Конституційний самообман

Україна нестримно йде шляхом розвитку, властивого державам Азії чи Латинської Америки, і все далі відхиляється від залишків європейського курсу. Конституційна реформа від Януковича передбачає повернення нашої країни до суперпрезидентської республіки і входження її в пострадянські реалії, де в своїй більшості керують автократи. Власне, нічого іншого від обрання Віктора Федоровича Президентом і чекати не можна було: бажання Януковича і його наближених нині впали на грунт очікувань «сильної руки». Але «путінські» повноваження, будучи одного разу дані, мають властивість розширюватися до нескінченості, обумовлюючи загальну атмосферу життя в країні. При цьому самостійність Президента обертається безвідповідальністю, а популярність — самообманом.

ХОЧЕТЬСЯ ВСЕ — І БІЛЬШЕ...

Володіючи де-факто контролем над всіма гілками влади, Янукович, проте, прагне скасувати обридлу політреформу і повернути кучмівську минувшину. Частково таке бажання зумовлене тією психологічною травмою, яка досі живе в нім із часів Майдану. Граючи на цьому почутті образи, його наближені зайвий раз переконують Януковича в потребі повернутися до автократичних повноважень другого президента. Та й для самого Януковича спогади про всевладдя Кучми гріють душу. Тим більше, він бачить, що перебуває в кращому становищі, ніж його колишній начальник. Янукович дійсно стоїть над, наразі, згуртованою вертикаллю влади, у нього в руках — потужна, багата й беручка партія — те, чого завше бракувало Кучмі, і, кінець кінцем, згубило його. Можливо, Янукович тішить себе ілюзіями про те, що, отримавши повноваження за допомогою вищезгаданих товаришів, він згодом вийде «з-під них» і стане дійсно самостійним політиком. Такий варіант розвитку можна уявити. Але, через особливості особистості та стилю керівництва самого Віктора Федоровича, він не є оптимальним для України.

Навіть зараз, коли, здавалося б, Янукович вже є всемогутнім, думка про його несамостійність у прийнятті ухвал є спільною для міркувань багатьох політиків і експертів. За даного часу очевидна залежність Президента від групи Фірташа-Льовочкіна, але в майбутньому ця залежність може змінитися на будь-яку іншу. Рінат Ахметов також має право розраховувати на відновлення свого впливу на Януковича. Аналогічно — і Клюєв. Сам же Янукович, через небажання вникати в проблеми практичного керівництва, навряд чи здатний до ефективного здійснення навіть контролюючих функцій, з чим так добре справлявся Кучма. Іншими словами, модель Конституції 1996 року доброю була для Кучми. Але не для Януковича. Нинішній президент здатний «наламати дров» у будь-якому разі — чи залишиться він під впливом будь-якого олігархічного угрупування, чи спробує «хвицьнути» й почати царювати самостійно.

Нинішні потуги Януковича взяти на себе повноту відповідальності за керівництво країною можуть бути як його щирим бажанням, так і очевидним піар-ходом. На даному етапі ним уміло маніпулюють, підштовхуючи до нехитрого й логічного для його менталітету рішення перейняти на себе максимально можливі президентські повноваження. При цьому, найближче коло Віктора Федоровича розраховує, що таким чином закріпить і підсилить свій вплив на тривалий термін. У цьому — одна з докорінних відмінностей вибудовуваної системи Януковича від системи Путіна.

ЧОМУ МИ — НЕ РОСІЯ

У Росії великий бізнес, який привів до влади Путіна для збереження свого впливу й автономності розпорядження капіталом, майже відразу потрапив у ситуацію, коли «хвіст завиляв собакою». Тамошні олігархи свідомо поділилися владою з силовиками, щоб останні забезпечували стабільність управління, вирішили чеченське питання, зайнялися безпосереднім адмініструванням країни, стежили за «підступами зовнішнього та внутрішнього ворога» — і не заважали олігархату продовжувати багатіти на експлуатації природних ресурсів. Проте силовики, найняті як охоронці та менеджери, нестримно встали врівень зі своїми наймачами й відверто почали шантажувати та «пресувати» їх. Після «напоумлення» Ходорковського крупний капітал був змушений укласти зі спецслужбами пакт про ненапад і взаємне управління Росією. З часом система розподілу влади в Росії трансформувалася у все більш поліцейську диктатуру, в якій силовики почали відігравати не підпорядковану і навіть не партнерську, а чільну роль. Підсумком стало приведення до влади Дмитра Медведєва — як спроба зупинити сповзання до зовсім уже тотальної диктатури полковника ФСБ.

