Небезпечний «ремонт»

Виборче «похмілля» переможців виборів-2010 минуло, настали робочі будні. Відсутність бюджету, держборг, що досягає майже 100% ВВП, загроза повені... На жаль, низку існуючих і вірогідних майбутніх проблем можна продовжувати безмежно довго. В таких умовах потрібно не просто діяти — діяти в наддинамічному режимі. Окремі члени Кабміну зазначають про необхідність проведення реформ «тут і зараз», але реформи — справа корисна, проте досить болісна в електоральному значенні. Чи зважаться?...

Про економічне й політичне майбутнє України «День» розмовляє з політологом, директором Інституту глобальних стратегій Вадимом КАРАСЬОВИМ.

— Вадиме Юрійовичу, підсумок нинішніх виборів певною мірою символічний: не за горами 20 років проголошення незалежності, а Кучма відкрито говорить про «обнуління». Що це — фатум?

— Швидше, труднощі нетривіального, історичного транзиту. Йдеться про, як мінімум, чотири види переходу від попереднього стану до майбутнього. Цей перехід, пов’язаний зі створенням держави, формуванням нації, постімперський, демократичний транзит, створення сучасної ринкової економіки. Всі ці види транзиту (переходу) спресовані в одну історичну мить. Фактично вони скомпоновані в один контент і контекст: західноєвропейські країни здійснювали процес модернізації послідовно. Спочатку відбувалося становлення державності, потім — ринку, пізніше — нації, демократії, соціальної ринкової держави. І, що важливо, один процес не блокував другий, а другий — третій тощо.

Якщо взяти східноєвропейські країни, то вони проблему транзиту вирішували не так, як західноєвропейські країни, але в них уже був проект, дизайн і держави, і нації. А головне, був консенсус еліт щодо національного державного формування. Тому до 2004 року в них було вирішене питання демократичного, національного, державного постімперського транзиту, тобто був здійснений процес посткомуністичної трансформації.

Якщо казати про Україну, то в нас досі немає розуміння, якою має бути державність, геополітичне позиціювання, в яку систему союзів ми повинні входити. Адже несоюзна держава сьогодні — це нонсенс. Це може бути тактичним маневром, геополітичною паузою, але не стратегічним вибором і тим більше стратегічним вектором.

В Україні так і не вирішено питання про те, якою має бути нація, в чому полягає дизайн країни як національного співтовариства. Нинішній Президент неодноразово говорив про Україну як про багатонаціональну державу. Але ж це не національна держава! Це напівімперське, «рихле» утворення. Етнічних груп може бути багато, але нація — одна. Тобто може бути мультиетнічна державність, але однонаціональна держава.

— А стосовно демократизації, чи справді це для нас перегорнута сторінка чи...?

— На перший погляд, так, питання демократизації вирішене. Помаранчева революція дала нам певний історичний аванс. Однак демократія поза національним співтовариством, поза (перш за все) геополітичним дизайном державності починала набувати дегенеративних рис, ослаблюючи державу, націю, що формується. І демократія фактично привела до влади безнаціональні політичні сили, які вустами своїх «гуманітарних вождів» і спікерів перекреслюють процеси національно-творчого становлення України.

Якщо казати про ринкову економіку, то начебто так, створена капіталістична економіка, але це ж капітал компрадорський, офшорний, не національний. Податки не платяться в країні, прибуток виводиться в офшори. А якщо капітал орієнтований виключно на зовнішні ринки, то й національного ринку немає. І це, на жаль, так, оскільки українська економіка живе за рахунок зовнішніх ринків. Тобто, якщо казати про транзит в економічно-ринковому вимірі, то ми перейшли не від клану до ринку, а від клану до клану. Що маємо? Кланову економіку і, як наслідок, — кланову політику. Це підриває тренд України, що національно формується, і перекреслює процес трансформації. Чому? Бо від половинчастих реформ (перш за все в економіці), від переходу не від клану до ринку, а від клану до клану, виграли окремі групи, спритні, хитрі хижаки-ділки, які використовують радянську індустріальну спадщину для власного збагачення. І вигравши від половинчастих економічних реформ, вони виграли і владу. Вони цей виграш конвертували в українську первинну демократію. Використовуючи демократичні електоральні інструменти, отримали владу. Їхнє завдання — зовсім не проведення реформ. Їхнє завдання — законсервувати ситуацію, примножити свою власність, підсилити власницькі інстинкти і статус. І нинішній склад уряду — це саме свідчення того, що до влади прийшли переможці від половинчастих, часткових, хижацьких реформ, а точніше — псевдореформ. А тепер їхнє завдання полягає в недопущенні справжніх ринкових реформ на користь середніх верств.

