Кучма і «кучмізм» як явище

«Дослідницький центр» «Дня» представляє другу частину свого нового проекту, мета якого — осмислення великого періоду нашої новітньої історії. Про те, чим стали для України роки президентства Леоніда Кучми, говорять наші постійні автори й експерти — заступник директора Інституту соціології Євген ГОЛОВАХА, директор Центру соціальних досліджень «Софія» Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Інституту глобальних стратегій (ІГЛС) Вадим КАРАСЬОВ і голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир ФЕСЕНКО.

ТЕОРІЯ «ПОЗИТИВНОГО КРИТИЦИЗМУ»

Володимир ФЕСЕНКО:

— Чи можна позбутися рецидивів «кучмізму»? Добре, що вже є бажання цього позбутися. Але є й об’єктивні чинники, що обумовлюють можливість відтворення цих рецидивів. Одна з тенденцій епохи Кучми полягала в тому, що сталася тиха, непомітна зміна політичних поколінь. І те покоління, яке нинi при владі, виросло в епоху Кучми та багато в чому заражене вірусами «кучмізму». Позитивне те, що багато представників нової влади відкидають, заперечують «кучмізм». Але проблема в тому, а що натомість? Якою повинна бути нова модель поведінки, зокрема й політико- психологічна? Ця модель ще не сформувалася.

А. Є.: — Вони просто йшли з програмою консенсусної демократії та дуже багато про це говорили. А прийшли — як нігілісти, які ріжуть і руйнують усе підряд. І цей контраст між сказаним і зробленим підриває ставлення до політики...

Л. І.: — Нинi суспільство має в триразовому розмірі відповісти на це створенням нових політичних проектів. Не опозиції реваншистського типу, пов’язаної з тими, хто програв на президентських виборах, а лінії поведінки, де свобода слова — це не гра, де опозиція — це конкуренція ідей для підвищення якості суспільства, економіки.

В. Ф.: — Кредит довіри, який має нова влада, все-таки до кінця не вичерпаний. Нову владу треба критикувати — я для себе визначив це як позитивний критицизм, щоб вона не повернулася до «кучмізму» в нових формах і на новому рівні. Щоб не сталася зворотна трансформація, треба постійно говорити про проблеми та недоліки нової влади. Але при цьому чимало й позитивних тенденцій.

Л. І.: — Що ми можемо зробити? Поставити собі точний діагноз, щоб не плодити ілюзій. Здорове — підтримувати та спрямовувати в русло, в якому вони зобов’язані працювати на підвищення стандарту. Ми не повинні їх закликати не повторювати «кучмізму». Важливо, щоб вони не повторювали того, що робили раніше самі.

В. К.: — Але вони робили це як вбудовані в систему «кучмізму» елементи... Безумовно, настає нова епоха. Вона справді матиме перехідний характер від «кучмізму» — але до чого? Ми знаємо на рівні самозаяв…

В. Ф.: — А Кучма не знав. Тому й казав: скажіть, що будувати.

В. К.: — …Ми знаємо: євроінтеграція, вступ у НАТО тощо. Проте виборці на ці цілі зобов’язуючого мандата Ющенку не давали. Тому євроінтеграційні та євроатлантичні проблеми ще стоятимуть. По-друге, в чому буде схожість і відмінність цих двох епох? Так чи інакше, нова епоха збереже імітаційність та інтригу; десь вона буде цинічніша, бо прийшло молоде покоління, яке виросло в період первинного накопичення капіталу. Але головне — це те, що, на відміну від епохи Кучми, яка не вийшла за рамки коротких реакцій на ті чи інші політичні події, за рамки логіки короткої тактики й, можливо, короткої стратегії, ця епоха ставить перед собою, по-перше, масштабні цілі. По-друге, промови нових політиків відрізняються дуже високою та фундаменталістською моральною риторикою — це може призвести до того, що подвійні стандарти стануть невід’ємною якістю української політики. Це вже є в зовнішній політиці, коли морально- ціннісний стандарт не відповідає національним інтересам у відносинах із тими чи іншими конкретними країнами. Так буде й у внутрішній політиці. Уже видно, як на тлі революційної риторики та революційного соціалізму... Так-так, Андрію, — те, що зараз відбувається в економіці, — не воєнний капіталізм, а революційний соціалізм. На тлі революційних дій в економіці ми бачимо використання високих моральних риторичних фігур і троп, як сказав би філолог.

