ХТО ВИНЕН?
Ядерна промисловість у всьому світі починалася зі створення військово-промислового комплексу, тому перші великі аварії з виходом радіоактивності в атмосферу і навколишнє середовище, з масовим променевим ураженням людей сталися саме на військових ядерних об’єктах. Не дивно, що у всьому світі військова промисловість відгороджувалася від суспільства завісою секретності, приховуючи передусім оцінки впливу своєї небезпечної діяльності на здоров’я людей.
Будівництво атомних електростанцій також спочатку слугувало потребам військово-промислового комплексу. Міф про «мирний» атом призначався для суспільства. Він зміцнювався в свідомості простих людей десятиріччями. І тільки після Чорнобильської катастрофи якщо і не розвіявся остаточно, то сильно потьмянів.
Для виробництва збройового плутонію в СРСР був розроблений і використовувався реактор канального типу — РБМК, а для потреб флоту — корпусного типу, ВВЕР. Таким чином, виникнення на початку 50-х років цивільної ядерної енергетики в СРСР являло собою гілку певних робіт на дереві військової галузі.
Аналогічним чином iшов процес і на Заході, що зумовило цілий ряд спільних проблем в розвитку ядерно-енергетичного і ядерно-промислового комплексу, насамперед — проблеми ядерної безпеки (перші великі аварії на військових ядерних установках в Уїндскейлі, Велика Британія, і Челябінську-40, СРСР, в 1957 році).
Ось чому плутоній і сьогодні продовжує свій драматичний похід по країнах і континентах. Комерційні ядерні реактори, які працюють на плутонії, виготовленому в минулому в США, Британії, Франції, Росії і Німеччині, тепер виготовляються в Японії. Дана форма ядерної енергії — надзвичайно небезпечна, оскільки в будь-який момент може бути використана для виготовлення ядерної зброї. Фактично всі ядерні реактори — і уранові, і плутонієві — виробляють відходи, в складі яких є плутоній та інші радіоактивні речовини, котрі можуть бути використані для виробництва ядерних бомб. ТОМУ КОЖНА НАЦІЯ, КОТРА ВОЛОДІЄ ЯДЕРНОЮ («МИРНОЮ») ЕНЕРГІЄЮ, Є ПОТЕНЦІЙНОЮ ЯДЕРНОЮ ДЕРЖАВОЮ («High-level Radioaktive Waste», An Energy Fact Sheet, Nuclear Information an Resourse Service, Washington, DC, 1995).
Чотири п’ятих запасів плутонію, накопиченого в світі на сьогоднішній день, було виготовлено комерційними ядерними реакторами. Саме поширення плутонію через ядерну енергетику збільшило число держав — потенційних власників ядерної зброї до 36. П’ять «задекларованих» ядерних держав — США, Велика Британія, Франція, Росія і Китай — по суті, лише шоста частина реального «ядерного клубу».
Один з найбільших в світі запасів плутонію має Японія, яка відправляє своє відпрацьоване (використане) паливо для повторної переробки в плутоній у Францію і Британію, транспортуючи смертоносний вантаж через півсвіту, а потім повертаючи його назад. Сьогодні Японія будує грандіозне «Підприємство ядерного паливного циклу» в селі Роккашо на острові Хонсю, десятиріччя ігноруючи протести жителів острова. Ця ядерна резервація вже повністю оснащена всім необхідним: від обладнання для збагачення урану до місця зберігання не тільки слабоактивних, але і високоактивних відходів. До кінця сторіччя Японія планувала ввести в дію завод з переробки плутонію.
Більшість країн, які спробували впровадити комерційні реактори на швидких нейтронах типу «швидкий бридер» (FBR — Fast breder reactors), в тому числі Німеччина, Росія, США і Британія, пізніше відмовилися від своїх намірів з метою безпеки держав. Франція все ще намагалася вдосконалити аварійно небезпечний FBR «Суперфеникс». Японський експериментальний FBR (Монжю) почав працювати в 1994 році, але під час землетрусу в Кобе в січні 1995 року в його реакторі було пошкоджено декілька трубопроводів протягом ста кілометрів, що змусило, нарешті, і Японію задуматися над тим, наскільки безпечна її нова плутонієва енергетична система. (Towards а Fossil Free Energy Future, The Next Energy Transition, Stockholm Environment Institute, Tellis Institute, Boston, MA, USA, 1993).