— Тобто в кращому разі стоятимемо на місці?

— Все залежить від еліт. Якщо польська еліта (причому, неважливо, правоцентристи чи лівоцентристи, консерватори чи ліберали) вирішила, що шлях Польщі — західний альянс, було зроблено все, аби переконати суспільство, що цей шлях на користь Польщі як держави і поляків як членів національного співтовариства. 1991 року, коли розпадався Радянський Союз, відкрилося вікно можливостей. Слабшала центральна влада, в Москві відбулася демократична, єльцинська революція. І тут збіглися інтереси українських націоналістів, які мріяли про власну державність, та українських комуністів, які хотіли закритися від демократичної зарази, що йшла з Москви. Останні хотіли законсервувати радянський стан за допомогою державного суверенітету. Іншими словами, вони думали про незалежність від демократичної Москви. Була проголошена Декларація про незалежність, потім референдум, і таким чином з’явилася Україна як незалежна суверенна держава. Було знято багато протиріч. Наприклад, щодо прапора. Адже багато хто спочатку був проти синьо-жовтого прапора, звинувачуючи в петлюрівщині тощо. Але саме атрибути держави стали консенсусостворюючим чинником. А уявіть собі, якби досі в нас відбувалися суперечки про те, яким має бути прапор України?

Щодо НАТО, ЄС, російської мови як другої державної, — суперечки тривають. Що це означає? Це означає, що країна не збудована, немає консенсусу еліт стосовно того, куди і як рухатися далі. Дехто хоче до Росії, другі — на захід, треті, будучи бенефіціарами нинішнього стану, нікуди не хочуть йти: ні під Путіна, ні до Європи. А навіщо? Їм і так комфортно.

2004 року був шанс зробити ривок на захід, відкривалося вікно колосальних можливостей. Але демократія у варіанті політреформи блокувала цей шлях. Бенефіціари олігархічної моделі капіталізму, маючи ресурсний вплив на політику, зробили все, аби заблокувати європейський вибір. У свою чергу, європеїзовані політичні сили не зробили всього, аби цей вибір протиснути. І сьогодні вікно можливостей для того, щоб зробити різкий ривок у формуванні України як європейської держави, зачинене. Чому? Бо європейська національна ідея не є консенсусостворюючим чинником. Після приватизаційного етапу основною ідеєю еліт була ідея корупції. У політику йшли для того, щоб заробляти гроші, робити бізнес тощо. Наша еліта — це корумповані жадібні хижаки. Дискутувати можна хіба що про розмір жадібності та апетити. В цілому ж українська еліта корумпована й продажна. Мотивом же її діяльності служила і служить не національна, а корупційна ідея. Бути багатим, вельможним, недосяжним для простих людей — ось для них завдання №1.

Навіщо сьогодні українській еліті потрібний європейський, євроатлантичний вибір? Та не потрібно їм це, бо вони вже давно в НАТО, Євросоюзі. Там вони навчають своїх дітей, відпочивають, лікуються, живуть. У них там по кілька квартир і будинків. Вони приїжджають до Києва «на дозвілля» — щоб або виконати депутатську роботу, або проінспектувати свої підприємства. Тобто їхнє ставлення до України — як до колонії. Це колоніальна еліта, яка давно інтегрована до Європи, і яка не бажає вести за собою Україну, народ.