— Технологій.

В. К.: — Так. І ця морально-ціннісна, релігійна навантаженість, показна набожність, яку демонструє нова влада, на тлі цинізму в економіці та політиці може створювати новий горючий матеріал для соціального вибуху, для неприйняття.

В. Ф.: — Це те, що сталося в другий термін Кучми.

В. К.: — Саме так. І ці подвійні стандарти, перепрошую, святенництво, що виявляється іноді й у зовнішній політиці, й у внутрішній, — усе це може перекреслити той позитивний імідж України, сформований після помаранчевої революції...

— ...і дискредитувати євроінтеграцію.

В. К.: — Абсолютно правильно. Дискредитувати високі євроінтеграційні ідеї. Не кажучи вже про створення потенціалу внутрішнього соціального напруження в Україні… Боюся, що в нас маятник може гойднутися від євроінтеграції в бік російської орієнтації.

Л. І.: — Ви пам’ятаєте, скільки ми перед виборами витратили сил на те, щоб сформулювати порядок денний для нової влади? Я не кажу, що хтось сподівається, що уряд візьме це як керівництво до дії. Але абсолютне ігнорування того, що є продуктом експертної думки, свідчить про бажання робити власні помилки. Майдан — це добре, але є конкретні виклики. Нібито відкинуто «проросійський проект», переміг український. Здавалося б, найважливіше — це створити професійну команду та йти в розвиток цього українського проекту. Що відбувається? Відбувається розкроювання електорального пирога на вибори 2006 року з надією, що їх (як і Кравчука за Біловезьку пущу та безкровне розставання з СРСР у 1991 му) любитимуть виключно за помаранчеву революцію. Але навколо конкурентне середовище, незадоволена Росія, внутрішні проблеми... І невміння впоратися в кожному сегменті з цими професійними викликами — це факел біля бочки з пальним…

В. К.: — А програма нового уряду? Її як такої не було, був набір морально-ціннісних імперативів. Ми не знаємо, за якою програмою сьогодні діє уряд.

А. Є.: — Щодо питання про те, що може бути реалізоване новою владою, — не буквально з понеділка, а в найближчій перспективі, — я б хотів сказати кілька слів про те, які метаморфози можуть статися iз зовнішньополітичними стратегіями. По- перше, нова влада вже зіткнулася з невдачею, пов’язаною з курсом на новий євроромантизм. Свідчення цього — серія епатажних, але абсолютно непрактичних поїздок Президента й уряду до європейських країн. Це факт, який уже широко визнаний. По-друге, вже зараз очевидна загроза, пов’язана з тим, що євроатлантичне зближення може добряче випереджати європейське. Західні аналітики у своїх роботах фіксують загрозу перетворення України чи то на нову Грецію, чи на нову Туреччину, але відмінність полягає в тому, що в цих країнах, які швидше ввійшли до НАТО та тісно працювали в рамках НАТО, не було такого східного питання, яке існує в Україні.

