Мільйони — на партії

Верховна Рада ухвалила законопроект про державне фінансування партій. В тому разі, коли закон буде підписаний діючим главою держави, вже за підсумками наступних виборів до українського парламенту партії-переможниці, які подолають чотиривідсотковий бар’єр, одержать із бюджету щонайменше 76 мільйонів гривень на утримання себе.

Далеко не всі парламентські фракції підтримали цей законопроект, що дало привід окремим оглядачам звинуватити тих, хто не голосував, у протидії демократії. Навряд чи слід поспішати із заздалегідь підготовленими оцінками та звинуваченнями. Спочатку слід якомога об’єктивніше розглянути те, що було ухвалено Верховною Радою.

НАВІТЬ СТАЛІН НЕ МРІЯВ

Політичні партії споконвіку фінансувалися за рахунок членських внесків. Просто й зрозуміло: той, хто підтримує партію морально, підтримує її матеріально. Звісно, що внески можуть бути різними. Широковідомим фактом є те, що російських більшовиків щедро фінансували спочатку класові вороги в особі Морозова та інших «олігархів» тих часів, а згодом з’явилися й зарубіжні «донори». Не гребували більшовики, як потім виявилося, й коштами, здобутими злочинним шляхом. Саме так допомагав фінансувати партію юний Сосо Джугашвілі. Ставши згодом Йосипом Сталіним, колишній грабіжник встановив єдино можливу й справедливу схему фінансування очолюваної ним партії. Принаймні офіційно в держбюджеті СРСР та союзних республік не було передбачено фінансування правлячої партії. Хоча, здавалося б, могло бути простіше — керуєш, ось і закладай у бюджет стільки, скільки треба. Не могла цього робити пролетарська партія робітників і селян. І фінансувалися численні райкоми та обкоми за рахунок дисциплінованих партійців, які віддавали щомісяця належний відсоток доходів рідній партії. У розпорядженні КПРС було ще неабияке майно, але держфінансування — ніякого.

АНТИКОРУПЦІЯ

Держфінансування політичних партій виникло в ряді країн Західної Європи в другій половині минулого століття. Воно було впроваджене з метою запобігання корупції, аби щедрі меценати не скупили з усіма бебехами всіх політиків. В умовах невеликої ролі тіньової економіки держава й справді здатна була контролювати грошові потоки в напрямку політичних партій. А оскільки партійних структур, подібних до структур КПРС, ні в одній цивілізований країни не було, на оплаті кількох десятків партфункціонерів в кожному місті держбюджет явно не міг серйозно постраждати.

Чи допомогло це уникнути «тіньового» фінансування політичних партій? Судіть самі. В Італії, де всі партії на держутриманні, на виборах останніх років перед веде партія на чолі із медіамагнатом Сільвіо Берлусконі, який нині є прем’єр-міністром на державній зарплаті. Автор не має наміру звинуватити синьйора Берлусконі в незаконних інвестиціях у політику. Але те, що щастить саме його партії, наштовхує на певні роздуми.

КОГО ФІНАНСУВАТИ?

Наш закон про держфінансування політичних партій, як і багато інших українських нововведень, майже слово в слово передертий із російського аналога кількарічної давнини. Досвід наших сусідів показав, що держфінансування партій є тiєю ж держзарплатою високопосадовцю — міністр все одно на ту зарплату не живе, а гроші із бюджету йдуть.

Достатньо навіть побіжного погляду на спосіб життя переважної більшості тих, хто голосував за прийняття закону про держфінансування партій, аби зробити припущення про божественне походження цих політиків. Як інакше можна так заможно жити на відносно скромну депутатську зарплату, не перетворюючи воду на вино й не харчуючись рік однією хлібиною, автору невідомо, а звинувачувати шановних депутатів у тому, що вони мають тіньові побічні доходи, й на думку не спаде. Що змінить закон про держфінансування партій для політиків, здатних за гривню купити те, що всім іншим коштує сто?

Найперше — в неіснуючих реально партій нарешті з’являться реальні структури на місцях. Відомо, що низка парламентських фракцій, сформована на основі «іменних» блоків, не має нічого іншого, окрім харизми лідера чи лідерині та кількох щедрих і водночас скромних спонсорів. Спроба будь-якого із цих блоків чи партій збирати внески серед рядових партійців принесе стільки ж грошей, скільки риби принесе риболовля на Хрещатику. У нас платять не партійці, а партійцям. Саме цей непосильний тягар мріють перекласти на державу лідери напівміфічних партійних структур. Кому це вигідно?

ХЛІБНІ МІСЦЯ

Згадаймо, як самі собою зникли партійні осередки КПРС у 1991 році. Ще вчора проводили збори та приймали обов’язкові постанови, а сьогодні — випарувались! Той феномен пояснювався просто — як тільки членство в КПРС припинило приносити вигоду, багатомільйонна парторганізація луснула як бульбашка, за кілька днів.