1991 року в еліт була мета — створити незалежну державу. А сьогодні, об’єктивно, лише пересічні громадяни зацікавлені в європейському виборі, оскільки це інші стандарти життя, лікування, освіти. Словом, гідне життя. Проте еліта заблокувала європейський шлях України. Якщо завтра, не дай Боже, станеться який-небудь військовий конфлікт, передові загони української еліти швидко сядуть на свої приватні літаки і відлетять — перечікувати під парасолькою НАТО. Ось у чому проблема! Сьогодні еліти не зацікавлені в тому, аби вести Україну до Європи. Вони зацікавлені в тому, аби Україна топталася на місці, бо свою індивідуальну програму європейської інтеграції вони виконали. Ось така безрадісна картина. А коли відкриється вікно можливостей, поки що сказати важко. Потрібно чекати, адже історичні вікна можливостей не відкриваються часто. Вони відкриваються раз у 10—15, а то й 20 років. Через об’єктивні та суб’єктивні причини ми вичерпали ресурси для справжньої деімперіалізації та справжньої європеїзації.

— Отже, реформ не буде, буде імітація?

— Можливо, в економічному секторі й будуть якісь реформи. Але давайте відверто: наш уряд — це уряд багатих людей, як я вже казав, це бенефіціари половинчастих реформ. Кабмін — консервативний, оскільки їхнє завдання не створювати щось нове, не здійснювати проривів, а зібрати й зберегти те, що є, провести інвентаризацію. Це не означає, що люди не мають бажання щось зробити, змінити країну на краще. Але ж бажання — це не політичний факт і тим більше не політичний акт. Мало бажати, мало бути просто хорошою людиною. У політиці немає хороших і поганих. У політиці є люди, які мають ідею, мету, місію, платформу, стратегію, і є такі, які цього «багажу» не мають. Якщо це уряд власників, то про що, цікаво, думатиме власник? Про те, як не втратити свою власність, як її примножити, як створити додаткові види бізнесу, аби провести експансію своїй бізнес-імперії. До влади прийшли прагматики, матеріалісти, які розуміють лише в логіці бізнесових проектів, економічної користі та вигоди. І навіть у політику вони переносять свої бізнес-практики. А як робився бізнес в Україні, особливо в 90-ті роки? Шляхом обходження закону. Реалії такі: якщо ти робиш бізнес згідно із законом, ти ніколи не станеш успішним бізнесменом. Так і в парламенті. Потрібно було сідати й домовлятися, але навіщо, якщо можна узяти й обійти регламент. Політична логіка підмінюється бізнес-логікою.

Уряд багатих не може за визначенням бути радикальним, він за визначенням може бути лише консервативним. На реформи вони можуть піти лише від, скажімо так, нехорошого життя, від безвиході, адже посткризова структура економічних можливостей в Україні сьогодні не така, що була на зорі незалежності й на зорі першої хвилі ринкових трансформацій. Так, бюджет порожній, і хочеш-не-хочеш, повинен щось робити. Так, в економіці вичерпані ресурси, значить потрібно шукати нові ресурси для формування бюджетостворюючих секторів. Але це, ще раз підкреслюю, від нужди, а не від стратегії.

— Відкочування назад...

— Не зовсім. Стилістика нинішньої влади відрізнятиметься від попередньої, оскільки нинішня влада націлена на будь-який результат будь-якою ціною (такий собі результат заради результату). Окрім того, сьогодні фактично вводиться ручне керування країною, економікою. Але як би цим ручним керуванням, показною ефектністю не занапастити паростки інститутів, що еволюційно створюються. Інститутів ринкової економіки, судового, банківського секторів, політичної системи тощо. За всієї відрази до «коаліційщини», за всього розуміння деградації парламентських еліт, потрібно визнати, що саме тут визрівали зерна майбутніх, еволюційно стабільних інститутів демократії. Визрівали демократичні правила гри для політиків, виборців, які через вибори вчилися відрізняти демагогів від щирих політиків, нездар від професіоналів, політиканів від політиків-стратегів. Протриматися б нам ще кілька років, і ці інститути могли б визріти — еволюційно, об’єктивно. Але зараз «асфальтоукладач» влади може пройтися цими паростками реальної, хоча й незрілої демократії. Може пройтися скандальною, порожньою, але все-таки свободою слова, яка мала всі шанси стати свободою зрілого слова. А скоро може й марнослів’я не бути, та й виборів як таких теж...