Л. І.: — Ми також вважали, що так можна. Але запитання: яким боком? Для євроатлантичної інтеграції треба 2% від ВВП. Згідно з нинішнім бюджетом, на потреби армії виділяється значно менше. Тобто вже не йтиметься про її повноцінне реформування…

А. Є.: — Парадокс Кучми в тому, що він справді був ефективним як менеджер у вирішенні завдання «державотворення». Тобто державність за Леоніда Кучми була завершена як такий собі формальний проект, інша річ, що він виявився малозмістовним. Потім були сформульовані — гуманітаріями, потім політиками, потім підхоплені владою — завдання «націєтворення», націєбудівництва. По суті, завершення демократичних перетворень. Причому складність для української еліти на етапі формулювання самого завдання полягала в тому, що питання національного будівництва треба було вирішувати в епоху розмивання самоідентичності та реально обмеженого суверенітету… Нинi ці завдання перенесені як завдання нової влади. Але є реальна загроза того, що нова влада мимоволі знову почне підміняти завдання національного будівництва як комплексного соціогуманітарного проекту етнобудівництвом або громадянським будівництвом. Якщо це станеться, одразу можна прогнозувати різке зростання ксенофобії, етнізацію проблеми національного розвитку. Бо це нормальна реакція суспільства, яке не розуміє завдань.

Треба реабілітувати це завдання. Тим паче, що, дякувати Богу, це завдання — ні для кого не новина, воно сформульоване переходом, революційним періодом. Це порядок денний революції.

ПРО ЦИНІЗМ І ЦІНИЗМ

Євген ГОЛОВАХА:

—На мій погляд, головна проблема нової влади в тому, що вона тотально відкидає все, що робили до неї, та намагається на рівному місці, використовуючи теорію порожньої голови, порожньої посудини, побудувати щось нове. Звідси й лозунги: замінимо всіх корумпованих бюрократів Кучми! Заберемо в багатих, віддамо бідним, нагодуємо, хай за два-три місяці вони наїдяться... Тотальне відкидання будь-якого минулого завжди призводить до більшої кількості помилок, аніж його серйозний аналіз. Основну проблему я вбачаю в тому, що цей антикучмізм може дуже просто та швидко перерости в неокучмізм , більш того — неокомунізм! Зараз я чую більше комуністичної риторики, що здавалася вже забутою. Мені б усе-таки дуже хотілося, щоб епоха Кучми була серйозно проаналізована зусібіч, були зроблені висновки, краще залишилося, гірше було б знищене, і на цьому ґрунті ми могли б якось поступально рухатися вперед.

А. Є.: — Влада завжди для того, щоб бути ефективною, вдаватиметься до цинізму та розпоряджатиметься цією владою зокрема й для того, щоб підтримувати той стан, на якому вона тримається. Серед нових можновладців дуже багато багатих, у яких величезні інтереси пов’язані з перерозподілом і використанням того, чим володіли інші.

В. К.: — Вважаю, треба розібратися, зрозуміти різницю між цинізмом і цінизмом. Мені цікаво, епоха Кучми — це епоха цинізму, а нова епоха — цінизму? Чи навпаки? По-друге, ми постійно стикаємося з питанням зв’язків між особистістю, політиком, ситуацією, епохою, часом. Оскільки те, що було позитивним, можна сказати, було не завдяки, а всупереч тому чи іншому політику. Очевидне одне: часто політик або суспільство перебувають у ситуації відповідності, й те, що Кучма з’явився та протримався десять років, напевно, не випадкове, — це характеристика соціуму. Тільки незрозуміло, хто чий пристойний або непристойний двійник, як сказав би психоаналітик. Або суспільство — «двійник» Кучми, або, швидше за все, навпаки: він — якась колективно-ментальна проекція. З цього погляду, це важливо й для майбутньої епохи: наскільки відповідатимуть одне одному нова влада та нове суспільство. Якщо претендувати на якусь афористичність, то попередня епоха була епохою нездійснених надій і втрачених можливостей. А нова епоха поки що мені здається епохою завищених очікувань і відсутності можливостей для реалізації цих надій, які можуть підмінятися революційною доцільністю. Принаймні в цій революційній доцільності я вбачаю спробу знайти компроміс між завищеними обіцянками, надіями й принадами та реальним ресурсом, який має нова влада та політики.