У цей час у наших сусідів усе виразніше проявляється конфлікт між путінською та медведєвською групами впливу, а точніше — між групами великого бізнесу, які поставили на різних персон тандему. При цьому, російський олігархат не прагне вип’ячувати інтереси будь-якої зі своїх груп на поверхню. У збудованій системі «приватно-державного партнерства» та «системного корпоративізму» це неможливо і може призвести до нових війн за переділ власності, які неминуче послаблять олігархів і призведе до повного захоплення влади силовиками, що перетворить РФ на абсолютно неприкриту диктатуру. І якщо за Путіна все ж таки був аналог такого олігарха — Абрамович, то він виконував, скоріше, роль посередника у відмиванні грошей і сполучної ланки із західним капіталом, але не прагнув керувати країною за спиною і від імені президента, задовольняючись, при всій своїй могутності, анекдотичною роллю «начальника Чукотки». При Медведєві ж, такого фаворита серед тамтешніх акул капіталізму взагалі не спостерігається.

До того ж, єдиним повноцінним монополістом у Росії є «Газпром», і контроль над головним російським активом якраз і є сутністю внутрішньотандемної боротьби в Москві. В Україні ж ситуація — простіша і вульгарніша. І через це — ще небезпечніша для нашої держави. Тим більше, з урахуванням російського чинника.

Очевидно, що в нас жоден із олігархів ще не став мудрішим і не вийшов із того віку, коли хотілося стати найкрутішим парубком у своєму дворі, кварталі і в районі. Фірташ відверто прагне не просто до відновлення своєї монополії на газовому ринку, а до тотальної помсти всім причетним до торішньої війни з ним. Одночасно позначилися прагнення Служби безпеки, очолюваної людиною з тієї ж групи, копіювати російські методи спілкування з опозицією, ЗМІ і елементами громадянського суспільства, які в нас слабко, але проросли за ющенківських часів. Пряма калька дій російських спецслужб наводить не лише на конспірологічні підозри, але й видає елементарне невміння найближчого до Президента угруповання прораховувати на два ходи вперед. Те, що зараз їм дуже хочеться раз і назавжди переламати країну «через коліно», максимально консолідує проти них останні групи олігархату. Проте й ці групи наразі збираються «вирішувати питання» звичними способом — кулуарно. Отже, довкола можливості маніпуляції Президентом, найближчим часом, розвернеться неабияка боротьба. Переможець може бути, в буквальному розумінні, знищений — якщо не фізично, то бізнесово. А це, у свою чергу, позначиться не лише на рейтингу правлячої партії, але й на всій внутрішній і зовнішній політиці України.

ГЛАДКО БУДЕ НА ПАПЕРІ...

Саме тому повернення Януковичу повноважень Кучми, яке здається вирішеним наперед, може пройти не настільки вже й гладко. Мало того — наслідки цього дійства, з погляду прихильності до законодавства, можуть бути зовсім не такими, як хотілося б. Перш за все, тому, що закон зворотної сили не має.

Ревізія конституційних змін 2004 року грунтується на порушенні процедури прийняття цих змін. У Конституції детально описано цю процедуру: Верховна Рада має двічі на двох сесіях проголосувати за закон про політичну реформу, при цьому вдруге — двома третинами голосів. У проміжку між цими голосуваннями законопроект має пройти експертизу Конституційного Суду. Отже, й нинішні «зворотні» зміни має бути проведено цим же шляхом.

Можливо, автори подання про скасування реформи 2004 року, вважають, що в момент, який іде за оголошенням вердикту Конституційного Суду, в країні автоматично відновлюється ситуація на 7 грудня 2004 року. І більш нічого робити не потрібно. Насправді, якщо вже виходити з примату закону й посилатися на дотримання всіх формальностей, то ось саме якраз зараз і потрібно буде проходити згадану процедуру прийняття політреформи. Аби цього разу все було законно, і у будь-якого наступного глави держави не виникало приводів посилатися вже на невідповідність процедури 2010 року. Гадаю, що і КС, і депутати, і ініціатори конституційної ревізії мають це розуміти.

До того ж, деякі експерти вважають, що Конституційний Суд взагалі не має права змінювати Основний Закон. Він може лише робити висновки про відповідність того чи іншого документа Конституції чи ні. Наприклад, на цьому наполягає колишній міністр юстиції в 2007—2010 роках Микола Онищук.

Аналогічна думка у Володимира Литвина, але — зі своїми міркуваннями. Він особливо бажає, щоб скасування політреформи проходило через Верховну Раду, щоб зайвий раз підкреслити свою значущість і потрібність за умов, коли його особистий і політичний вплив у країні практично зведено до нуля. Внесення закону до Верховної Ради дає можливість депутатам влаштувати грандіозний торг за свої повноваження. З урахуванням того, що Верховна Рада — це зосередження більшості найбагатших і найвпливовіших людей країни, «працювати» з ними доведеться довго. Розраховувати на абсолютну покірливість «коаліції тушок» у такому разі, та ще й на двох сесіях ВР, дуже ризиковано й самовпевнено. Тим більше, що попереду — місцеві вибори, від результатів яких сильно залежатиме поступливість народних обранців.