З одного боку, ручне управління ефективне і може дати результат. Це як ліки — дати відчуття полегшення на певний період. Таке собі болезаспокійливе. Але так не лікують! Пострадянські патології потрібно пережити, дати можливість здоровому організму переробити ось цю політичну ГРВІ. А реставраційні та контрреформаторські плани, які вже сьогодні можна спостерігати (поки що, слава Богу, лише на словах) можуть перекреслити завоювання останніх п’яти років. Завоювання часто непрості, небезперечні, неідеальні й не лише світлі. Проте з погляду європейських перетворень, європейської мрії України, ці завоювання були найсвітлішими за останніх 20 років. І, напевно, тому вони найбільше розчарували. Чому? Бо коли зіставляєш можливості цієї п’ятирічки з результатом, не може не виникати відчуття розчарування, а інколи виникають травматичні симптоми і синдроми, політико-психологічні травми. Всю цю симптоматику можна спостерігати, аналізуючи оцінки політиків, експертів, журналістів останніх п’яти років української політичної історії.

— Як зупинити реставрацію і консервацію? Чи в змозі нинішня опозиція виконати цю місію?

— Слово «опозиція» — хороше і правильне. Але питання в тому, якою буде позиція опозиції, і хто буде в цій опозиції. Чи готові? Сьогодні мало бути просто опозицією до цієї влади. Адже не потрібно великого розуму, щоб бути в опозиції до уряду Азарова. Потрібно бути в опозиції до того, що заважає зараз і заважало всі попередні 20 років розвитку України. Потрібно збудувати опозицію до того, що блокує шлях України в моральну, політичну та економічну географію Європи. Для цього необхідні колосальні інтелектуальні зусилля, стратегічне прогнозування, бачення країни на 10—15 років уперед. До речі, це десятиліття буде символічним з погляду дат. Адже 2017-й — це не лише рік виведення Чорноморського флоту, це ще й сто років Великої жовтневої революції. А Україна ще частково перебуває в тому просторі часу, який було закладено 1917 року.

Потрібно повернути мислячих людей у креативно мислячий клас. Інтелектуальний та політичний стан — ідея України, що приведе нас до європейської мрії. Необхідно провести аудит чинників, які не дали нам повторити шлях центрально- і східноєвропейських країн або навіть Балкан. Необхідно протестувати ті чинники, що вберегли б нас від нової хвилі юніонізації на пострадянському просторі. Маю на увазі митні, а потім і політичні союзи під російською гегемонією. Необхідно знайти страховку від реімперіалізації, тренди якої сьогодні є видимими на всьому пострадянському просторі. Ось у цьому полягає завдання опозиції, а не лише в критиці Азарова та членів його Кабінету. Тут, повторюю, великого розуму не потрібно. А ось стати інтелектуальною альтернативою, висунути проект розвитку країни, мобілізувати попутників, рекрутувати прибічників, організувати рух — набагато складніше. Але потрібно ж колись починати? Досить займатися інтриганством, досить ділити портфелі й косити бабло! Час думати про країну, а не про себе улюблених. Час служити людям, а не лише своїм «бізнесам» і своїм босам. Досить лобіювати дрібні й крупні бізнес-проекти, потрібно служити суспільному благу і справі. Тоді й люди повірять, і не розглядатимуть вибори як видовище, як гру — покарання недбалих або невподобаних політиків. Люди відноситимуться до виборів відповідальніше, інвестиційніше, а не по-споживацькому.

Те, що я бачу сьогодні, — це не опозиція. Це спойлери, які просто «кусатимуть» владу, можливо, кепкуватимуть над її проколами, помилками. Але для країни це неважливо й не потрібно. Досить! Адже останні п’ять років лише й робили, що глумилися один над одним. А в результаті виявилось, що глумилися насправді над паростками демократії.