Місія як вирок

Спочатку пішов уряд Польщі, за ним — уряд Чехії. Потім подав у відставку прем’єр-міністр Угорщини. Уряд Словаччини втратив підтримку більшості і його становище хитке. Не минуло й кількох місяців, а то й тижнів з моменту реалізації довгоочікуваної мети — вступу до Європейського Союзу, як країни Центральної Європи захлеснула хвиля політичної нестабільності.

Чому ж ця історична подія мала викликати такі політичні потрясіння? Дехто стверджує, що цим країнам внутрішньо притаманна нестабільність. Їхня політична культура недостатньо розвинена. Їх прийняли до Євросоюзу лише через п’ятнадцять років після падіння комунізму, і не всі вони мали за плечима досвід демократичного устрою суспільства. На відміну від країн, прийнятих до Євросоюзу на більш ранніх етапах розширення, країни Східної Європи страждали від засилля корупції, кумівства в політичній царині, нестійкості політичних партій та відсутності в них чітко вираженої індивідуальності, а також від слабкості громадянського суспільства.

Усі ці проблеми певною мірою залишалися прихованими через зовнішній тиск, пов’язаний із прийомом до ЄС, а тепер раптово оголилися на повний зріст. Але нинішні проблеми країн Центральної Європи мають й очевидніші причини. Передусім кожен з урядів, які успішно привели країну до ЄС, змушений був вжити низку непопулярних заходів — часто під тиском і поспіхом. Хоча більшість громадян цих країн виступала за членство в ЄС, багато хто вважав, що їхній уряд заплатив за це надто високу ціну.

Частково це було зумовлено тим, що ЄС не був таким щедрим до країн, яких приймали, як це було при вступі інших країн у минулому. Понад те лише п’ятнадцять років тому у восьми з десяти цих держав економіка була під контролем держави, а це означає, що вслід за болючим періодом переходу до ринкової економіки, а іноді й одночасно з ним здійснювалися часом не менш болючі реформи, необхідні для вступу до ЄС.

Ще до прийому до ЄС уряди всіх цих країн мали вживати заходів, спрямованих на досягнення відповідності критеріям Маастріхтської угоди впродовж кількох років, оскільки в договорах про вступ до Євросоюзу всі вони зобов’язалися прийняти як валюту євро. Найважливішим із цих заходів було скорочення дефіциту бюджету, часто за рахунок скорочення витрат на соціальні потреби.

У Чеській Республіці, Угорщині та Польщі завдання здійснення цих важких реформ на етапі «фінішної прямої» лягло на плечі соціалістичних партій, через що вони змушені були змінити своїй соціалістичній орієнтації в очах лівого крила виборців. У результаті їхня історична місія стала вироком їм. У Польщі Демократичний союз лівих сил розпався незабаром після прийняття країни до ЄС, а у Чехії соціал-демократи мало не дійшли до аналогічного розколу.

Водночас правлячі коаліції були в невигідному становищі відносно опозиційних партій, які піддавали їх нападкам за невміння домовитися про вигідні умови членства і яким при цьому не було необхідності самим складати іспит на вміння вести переговори.

Правлячим партіям завдала шкоди також націоналістична риторика правоцентристських партій, які неодноразово застерігали про зраду національних інтересів. Збіг у часі вступу до ЄС та палких дискусій щодо нової Європейської Конституції зіграв на руку опозиції. Праві партії в Угорщині, Польщі та Чеській Республіці застерігали про можливу втрату суверенітету в разі прийняття Конституції. Подібна риторика викликає великий резонанс у країнах — колишніх сателітах Радянського Союзу, які лише недавно повернули собі суверенітет.

Попри весь цей тиск правлячі коаліції в Польщі, Чеській Республіці й Угорщині зберігали єдність, оскільки історична місія здобуття членства в ЄС виступала як стримуючий чинник. Вирішення конфліктів між партіями урядової коаліції, як і всередині окремих правлячих партій, відклали до офіційного вступу до ЄС.

Недивно, що ця подія розв’язала політикам руки, і конфлікти вийшли на поверхню. Прем’єр-міністр Польщі Лєшек Міллер подав у відставку наступного дня після офіційного прийняття його країни до ЄС. Прем’єр-міністра Чехії Володимира Шпідлу змусила подати у відставку його власна партія кілька тижнів по тому. Прем’єр-міністр Угорщини Петер Медгієссі був змушений піти наприкінці серпня.

Навіть правоцентристський уряд Словаччини не уникнув цієї долі. Він узяв на себе не тільки приведення країни у відповідність до критеріїв ЄС, а й просування інших болючих реформ. Зручна роль критика уряду дісталася цього разу популістам лівого спрямування. Словацький уряд усе ще при владі, але він втратив підтримку більшості та незабаром може піти.

Нині в Польщі, Угорщині та Чеській Республіці має місце період безсоромного популізму. Правлячі коаліції зазнали перебудови, і на вищих посадах з’явилися нові люди. Головна мета висунення нових прем’єр-міністрів і членів кабінету полягає в тому, щоб зберегти популярність відповідних партій. Правлячі коаліції нарешті можуть собі дозволити, хоча б на час, «розкіш» популізму, який протягом останніх кількох років використовували як головну зброю опозиційні партії. Тим, хто сподівається на подальший прогрес економічних реформ у Центральній Європі, доведеться зачекати.

Їржі ПЕГЕ — радник із політичних питань екс- президента Чехії Вацлава Гавела, нині — політичний аналітик і директор філії Університету Нью- Йорка (NYU) у Празі.