Тепер ми напередодні зворотного процесу. Якщо де-небудь в степах Луганщини, де зроду-віку не бачили живого «націоналіста», а говорити рідною мовою соромляться більше, ніж матюкатись, раптом з’явиться оплачувана робота в райкомі чи обкомі відповідної партії, вгадайте, за скільки секунд виникнуть щирі й віддані місцеві прихильники? Так само в мальовничих Карпатах, чиє повітря ніколи не змішувалося із запахом соціалізму, одразу знайдуться місцеві соціалісти, які згодяться на скромно оплачувану соціалістичну роботу. Якщо ж на наступних виборах чотиривідсотковий бар’єр зненацька подолає блок імені нової політзірки, скажімо, пана Ікс, то в усіх двадцяти чотирьох областях, Кримській автономії та нашій славній столиці якраз на чотири роки з’явиться потрібна кількість переконаних Ікс-прихильників.

І хто, запитаємо, побачив у таких перспективах перемогу демократії? І чи не логічним є спротив держфінансуванню партій з боку тих політичних структур, які витратили не один і не два роки праці задля утворення дійсних, а не міфічних організацій на місцях?

ПОПЕРЕДУ ПАРОВОЗА

Хоч якась логіка в рішенні про державне фінансування партій буде проглядатися лише тоді, коли до виборів, іншими словами, до початку боротьби за ці гроші будуть допускатися справжні партії, а не нашвидкуруч утворені блоки, які зникають після поразки без сліду, не залишаючи обіцяних перед виборами паростків. Якщо вибори будуть партійними, партія має реально довести свою відповідність закону, а зробити це сьогодні можуть лише ті партії, яким це державне фінансування, скажемо так, «не горить». В усіх інших випадках матимемо ще кілька квазіструктур, які нікого, окрім лідерів і платних функціонерів, не представляють.

— А виборці? — демагогічно запитають прихильники держфінансування, — хіба віддані голоси не підтверджують високого авторитету наших партій та блоків?

Не підтверджують. Три чверті виборців за півтора роки назавжди забули, за кого голосували, дивіться результати соцопитувань. Тому абсолютно доречним було б поєднання прийняття закону про вибори з урахуванням закону про держфінансування, аби не було жодної шпаринки для зловживань чи некоректних тлумачень.

ГОЛОВНЕ ПРОТИРІЧЧЯ

Спробуйте подивитися на держслужбовця очима приватного підприємця. Очима того, хто в поті чола заробляє копійчину, відбиваючись від тих же держслужбовців, які роблять усе можливе, аби цю копійку в підприємця забрати. Ділова людина, яка вміє працювати, здатна ризикувати й розраховує виключно на власні сили, завжди буде антагоністом для будь-якого бюрократа. Інша річ, що дуже багато хто воліє сидіти на невисокій держзарплаті, потрохи крадучи, якщо вдається, аніж іти на ризик приватного підприємництва.

Приблизно таким підприємцем мені видається справжній партійний активіст, який заради своїх переконань пішов у політику, ризикуючи не стільки заради себе, скільки заради майбутнього, яке забезпечить прихід до влади його однодумців. Ця людина вміє переконувати й знаходити однодумців. Може боротися за свої права та права своїх колег, публічно й відкрито відстоювати свої погляди. Здатна переконати спонсора дати гроші на партію й витратити їх усі до копійки саме на те, на що взяла.

Що, несправжній портрет виходить? Не вірите, що такі партійні активісти бувають? А які? Отож. А тепер їм ще й державні зарплати дадуть. Тобто замість того, щоб активізувати процес політичної структуризації суспільства, закон про держфінансування партій всього лише утворить ще один клас держслужбовців. Сірих і безініціативних, готових за невелику винагороду говорити все, що скажуть, йти туди, куди спрямують, переконувати в тому, що порадять.

Нікого такі партслужбовці не переконають, як не переконали свого часу численні секретарі комуністичних парткомів. Бо це не було потрібно ні тим, що були, ні тим, що будуть. Їм зарплата потрібна. І можете не сумніватись, що гроші для партосередків із бюджету надходитимуть краще й регулярніше, ніж для якихось поліклінік чи дитсадків.

Якщо платний лікар — це благо, то платний пропагандист — навпаки. Цьому вчить вітчизняний досвід останнього століття. Видно, когось цей досвід ще не довчив. І останнє. У тій же Італії держфінансування партій означає повну заборону іншого фінансування. У нас це неможливо, оскільки грошей на фінансування партій, які не пройшли до парламенту, ніхто в бюджеті не виділяє. З цієї причини вітчизняне держфінансування буде лише вагомим чи не дуже доважком до партійної каси. І ніякого додаткового демократизму цей доважок реально не забезпечить.