Є. Г.: — Я б також це відзначив. Усе-таки в епоху Кучми влада не прагнула створити навколо себе ореол сакральності. Зараз елемент сакралізації дуже серйозний. Я згадую Біле братство — це був дуже дивний період. Хоч би все це не переросло в Помаранчеве братство… Загалом сучасне суспільство уникає сакралізації. У цьому сенсі у нас існує така загроза. Я б застеріг від цього.

В. Ф.: — Я зараз мимоволі виявився в ролі адвоката. Але що в мене вселяє надію на те, що не станеться трансформації та відродження кучмізму в новому вигляді? По-перше, нова влада спиралася на масовий та інституційно оформлений політичний рух, що пройшов школу опозиції. Кучма прийшов до влади завдяки ситуативному політичному конгломерату; бонапартизм був і в процесі боротьби за владу, і потім. Зараз усе-таки триває оформлення нового формату партійної системи. На мою думку, нова тенденція створити партію влади — це копіювання російського досвіду, а не радянського. У зв’язку з цим надію вселяє й те, що серед тих людей, які боролися проти кучмізму та допомогли Ющенку перемогти, чимало людей, які вже зараз критично оцінюють тенденції розвитку нової влади. Це власне той самий позитивний критицизм, що базується на ціннісних засадах. Ці люди знають, чого вони хочуть і куди прагнуть. Це те, чого не було в масових масштабах у середині 90-х років.

— Дай Боже, але насправді формування Кабінету Міністрів сталося без будь-якого озирання на те, чого хотіли, коли проводили революцію. Суспільство навіть не встигло хоч щось вигукнути. Тому можна сказати сміливо: відбуватиметься перекроювання за тими лекалами, за якими їм заманеться. Удари по фінансових центрах опозиції проводитимуть методично під егідою боротьби з різним криміналом…

В. Ф.: — Таке прагнення присутнє. Але навіть у формуванні уряду була вже новація: цей уряд формувався на основі угоди політичних партій, хай неформальної, неінституціоналізованої... Цей уряд — радше де-факто, ніж де-юре, але багато в чому за своєю суттю коаліційний. Те, чого не було за Кучми.

Л. І.: — Вони обіцяли не політичний союз, а частково інституційний уряд і роботу для України, попри те, де хто перебував та за кого голосував. Я не кажу про те, що в це можна вірити. Я кажу про те, що це проголошували. Дуже швидко сталася підміна, і за політичною логікою, очевидно, це правильно. Але, з іншого боку, це пастка, що не дає можливості нормально дожити до парламентських виборів.

А. Є.: — Із чим можна пов’язувати надії? Я багато говорив про те, як виглядає уряд і Президент. Мені здається, що дуже велику роль повинна відіграти політична реформа. Ця тема затерта і, по суті, вичерпана, але якщо це станеться в 2005 році, отримаємо тектонічні зсуви.

Л. І.: — Дивіться, який мотив: усі політичні еліти вже згодні на реформу, навіть ті, хто категорично заперечував її доцільність, — унаслідок розуміння, що від консолідованої влади нічого хорошого чекати не доводиться?..

В. Ф.: — У період Кучми відбувалося вичавлення з себе «совка», але часткового вичавлення не сталося. Тепер починається новий етап — вичавлення «кучмізму».

В. К.: — Песимізм пов’язаний із тим, що для нової влади фактично немає нової опозиції. Стара влада так і не доросла до нової опозиції, і, швидше за все, нею не стане — респектабельною, креативною. І голосування щодо кандидатури прем’єра та бюджету — це найкращий вияв «кучмізму» в політиці, який був в Україні. Раптом ні з того ні з сього виникають 376 голосів, причому всі одночасно в усіх можливих кишенях і всіма пальцями скручують дулі…

В. Ф.: — Нова опозиція з’явиться після виборів 2006 року і буде народжена новим режимом. Але те, що нова влада неоднорідна, — вже позитив, бо це передумова подальшого розвитку.

