«МИ ВАС ВИЛIКУЄМО»:

ЧИ ПОТРІБНА НАМ ОПОЗИЦІЯ?

Питання, що, здавалося б, не викликає у експертів та в освіченої частини суспільства сумнівів, усе-таки варто порушити. Тим більше, що в наборі опублікованих інтерв’ю звучав лейтмотив про необхідність політичної освіти народу.

Демократична держава відрізняється від тоталітарної саме тим, що в ній є опозиція існуючій владі. У багатьох країнах здавна саме на цьому принципі створювали політичні системи і парламенти. Люди пересвідчилися, що, як і в економіці, в політиці інтелектуальна конкуренція є благом для суспільства. Вольтер заявляв, що готовий померти за право висловитися навіть для того, кому б він не подав руки.

Інша річ, яка це буде опозиція, чи є вона такою взагалі? Омелька Пугачова в Росії опозицією ніколи не визнавали, хоч і накоїв він немало.

НАЗАД ДО БІЛЬШОВИЗМУ

У скандально відомій книзі А. Бушкова «Россия, которой не было» автор стверджує, що нібито в політиці Петра I використовувалося багато «більшовицьких методів». Не знаю, не ризикую погодитися. Але те, що в діях сторін-суперників нинішнього політичного конфлікту проглядає «більшовицька» тактика, очевидно. Вже, до речі, прозвучали саме такі обвинувачення на адресу опозиції. Дивує прагнення обох сторін до більшовицької тенденції гіперболізувати підтримку народу. Як відомо, прогресивні ідеї ніколи не народжувалися в головах більшості. Чимало талановитих політиків і реформаторів виявилося саме серед «меншовиків», а не ленінців. Прогрес цивілізації завжди ініціювала якраз невелика група. Не наводитиму широко відомі приклади того, як доленосні рішення приймали з перевагою в один голос.

Та втілюються прогресивні ідеї справді тільки тоді, коли оволодівають масами. І в цього процесу дві складові: привабливість, зрозумілість та прогресивність ідей, та можливість поширення їх у народі.

Стосовно першої складової можна сказати, що політична апатія в суспільстві виникає саме через те, що відсутня приваблива, зрозуміла і прогресивна ідея. Лозунги необхідні тоді, коли суспільство активне, але не сьогодні. І не обов’язково вони повинні бути різними. На нещодавніх виборах у Німеччині з обох сторін звучала одна головна вимога — зниження рівня безробіття.

Що стосується можливостей поширення, то певним чином дивує, що спочатку робилися спроби обмежити можливості опозиції у ЗМІ з боку влади. По-перше, є й інші, крім ЗМІ, методи спілкування з народом, інша річ, що опозиція ними повністю не скористалася. Впевнений, що якби ЗМІ давали інформацію, і люди побачили, що, крім відомого лозунгу, в опозиції немає інших ідей, частка підтримки вимог опозиції була би нижчою 44%, про які писав «День». Пригадується, в статті Ю. Мостової стосовно підсумків виборів-99 уже говорилося, що й у разі виходу в ЗМІ конкуренти Л. Кучми мало чим могли надихнути населення. (Тут ми рішуче не погоджуємося: це була інша історія. А слова відомої журналістки стали тоді способом виправдати свою підтримку кандидата від влади. — Ред. ). За яким благом лізти на барикади, якщо, як говорить прислів’я, «пани б’ються, а у холопів чуби тріщать»? Якщо йдеться не тільки про президентське крісло, а й про «турботу про життя народу», то чому, наприклад, опозиція, так само як і влада, не вийшла до шахтарів і не підтримала їхні вимоги на майдані Незалежності кількома тижнями раніше?