Досвід, пов’язаний з експлуатацією ядерних реакторів, показує, що незважаючи на постійне їх удосконалення і створення все більш ефективних засобів безпеки, аварії з викидом радіоактивності і ураженням людей трапляються постійно. З 1954 року — дати пуску першої атомної електростанції потужністю 5 МВт (мегават) (СРСР) — в світі сталося 152 аварії на атомних реакторах, причому це тільки ті аварії, про які була інформація.
Чорнобильська катастрофа не має аналогів в світі. За оцінками фахівців різних установ (в тому числі і зарубіжних), загальна кількість радіонуклідів в реакторі РБМК-1000 після дворічної роботи (після завантаження свіжого палива) досягала 2 мільярдів кюрі (7,4 х 1019 бекерелів). Викинених в навколишнє середовище радіонуклідів виявилося достатньо для значних змін радіоекологічних параметрів атмосфери, гідросфери, біосфери й літосфери на величезних територіях України, Білорусі, Росії і зарубіжних країн. Майже вся таблиця Менделєєва представлена в даному викиді, причому радіонукліди, виявившись в тісному сусідстві один з одним, впливають один на одного, утворюючи нові, досі невідомі сполуки, змінюючи періоди напіврозпаду і фізико-хімічні властивості. І весь цей «чорнобильський коктейль» (термін автора) діє на людину і навколишнє середовище. І знову через навколишнє середовище — на людину...
Про це чудово обізнані зарубіжні військові і ядерні установи і організації. Тим бiльше, чорнобильська радіоактивна хмара два рази обійшла Європу, перетнула Англію і Скандинавію, нанісши великі збитки екології, економіці й здоров’ю людей в різних країнах. Однак і досі суспільство не має повної і правдивої інформації про те, що ж сталося в Чорнобилі і які наслідки «чужої» катастрофи для рідної країни. Чому? Смішно говорити про любов західних держав до свого комуністичного (в минулому) сусіда — СРСР, та й ще в період «холодної війни»... Спрацювала солідарність! — військова і ядерна в ім’я майбутніх інтересів військового і ядерного лобі. Некоректні, а то й брехливі звіти СРСР для МАГАТЕ та інших міжнародних організацій були прийняті й опубліковані ледве чи не з радістю. І тоді, і в цей час МАГАТЕ представляло і представляє інтереси міжнародного ядерного лобі, про що свідчать звіти МАГАТЕ по перевірці ядерних установок на території колишнього СРСР вже після Чорнобильської катастрофи, робота даної організації по проштовхуванню інтересів атомних відомств у світовому масштабі. І це замість контролю за безпекою ядерних установок і дотримання режиму непоширення ядерної зброї.
Що ж ми бачимо насправді? Шок, пережитий після ядерної катастрофи в Чорнобилі, пройшов вже через 10 років. Було зроблене все, щоб суспільство заспокоїлося, щоб незалежні експерти не отримували доступу до засобів масової інформації. Ось чому почесними гостями за рубежем були і залишаються офіційні чиновники колишнього Радянського Союзу, винуватці в засекреченні інформації й результатів медичних досліджень, що по суті призвело до безповоротних наслідків: хвороби сотень тисяч і мільйонів людей, до їх передчасної смерті. Іншими словами, винні протягають руку дружби через державні кордони, і цю руку потискують... І все тому, що мораторії на будівництво атомних електростанцій, прийняті в багатьох зарубіжних країнах після Чорнобиля, нанесли ядерним відомствам чималі матеріальні збитки, позбавили їх ринків збуту ядерних стратегій і ядерних технологій. Але вони не даремно терпляче вичікували... Регіоном для такої роботи були вибрані, на жаль, азіатські країни з невисоким життєвим рівнем. Що обіцяють атомні лобісти? Та все те ж! Швидке процвітання і збагачення. Але в їх пропаганді немає ні слова ані про вартість демонтажу АЕС, що відпрацювали свій термін, ані про проблеми ядерних відходів, ані про те, що ядерні об’єкти можуть стати (і вже стають) об’єктами військового бомбардування, саботажу або тероризму.
Реальність же є такою. Після розвантаження реакторів від паливних стержнів реактори залишаються високоактивними об’єктами. Американські закони, наприклад, вимагають, щоб енергетичні компанії демонтували (або виводили з експлуатації) старі споруди і проводили дезактивацію. І підприємства зобов’язані накопичувати для цієї мети гроші. Однак ще жоден реактор не був цілком демонтований! І все тому, що демонтаж в два-три рази дорожче за будівництво!