ПОЛІТОЛОГІЯ ОН-ЛАЙН

— Розкажіть, будь ласка, все-таки, чим було особисто для вас це десятиріччя?

Є. Г.: — У мене дуже суперечливі відчуття. Усе-таки десять років я прожив із владою Леоніда Даниловича, і десять років коливався всупереч генеральній лінії. Я був категорично проти його кандидатури як президента, бо досвід його перебування на посаді прем’єр-міністра дуже мене розчарував. Потім поступово я проймався думкою, що в цій владі є певні позитивні моменти, ми про них говорили. І частково я вважав, що особливо сильно її дестабілізувати не треба. Особливо середина 90-х років — це була епоха сильної об’єктивної дестабілізації суспільства, коли тривав процес приватизації, переділу власності, накопичення капіталів. У той період могло що завгодно статися. Зокрема, коли мене запросили бути експертом у раді при президентові, я не відмовився та вважав, що мої рекомендації можуть бути корисні. Інша річ, що це був абсолютно номінальний орган. Я бачив, що всі ці добрі рекомендації загалом нікому не потрібні, що рішення приймаються за іншим принципом. Що мені було особливо боляче спостерігати в цей час, то це грубість, цинічність. Плюс висловлювання Кучми щодо збитого літака — в тому сенсі, що це не така вже й велика трагедія. Після цього я вийшов із цієї експертної ради. Що я б хотів відзначити? У мене не було почуття страху. Я влаштував демарш, написав негарну заяву — мовляв, не хочу більше перебувати в лавах тощо, відправив її. Але в мене не було відчуття того, що мене переслідуватимуть. Я усвідомлював, що це моя особиста позиція, і вона жодного стосунку до того, що робиться в суспільстві, не має. Режим також неадекватно ставився до засобів масової інформації, від чого й постраждав. Політики — це дуже м’яке середовище, на нього можна тиснути. А ЗМІ — пружне середовище, можна до якоїсь межі тиснути, але варто трохи розслабитися — і ця пружина розпрямиться. Так було в період «касетного скандалу» та під час останніх виборів. У мене не було відчуття страху, і не було відчуття, що я залежний від Кучми. Якусь особисту свободу я зберігав. Зараз часто кажуть, мовляв, тоді ж не було свободи слова, а зараз можна говорити що заманеться, — це, звичайно ж, просто брехня. Особисто я говорив усе, що думав, і готовий відповісти за кожне написане слово. Багато стосувалося критики режиму, і в мене не було відчуття, що мене за це переслідуватимуть. Тому я б сказав, що моє особисте відчуття цього періоду було радше відчуттям даремності якогось впливу. Рішення приймались келійно, в дуже вузькому колі, без урахування можливих рекомендацій людей, які за родом своєї діяльності повинні розробляти рекомендації або давати поради. Було відчуття власного безсилля. І я цей період розглядав би як період просвітництва. І якщо я брав участь, — а я намагався досить активно брати участь у суспільних процесах, виходячи на засоби масової інформації, — то це, швидше, просвітницька діяльність. І ось я був би дуже радий, якби нові керівники прийшли до того, що думка компетентних людей повинна бути не тільки декоративною, її слід враховувати. Це не так складно.

— Ми від цього ще дуже далекі.

Є. Г.: — Чому? Ні — якщо зараз приймуть ідею підготовки національних доповідей із найважливіших питань розвитку країни. Щоб політика робилася не стихійно, не спонтанно, а за певною стратегією, з залученням компетентних експертів, і не тільки внутрішніх, а й зовнішніх. Ми могли б цілком у цьому сенсі подискутувати з зовнішніми експертами. Отакою я хотів би бачити свою перспективу.