ВЛАДА — ЦЕ ВЗАЄМНІСТЬ

Дані про підтримку обох сторін, хто б їх не публікував, говорять поки тільки про одне: ні та, ні інша сторони не мають широкої підтримки серед народу. Очевидно, що влада, тобто вплив на народ, і процеси, що відбуваються в суспільстві, можуть бути тільки взаємопов’язані. Пригадаємо, як в очікуванні влади Іван Грозний покинув Москву і дочекався народного ходу, коли люди визнали його царем народу російського.

Думається, що поки ні та, ні інша сторони цього не розуміють. І, на мій погляд, ми стикаємося з тоталітарним ставленням обох сторін до влади, як до спроб нав’язати «своє щастя» народу. Але зверху роблять тільки революції, а реформи проводять знизу. А програми зміни життя людей знизу шляхом делегування народу повноваження запитувати у влади, віддавати державі тільки те, що народ захоче, поки нема. Але, схоже, що і влада, й опозиція не знають або забули, що лдемократія iснує для того, щоб приборкувати державу. Подивіться, адже часто й густо у нашому політичному істеблішменті поняття «суспільство» замінюють на термін «держава», ці слова просто плутають.

Тому й політичних менеджерів, які працюють із народом та суспільством, у нас, як і раніше, не iснує, їх ніхто не готує. Цієї спеціальності немає навіть у реєстрі спеціальностей Мінпраці. Вважається, що це можуть робити фахівці з державного управління. Але це помилка. Управляти державою і суспільством — не одне і те ж саме.

«Ми вас вилікуємо», — обіцяють обидві сторони, не питаючи — а що болить? Наведу приватний приклад. Усі, очевидно, вже насміялися, дивлячись на рекламу Податкової адміністрації: мовляв, треба віддавати податки так, як вручаєш коханій квіточку?! Але, якщо без жартів, хіба хтось спитав народ: а скільки він згоден платити податків? Скажу відразу, що величезна більшість людей розуміє, що платити податки треба. І якщо порушує податкове законодавство, то тільки тому, що не може платити стільки. А скільки може — не питають.

А якщо узагальнювати, то шлях до суспільного прогресу повинен іти не зверху, а знизу, тим більше з урахуванням історії та особливостей менталітету нашого народу.

ЕПIДЕМIЯ ДЕЖАВЮ

Що робити українцям, яким не подобається ні влада, ні опозиція? Та те ж саме, що й робили, — просто жити. Це, взагалі, проблема не стільки народу, скільки політикуму загалом.

«Верхи» явно не можуть. Становище посилюється тим, що «низи» навчилися жити паралельно владі. Знаєте, як раніше говорили — «не зважаючи». А на що зважати?

Там, угорі, в політичному бомонді (де і влада, і її ж опозиція) — містичний, ірраціональний світ — суцільне дежавю. Народ усе далі розходиться з владою. Навіть розмовляють різними мовами. Як державник — то українською. А якщо просто, по-людськи — то російською. Пригадайте, як інформував депутатів міністр внутрішніх справ на пленарному засіданні 24 вересня!..

Але визнати факт, що Україна — поліетнічна країна, де, за різними даними, від 58 до 70% населення в побуті розмовляє російською, ніхто з державників не хоче. А навіщо? Адже політика — це особлива сфера, віртуальна. Перефразуючи великого Гегеля, скажiмо: якщо дійсність не вписується в політику, тим гірше для дійсності.

Дежавю міцно оволоділо верхівкою політичної еліти. Ось уже з екрану телевізора посміхається нам міністр освіти і повідомляє, що російська мова в Україні настільки непопулярна, що в рейтингу іноземних (?!) мов займає п’яте місце. І невтямки йому, що бiльша частина опитаних російську мову іноземною не вважає. А може, дві третини населення — це іноземці? Або внутрішні емігранти? Ось яка епідемія...

Українська політика розвивається паралельно життю, майже з ним не перетинаючись (хіба що на виборах). Коли обирали парламент, майбутні народні депутати говорили з народом про створення робочих місць, зниження безробіття, скасування ПДВ, пенсійну реформу тощо. А як обрали — говорять про портфелі, комітети, фракції, «більшість». Затіяли суперечку — парламентсько-президентська республіка чи президентсько-парламентська? Я на зустрічі з виборцями спробував розпочати розмову на цю тему, та нецікаво це їм — людям, нашим виборцям, джерелу влади в країні!..