Однак, звідки держава бере гроші на будівництво ядерних об’єктів? У своїх співгромадян. Бідні країни були вимушені брати величезні позики для фінансування дорогих ядерно-енергетичних проектів. Будівництво вимагає інтенсивних капіталовкладень, складних технологій, величезних початкових витрат і веде до залежності від зарубіжних знань і досвіду, від зарубіжного постачання. Гроші націй, що розвиваються, пішли на банківські рахунки мультинаціональних компаній, серед яких «Міцубісі», «Дженерал Електрик», «Британське ядерне паливо», «Вестінгауз», «Коджема», «Сименс». Філіппіни, наприклад, платили 300 тисяч доларів НА ДЕНЬ Експортно-імпортному банку США (який позичив гроші на будівельний контракт «Вестінгауза») на користь ядерної станції, яка ніколи, жодного дня не працювала (Nautilus Research Institute, Albany, CA).
Таке ж «процвітання і збагачення» чекає ті азіатські країни, яких Чорнобиль нічому не навчив.
І все ж світ після катастрофи в Чорнобилі став трохи іншим. Він розбудив не тільки суспільство колишнього Радянського Союзу, але й Європи, Англії, Америки, Австралії, інших країн, немов розбудив інстинкт самозбереження: ядерна енергія ніколи не була і не буде благом, але, дякуючи Богу, навколо нас безліч природних, первинних джерел енергії. У 1993 році були проведені наукові дослідження, котрі довели, що світ міг би повністю вивести з експлуатації атомні станції до 2001 року, навіть більше — відмовитися від спалення вугілля до 2100 року, нічого не втративши ні в якості, ні в рівні життя. Як? Через підвищення ефективності використання енергії, її зберігання і перехід на природні джерела — сонце, вітер, біомасу, тепло ядра Землі, океанську енергію і так далі. (Towards а Fossil Free Energy Future, The Next Energy Transition, Stockholm Environment Institute Tellis Institute, Boston, MA, USA, 1993).
За період з 1950 по 1990 рік уряд та підприємства США витратили 492 мільярди доларів на ядерну енергію, включаючи прямі витрати на будівництво реакторів, закупівлю палива, експлуатацію і контроль (Fiscal Fission: The Economic Failure of Nuсlear Power, Komanoff Energy Associates for Greenpeace, 1992). Але незважаючи на такі величезні вкладення, ядерна енергія забезпечує сьогодні лише 7% енергії, що використовується в США. У цей же час оновлені ресурси (природні джерела) дають Америці більше 8% від загального вживання, причому без токсичних відходів та парникових газів. За останні 20 років США зекономили за допомогою методів по підвищенню ефективності використання більше енергії, ніж її було вироблено всіма реакторами разом. (Rocky Mountain Institute, Drawer 248, Old Snowmass, CO, 81654, USA).
І хоч в США з 1973 року не було жодної заявки на ядерний реактор, ядерна технологія розповсюджується корпораціями США. А відтепер і Японією. Таїланд, Китай, Індонезія, Тайвань, економіка яких успішно розвивається, шукають додаткові джерела енергії. Японія, за підтримки ядерних індустрій західних країн, що опинилися, особливо після Чорнобиля, перед проблемою втрати ринків у себе вдома (США, Канада, Франція), пропагує ядерні програми в країнах Тихоокеанського регіону, включаючи Тайвань та Індонезію.
Ядерний розвиток на індустріальному Заході виявився екологічною та фінансовою бідою. Невже Азія потребує цих проблем? І невже наслідки Чорнобиля, що змінили свідомість людей у всьому світі, аніскільки не вплинули на стратегії держав, на екологічне мислення урядових чиновників у країнах Азії?
Україна не прагнула до самознищення, але до Чорнобиля вона майже нічого не зробила для самозбереження і опинилася на грані між буттям і небуттям.
Чорнобиль спростував усі традиційні уявлення радіобіології та радіаційної медицини. Вже через п’ять років після ядерної катастрофи, в 1990 році, стався різкий стрибок захворюваності і смертності серед ліквідаторів і евакуйованих. І хоч ці показники не набагато перевищували загальні показники по Україні, було ясно, що вони перекреслюють всі оптимістичні висновки і прогнози 1986 року, оскільки на ліквідацію бралися тільки здорові люди, а середній вік жителів Прип’яті ледве досягав 30 років.
Постає одвічне питання: хто винен? Хоч відповідь однозначна: за життя і здоров’я громадян несе відповідальність передусім держава. Україна, випрошуючи гроші та допомогу за кордоном для ліквідації наслідків катастрофи, веде злочинну політику стосовно потерпілих, прикриваючись пропагандистськими лозунгами про труднощі становлення держави й загодовуючи громадян національними інтересами замість хліба, м’яса та масла. Так жертви Чорнобиля стали жертвами держави.