В. К.: — Ваше питання дуже екзистенціальне. Тут можна багато говорити, але я б зупинився на двох речах. Із професійного погляду це був надзвичайно цікавий час, бо цей суцільний політичний експеримент, імпровізація, інтрига тощо давали дуже хороший матеріал для роботи політолога, хороший стимул. На Заході, де все встоялося, досить скучно, а тут інститути творяться, політологію вивчаєш не за підручниками, а вживу, в прямому ефірі, в он-лайн. Це справжній політичний або політологічний он-лайн з усіма його недоліками.

— Операція на відкритому серці...

В. К.: — Може, й так. І поганий політичний досвід, і негативи цієї епохи так само хороші для політолога, експерта, — як матеріал для аналізу. Це хороший матеріал, інформація, байти для того, щоб створювати якийсь аналітичний привід і зростати. Що стосується громадянської складової, то в 90-ті роки не завдяки, а всупереч усьому, що було, я відчув нову національну українську ідентичність. Відбувалася революція ідентичності. Це не тому, що була епоха Кучми, а тому, що була епоха нової незалежної держави, і ми виявилися залученими в цей процес. У романі Дж. Хеллера «Уяви собі картину», про Рембрандта, є така фраза: «Кращі його роки були позаду, але кращі картини — попереду». Я сподіваюсь, що кращі роки, кращі «картини» та кращі дні — і «Дні» — нашого політичного часу попереду.

А. Є.: — Для мене ці десять років — це дуже багато. Загалом, ці десять років для мене, безсумнівно, були роками професійного становлення. Ми входили в цю епоху дуже молодими, мало не одразу після університету, причому для мене ця епоха почалася зі статусу безробітного. Але доля склалася таким чином, що я зі своїми товаришами опинився в адміністрації екс-президента першого скликання. Ми були молоді; я не випадково згадував про Кучму-легенду. На той момент ми багато що в цій легенді розділяли, багато в чому були переконані. Тому, з огляду на вік і бажання бути до цього причетними, ми чесно працювали в першій президентській команді, робили, що могли. До речі, й пішли ми в 1996 році з власної волі, без демаршів. «Двір», про який тут говорили, був однією з головних причин, через яку ми були розчаровані роботою в команді Кучми. Хоча я не можу сказати, що на той момент ми були розчаровані в президенті та владі. Інші були мотиви, швидше за все, внутрішнього плану... Так склалося життя, що мені довелося працювати в апараті одного з урядів, — багато що з того, що пов’язане з тенетами капіталізму та влади, можна було бачити на власні очі. Тому я ці десять років розбив для себе на два етапи: зв’язок із владними структурами й етап внутрішньої незалежності, який у мене почався з 1999 року... Я також став за ці роки українцем, а входив в епоху як переконаний євразієць, досить підкований теоретично. Я не відмовляюся від того, чим займався та що сповідав, проте трансформація відбулася. Можливо, тому, що я дитя часу та дитя своєї країни. А висновок, який я зробив, звучить дуже просто і, напевно, знайомий усім: «роби сам». Грубо кажучи, звідки залишилося розчарування, — вже не хочеться працювати просто на когось. Це не свідчить про те, що ти повинен кидати свою професію, — професія приносить дохід і дозволяє рухатися, — але в справу все- таки треба вкладати свій зміст, а не відпрацьовувати «за щось». Тому останній період для мене пов’язаний із проектами, які я вважаю своїми. Це — центр «Софія», 2002 рік, Український клуб — практично всі, хто сьогодні за столом, так чи інакше є його учасниками. На 2005 рік також є проект, це ідея Севастопольського форуму. Я сподіваюся, що нам це вдасться, і всі ми там зустрінемось влітку. Тому принцип «роби сам» — головний висновок для мене після епохи Кучми. Наскільки вдасться втілити цей принцип із новим «-ізмом» (яким — ми так остаточно й не відповіли) — сказати складно. Але я знаю одне: цю штуку я новому режиму не віддам. І якщо він зазіхатиме на це — я з ним боротимусь.

