мов національних меншин, зокрема російської». Про це він заявив минулої середи в Москві на міжнародній конференції «15 років Співдружності: діалог мов і культур СНД у ХХI столітті». Відзначаючи факт повсюдного вивчення російської мови в усіх школах України без винятку, посол наголосив, що представники української діаспори в Росії тим часом стикаються з низкою мовних проблем, які виникають у них у РФ. Так, за його словами, представників діаспори хвилюють питання: чому багато українців, які проживають у Росії, соромляться використовувати рідну мову, чому вони не навчають української своїх дітей, чому в Росії на сьогодні існують лише вісім шкіл з українським етнокомпонентом, при цьому жодної такої школи не вдається створити в Москві.

Тому нашим шанувальникам сусідських талантів давно час усвідомити, що все це «братське» нерозуміння лише уявне та має під собою цілком реальну причину — неухильне скорочення етнічних носіїв російської мови в самій Росії. І бажання показувати на «порошинку в чужому оці» є не просто поганою звичкою. Про що наочно свідчить така історична довідка.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Події, розтягнуті в часі, звісна річ, уже не справляють того враження, ніж якби вони сталися протягом тижня. І запропонована підбірка, можливо, освіжить пам’ять не лише чиновникам із Росії, а й нашим співвітчизникам. Крім того, її цілком можна рекомендувати, як титрову заставку до майбутнього фільму знімальної групи російського Першого каналу, до приїзду якого в Івано-Франківськ в Україні сталися такі події:

1. 1627 рік. Указом царя московського Олексія Михайловича було наказано книжки українською мовою зібрати та на пожежах спалити, а також суворо заборонено коли-небудь у майбутньому купувати українські книжки.

2. 1672 рік. Указ про заборону в усіх містах людям усіх чинів тримати в себе вдома та на території Польщі відкрито або таємно книжки українською мовою, а хто їх має, то суворо наказано приносити та здавати воєводі, місцевому правителю.

3. 1677 рік. Патріарх московський Іоаким наказав з українських книжок знищити листки, які відрізняються від книжок московських.

4. 1693 рік. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книжок українською мовою.

5. 1709 рік. Указ Петра I про заборону друкування книжок українською мовою, а книжки, надруковані церковнослов’янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них жодної різниці не було.

6. 1720 рік. Указ Петра I, щоб знову жодних книжок, окрім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книжки з книжками великоросійського друку зрівняти, щоб жодної різниці й особливої говірки в них не було.

7. 1721 рік. Наказ Синоду посилати книжки з українських друкарень у «синодну контору» для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й завірення клеймом цензора.

8. 1740 рік. Російська імператриця Анна Іоанівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України.

9. 1748 рік. Наказ Синоду Київському митрополиту Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії й у всіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі закрилися 866 українських шкіл.

10. 1763 рік. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво- Могилянській академії.

11. 1764 рік. Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів й усунення від влади україномовних чиновників.

12. 1765 рік. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

13. 1769 рік. Синод заборонив Києво- Печерській Лаврі друкувати букварі українською мовою та наказав відібрати в людей ті букварі, які були вже на руках.

14. 1785 рік. Наказ Катерини II в усіх церквах імперії відправляти службу Божу російською мовою. Російська мова заведена в усіх школах України.

15. 1789 рік. У Петербурзі з ініціативи Катерини II виданий «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.

16. 1811 рік. Закриття Києво-Могилянської академії.

17. 1862 рік. Закриті українські недільні школи. Припинилося видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».

18. 1863 рік. Валуєвський циркуляр: «Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії».

19. 1869 рік. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств призначалася значна доплата за русифікацію.

20. 1876 рік. Ємський указ. Заборона ввозити українські книжки з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських театральних вистав.

21. 1888 рік. Указ Олександра III «Про заборону використання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».

22. 1889 рік. У Києві на археологічному з’їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

23. 1895 рік. Заборона української читанки та українських книжок для дітей.

24. 1908 рік. Указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива та небезпечна для Росії.

25. 1910 рік. Указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.

26. 1914 рік. Указ Миколи II про заборону української преси.

27. 1922 рік. Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.

28. 1932 рік. Спланована та здійснена за підтримки або мовчазної згоди «світової спільноти» акція ліквідації українського селянства — Голодомор. В Україні, яка володіє 40% світового чорнозему, вбито голодом до 12 мільйонів носіїв української мови.

29. 1933 рік. Телеграма Сталіна про припинення українізації та знищення більшості українських письменників.

30. 1938 рік. Постанова ЦК КП(б) про обов’язкове вивчення в школах республіки російської мови.

31. 1970 рік. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.

32. 1983 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про покращання вивчення російської мови в школах республік». (15-відсоткова надбавка за викладання російською мовою).

33. 1990 рік. Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу надає російській мові статусу офіційної на всій території Союзу.

34. 1989 рік. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон «Про мови в УРСР», згідно з яким українська мова отримала статус державної мови республіки.

35. 2006 рік. На парламентських виборах Партія регіонів обіцяє зробити російську мову другою державною.