ГЕНЕРАЛIВ СКОРОТИТИ ПРОСТО

Заява нового міністра оборони про намір скоротити кількість генералів, взяти армію під громадський контроль та вжити інших заходів з метою реформування Збройних сил України не може не викликати оптимізму. Нинішній стан військової галузі вже не влаштовує, здається, нікого. Проте шлях від намірів до реальних кроків для їх здійснення ніколи не буває простим. Тим більше, що справа стосується такого специфічного людського контингенту, як військові.

З тих часів, як влада в державі і командування військом розділилися, людство пішло у двох протилежних напрямках. В одних країнах забезпечили надійний механізм цивільного контролю над армією, зробивши людей зі зброєю однією із рівноправних частин державного механізму. В інших військові впливали і продовжують впливати на державну політику. Це можливо тоді, коли армія є закритою структурою, підконтрольною лише її командиру чи командирам. Саме у таких країнах мали місце військові перевороти. В нашій історії теж був момент, коли на початку шістдесятих спроба скоротити армію призвела до зміни керівництва СРСР. Власне військовий переворот 1991 року на приніс успіху, що стало можливим завдяки демократичним змінам, що встигли відбутися за п’ять років «перебудови».

У новоутворених вітчизняних ЗСУ швидко пройшов лише процес заміни червоних зірок на тризуби. Все інше відбувається складно і малозрозуміло. Недостатнє фінансування, непослідовні скорочення, а головне — невизначеність майбутнього перетворила наше військо у велику аморфну масу, яка щось робить всередині себе. І якби не трагедії, що трапляються щораз, коли наші військові беруться за зброю, широку громадськість проблеми оборонної галузі навряд чи зацікавили б. Ще з радянських часів, коли не прийнято було широко афішувати реальне життя армії, ми традиційно не бачимо того, що залишилось від трьох колишніх союзних військових округів, розташованих на території України. Нам не показують щодня кладовищ iржавіючої техніки, руїн покинутих напризволяще військових містечок, страшних стосунків між солдатами, що вкоренилися всередині військових частин. Ми звикли з усім цим жити, так само як навчився жити уламок всесоюзної армії, названий армією України.

Консервуванню проблем нашого війська, байдужості до них широких верств суспільства сприяли дві причини. Перша — у нас немає війни, як у Росії, тому служба в нашій армії заздалегідь безпечна і комфортна. Друга — ми регулярно організовуємо спільні акції з НАТО, значить, не такі вже й погані наші вояки. Тим часом поза щоденним громадським контролем всередині армії визрівають серйозні проблеми. Якщо, ні з ким не воюючи, наші військові примудряються то ракетою в житловий будинок вцілити, то збити пасажирський літак, то атакувати винищувачем глядачів авіашоу, то що буде, коли зброю доведеться застосувати всерйоз?

Найпростіше звинуватити у всьому генералів, яких у нас на душу населення чи не найбільше у світі. Але це тільки для солдата першого року служби генерал — це людина, яка обiймає високу посаду і нічого не робить. У цивілізованих країнах генерали — це вершки суспільства, люди, які володіють унікальними знаннями і досвідом. Звільнений із армії генерал ніколи не має проблем із працевлаштуванням, скоріше навпаки. Навряд чи наші генерали — це суцільні бовдури та дармоїди. Може, вони просто не тим займаються? І взагалі — де обґрунтування необхідної кількості солдатів, офіцерів, генералів? Немає, бо досі немає зрозумілої військової доктрини.

Яким стандартам має відповідати наша армія? Якщо стандартам НАТО, то починати слід не з генералів, а з рядових. У цивілізованих країнах солдат — це добре підготовлений і забезпечений фахівець із військової справи, а не напівголодне знаряддя для підмітання плацу, збирання врожаю чи ремонту офіцерських дач.

Окреме питання — військова освіта. Величезний конкурс у військові інститути, що має місце в останні роки, не що інше, як бажання одержати через військо безплатну освіту, щоб потім спокійно звільнитись із армії. Що будемо з цим робити? Як поєднати права людини і забезпечення армії кваліфікованими фахівцями? А місце проходження строкової служби? Що дає армії переміщення призовника за кількасот кілометрів від місця призову, окрім завантаження роботою військкоматів? Скільки б проблем вирішилося б одразу, якби призовники служили за місцем проживання!

Перелік армійських проблем можна продовжувати дуже довго. Від того, що про них ще раз згадають, нічого не зміниться. Єдине, що насправді вселяє надію на позитивні зміни, — це громадський контроль над збройними силами. Якби це стало реальністю, то більшість суто військових проблем дуже швидко б зникла назавжди. Армія стала б такою ж, як і суспільство, і рухалася вперед разом із ним.

Більше того. Реально відкрита для суспільства армія стала б надійною перепусткою для України у Євросоюз. Не більше і не менше. Бо коли Збройні сили діють відкрито і прозоро для суспільства, засекреченість і таємність інших відомств стає нонсенсом. А там, де все відкрито і прозоро, де інформація не приховується, неможливі масштабні антизаконні махінації, від яких страждає міжнародний імідж України.