Щоб уникнути торгів із Верховною Радою, Янукович може прийняти ухвалу взагалі розпустити її, пославшись на те, що за старою Конституцією вибори мали відбутися вже 2011 року. І тут він зіткнеться з опозицією всередині самої коаліції. Вирушати достроково ніхто не захоче. Навпаки, вони б погодилися на продовження своїх повноважень до 2015 року. В принципі, «підкупити» Раду продовженням її діяльності цілком можливо.

Найголовніше, що підкреслюється всіма юристами, включаючи навіть «регіонала з регіоналів» Сергія Ківалова — це проблема узгодження можливої ухвали КС із конституційною реальністю і взагалі з основами права. «Президент України отримає нові повноваження лише з наступної каденції. Тобто, повноваження за Конституцією в редакції 1996 року зможе отримати лише обраний, на наступних після скасування політреформи виборах, Президент» — пояснює юридично підкований регіонал, а це вже «щось та означає». Як мінімум, означає, що Ківалов не входить до групи, зацікавленої в посиленні повноважень Януковича «вже сьогодні».

Нинішній Президент змушений буде задовольнятися до 2015 року старим обсягом повноважень. У рамках конституційної дії, іншої альтернативи немає. Власне кажучи, альтернативою може бути лише волаючий авантюризм у «проштовхуванні» ухвал через Верховну Раду шляхом відвертого поєднання насильства та підкупу. Для цього спочатку потрібно створити коаліцію з 300 лояльних «тушок» — без комуністів і литвинівців, які вочевидь налаштовані проти, і будуть, тим більше, напередодні виборів, піаритися на можливій парламентській кризі. Отже, для імплементації реформи потрібно вирішувати ще одну проблему — розширити коаліцію до трьох сотень голосів. І гарантувати абсолютну лояльність всіх трьохсот протягом двох сесій.

Можливо, краще «задобрити» всю Верховну Раду, давши їй гарантії нерозпуску до 2015 року? Але в цьому випадкові Україні загрожує зіткнення з негативною реакцією Заходу — адже і така ухвала суперечить підвалинам права. Новий термін повноважень ВР, як і президента, може бути чинним лише після нових виборів.

Між іншим, з урахуванням думки Заходу, можна провернути цікаву комбінацію: спочатку депутатів обдурюють обіцянкою продовження повноважень, отримують бажаний результат голосування, а потім, нібито дотримуючись демократії, Верховну Раду все ж таки розпускають. Нова ВР обирається вже за новими правилами, і тоді Президент, начебто автоматично, отримує нові повноваження. Лише заковика все та ж сама — Президент же залишається на старій каденції... Чи продумали це «великі комбінатори» з Банкової?

СТАБІЛЬНОСТІ НЕ БУДЕ

Мало того — конституційна реформа призведе лише до посилення нестабільності у владі. Втративши контроль над Президентом, групи олігархату змушені будуть вести війну одна з одною всіма можливими способами, використовуючи щонайменший промах противника. Практично всі вони не зацікавлені в допуску на український ринок російського капіталу, що в разі верховенства групи Фірташа—Бойка із загрози стає реальністю. Фірташеві, як посередникові, потрібна чітка та стабільна адміністративна вертикаль, прихильна до нього особисто. В інших груп, пов’язаних із експортом продукції та зацікавлених у нормальних стосунках із ЄС і США, цілі явно інші.

При прийнятті конституційної реформи 2004 року не обійшлося, щоб не оглядатися на Росію, де Ходоровський на той час уже сидів. Реформа мала гарантувати права великого національного капіталу, тим паче, що сама помаранчева революція якраз була превентивним бунтом усунутих від влади малих олігархічних груп проти спроб монополізації влади та власності одним кланом. Тепер цей клан знову «показує зуби». У тому числі, вищиряється на самого себе.

Всім зрозуміло, що за наших умов наявність сильної президентської влади неминуче передбачає перерозподіл власності. Тим більше, за умов маніпулювання Президентом. За Ющенка тому ніхто й не сів, що той виконував зобов’язання перед ініціаторами його президентства і замовниками реформи: залаштункова система заборон і противаг, що перебувають у руках різних груп олігархату, виключала масштабну експропріацію на чиюсь користь. Але це ж створювало й проблеми в управлінні країною, яку Ющенко фактично віддав на відкуп олігархам. Тепер же стоїть інше питання — про збереження цієї системи без скочування до авторитаризму. І тут наші «топові» бізнесмени, які не належать до фірташівської групи, вагаються.