В. Ф.: — Сформулював для себе цікаву річ, співвідносячи суспільне й особистісне. Пригадав соціологічні дані, згідно з якими ситуацію в країні люди оцінюють критичніше, аніж свою особисту. Точно так само, оцінюючи епоху Кучми, ми тут сказали багато критичних слів і на адресу самого Леоніда Даниловича, і на адресу того часу. Але що стосується особистої траєкторії, то це був для мене дуже позитивний період, багато в чому парадоксальний, непростий. 1993 рік за всі роки незалежності був для мене найважчим. Це був період занепаду, коли я вперше в житті — а виріс я аж ніяк не в багатій сім’ї, уже відбувся професіонально, соціально, діти підростали — відчув себе на межі бідності та був вимушений боротися за виживання. Я тоді мусив багато в чому перебудовувати своє власне життя, і в 1994 році я свідомо голосував за Кучму, хоча також бачив і критично оцінював його діяльність на посаді прем’єра. Голосував — як і багато на сході, — в тому числі й тому, що для мене тоді Кучма був більше «своїм», аніж Кравчук, типаж був ближчим. Якраз період Кучми став для мене періодом освоєння нових професійних і соціальних практик. Якщо я до цього займався здебільшого викладанням, то тепер освоїв роботу в неурядовому та неприбутковому секторі. Отримав дуже цінний і цікавий, хоч і суперечливий досвід роботи в такій специфічній організації, як Міжнародний фонд «Відродження». Я зрозумів, що таке проектне мислення, що таке писати й оцінювати проекти; оцінив, як працюють міжнародні структури, — дуже корисний досвід. У 1994 році вперше отримав можливість побувати за кордоном, порівняти, що там, а що тут; після цього ще більше переконався в тому, що нам треба йти на Захід. Хоча я ментально, етнічно росіянин і російськомовний, але тут дуже цікавий феномен: я за цей період став українцем політично, по-громадянськи. Причому я ставав українцем, — також парадоксальна річ, — буваючи в Росії та на Заході; я стверджувався у своїй українськості... У професійному житті я певною мірою відійшов від академічної політології в політологію прикладну, певним чином у нас із колегами дуже схожі професійні траєкторії. І тут відбуваються дуже цікаві речі. По-перше, коли стикаєшся зі світом практичної політики, раптом розумієш, що академічні знання, хоч і корисні, але практична політика інша, за іншими принципами здійснюється. І поєднання академічного та прикладного знання необхідне. Знайомство з великою політикою стало для мене не те щоб шоком, але прозрінням. Я й до того підозрював, що народні депутати, великі політики в уряді аж ніяк не генії, а загалом звичайні люди, може, в чомусь із ширшим світоглядом, з іншим досвідом, з іншими якостями. Але коли я побачив їх зблизька... Кажуть, якби люди побували на м’ясокомбінаті, вони перестали б їсти ковбасу. Так і тут: якби більшість виборців подивилася, як проходить законодавча діяльність у Верховній Раді, боюсь, явка на парламентських виборах значно впала б.

— Вони б захотіли монархії...

В. Ф.: — Не знаю, чого захотіли б — монархії чи диктатури, але, на жаль, у нас і так довіра до парламентаризму не дуже висока, та знайомство з практичною політикою, в тому числі з роботою парламенту зсередини, посилює цинізм у ставленні до політики та до політиків. Я й нову команду добре знаю. Там є багато людей, які щиро хочуть змін, але є чимало тих, хто, на жаль, дуже зашорений «кучмізмом». Але в майбутнє я дивлюсь із певним оптимізмом. Тим паче, якщо говорити про особисті перспективи, я вже помітив, що в мене кожні п’ять-сiм років відбуваються якісь зміни. Я чекаю змін до 2006 — 2007 року...