Для них важливо, щоб управління суспільством було ефективним, щоб можна було багато працювати і багато заробляти. І щоб зароблене не відбирали. Але про це ні влада, ні опозиція прямо не говорять. Виправлений другий варіант Податкового кодексу ніхто в парламенті не бачив, хоч зміни в сфері оподаткування протягують через Кабмін. Уже десять років ми не можемо прийняти тямуще податкове законодавство, хоч і в Польщі, і навіть у Росії є чимало ефективних прикладів. Замість прийняття ефективного закону про оподаткування, що стимулюватиме життя в країні, ми робимо інше. Якщо, наприклад, ми приймемо ті пропозиції в сфері оподаткування, зокрема, стосовно ПДВ, що розглядатимуть цього тижня, — економіці України невідворотно загрожує колапс.

Ось народ і відвернувся. Нехай «вони» там грають, угорі… А нам треба жити, любити, народжувати дітей і облаштовувати життя, «не зважаючи». Історичний досвід такої стратегії народу — величезний: за будь-якої влади виживали — і за польської, і за австрійської, і за російської. Важко жити, але загартувалися.

Пам’ятаєте притчу про Івана Грозного: поки народ обурювався непосильними поборами, цар посилав опричників за даниною. А коли вони принесли звістку, що народ уже тільки сміється, — відступився, замислився. Так ось, наш народ уже не сміється, він просто відвернувся. Очевидно, час замислитися. Озирнутися, вивчити досвід наших найближчих сусідів.

НАРОД ПОКИ В ОЧІКУВАННІ

В Україні справді є розкол, розкол майновий, політичний, релігійний. І з цим важко сперечатися. Але це не розкол «влада — опозиція». Тому, швидше, має слушність письменник В. Шкляр, кажучи, що поки у нас немає ні справжніх лідерів, ні гідних опозиціонерів.

Упевнений, що величезна більшість жителів України мовчить тому, що її не запитують. Чекає політичних сил, які спитають у людей, що вони хочуть робити, як хочуть жити, що їм потрібно. Тому що життя країни, а отже, народу, не можна змінити, не залучаючи народ до змін.

Погоджуюся, що зовсім не факт, що люди у нас байдужі й аполітичні. Це показали і вибори до Верховної Ради, коли виборці годинами прагнули потрапити на переповнені виборчі дільниці, щоб проголосувати. Але вибори скінчилися, — і народ виявився вже не потрібним. Далі на політичному полі вiдбувається своя гра.

Головне, що не дає переваг у суперництві за владу — це невміння пробудити народ, зовсім нещодавно працелюбний, активний і дуже інноваційний, та залучити його до змін у власному житті. Сьогодні для багатьох мислячих людей очевидно, що зміни слід починати з регіонів, а не з центру. Давно прийшов час впроваджувати відомі з досвіду сусідів ефективні проекти, зокрема, підтримку соціально-економічних інтересів населення. А це можливо тільки «з глибинки».

Коли люди в регіонах почнуть брати участь в управлінні своїм життям, плануванні своїх прибутків та витрат, тоді, з одного боку, не буде необхідності так натужно «тягнути його до щастя». А з другого боку, швидше за все, держава увійде в нормальні кордони повноважень та відповідальності. І так само, як в одній із найбільш благополучних країн Європи — в Австрії — у нас весь уряд поміститься у приміщенні хрущовського п’ятиповерхового будинку. І тоді талановитий інженер, винаходам якого дивувався проінформований світ, лікар чи вчитель не копатимуть картоплю чи стоятимуть на ринку, а здобудуть успіх і благополуччя, виконуючи свою пряму місію в суспільстві. Я впевнений, що так має бути.