З одного боку, вони не проти погодитися з реформою, сподіваючись на можливу майбутню перемогу у війні з конкурентами за право впливу на Президента. З іншого — повернення кучмівських повноважень закріпить вплив однієї з груп на невідомо наскільки довгий термін. До того ж, немає гарантій з боку самого Януковича. Будь-які спроби зв’язати його зобов’язаннями явно даремні. Отримавши повноваження, він гратиметься ними «просто так» — хоча б заради продовження перебування при владі та стабілізації рейтингу. Адже в такому разі, всі промахи в управлінні і всі невдачі в країні можна звалити на поганий Кабмін і якогось урядовця, «який, виявляється, заважав нам жити».

Ми не можемо знати, чи готовий Янукович до того, щоб остаточно віддатися на волю свого ближнього угруповання, давши їм карт-бланш на захист його від всіляких посягань з боку побратимів по олігархічному прошарку. Якщо так, то перед нами — президент-маріонетка. Якщо ні — свідомий автократ. Ні те, ні інше для України — неприйнятне.

Вже нинішня версія влади в країні загрожує втратою залишків її економічної незалежності. Дарування ж кучмівських повноважень нинішньому Президентові може призвести до системної кризи влади. Тобто, до ситуації, протилежної тій, до якої прагне нинішня вертикаль влади. Криза ця може проходити в декілька етапів — залежно від сил і можливостей сторін, але те, що стабільності якраз і не буде — очевидно. Насправді, повернення кучмізму у версії Януковича призведе до максимальної втрати керованості при посиленні репресивних заходів щодо критиків і будь-яких потенційних недругів існуючої системи.

І ТАК НЕ ТАК, І ОТАК НЕ ОТАК...

Практичним повсякденним керівництвом Янукович, як би не хотів, займатися все одно не зможе. Він буде потрібний лише як верховне караюче знаряддя, і як символ «порядку», такого милого серцю його виборців, але не більше того. Як символ він ще може якийсь час бути корисним — приблизно як Брежнєв, реальна влада за якого належала зовсім не йому. Але Януковича не можна назвати навіть господарником, як того ж Кучму: проблеми такого складного організму, як велика держава, розколена майже навпіл на дві ментальні парадигми, йому просто не під силу вирішити. Звідси — прагнення виступати виключно в ролі «смоотрящого» і проводити регулярне тасування кадрів, щоб усі бачили безтрепетність «верховної караючої руки». Рука ця, як повелося, каратиме лише тих, кого підкажуть. Або тих, хто раптом викличе особисте незадоволення верховного владики.

І якщо він реально не керуватиме країною і стане лише фантомом, який не усувається з влади лише внаслідок неможливості замінити його на настільки ж монолітну фігуру, то керуватимуть нами тимчасові виконавці, які, власне, цю реформу й затіяли. Нинішні тимчасові виконавці — мабуть, найнебезпечніші зі всіх, хто будь-коли контролював прийняття ухвал у незалежній Україні. Бо від їх незграбних дій слід чекати лише негативного ефекту. Прикриваючись новими повноваженнями Президента, вони не проти перебрати на себе владу в державі. Що, між іншим, дуже подобається Москві, але й там — лише одному угрупованню.

Парадокс, але нашому московському сусідові сильний і самостійний Янукович не потрібен. Перетворення його на Лукашенка загрожує продовженням «самостійництва», проте під іншим соусом. Залишається лише намагатися закріпити панування нинішніх наближених українського Президента на якомога довший термін. І сприяти тому, аби країною керували реально вони — як російські сателіти — а не начебто як проросійський «в дошку» Янукович. Але Москві складно встежити і, тим більше, керувати, всіма інтригами в нашому верховному олігархічному співтоваристві. Відверта підтримка найбільш «промосковським» із угруповань налаштовує інші проти російського впливу в країні. Значить, опонентам доведеться робити ставку на інших вождів, які розігрують помірно патріотичну карту. Кастинг уже оголошено. На місце Тимошенко претендує багато хто — і переможець може отримати крісло вже 2015 року.

А якщо до цього терміну Янукович не вирішить встановити в країні відвертий поліцейський режим, ця спроба точно закінчиться невдачею. При тому, що одна третина населення його не сприймає майже на підсвідомому рівні, а ще одна третина — «вдячна» за «раптове» поліпшення життя, а третини стійкого ядерного електорату південного сходу, яка залишилася, явно забракне для перемоги за п’ять років. Та якщо цим виборцям показати «новосконструйованого» лідера, більш молодого та верткішого, гадаю, що вони доволі швидко охолонуть до старого автократа. Який навіть справжнього порядку в країні явно не наведе. Хай для початку вулиці будуть такими ж чистими, як у Білорусі, і податковий клімат, хоча б, як у «Бацьки». У Росії ось таку ж воюючу бідність і корупцію хоча б змочували дощиком нафтодоларів і забивали просторікуванням про імперську велич, а в Україні і цього немає. На одному насильстві, маніпуляціях на виборах і гуманітарних «успіхах» Табачника далеко не поїдеш...