Потрiбно перейти рубiкон

Матеріал кандидата історичних наук Сергія Кота, перша частина якого пiд назвою «Мiна уповiльненої дiї» була опублікована у вчорашньому числі «Дня», — це його відгук на дискусію, що розпочалася на шпальтах нашої газети навколо драматичних подій історії України, «пов’язаних, — як формулює автор, — з практичною реалізацією постулатів комуністичної ідеології в одній iз найпотворніших її форм — російського більшовизму (так званого марксизму-ленінізму)». Автор робить спробу довести, що сучасна КПУ за своєю внутрішньою суттю, програшними цілями та завданнями, організаційними принципами та ідеологією є тією самою організацією, що й заборонена на зорі української незалежності КПУ-КПРС.

Я запитую себе, представників Мін’юсту і загалом українську громадськість — як в Україні офіційно може діяти політична партія, яка не лише сповідує ідеологію, що передбачає встановлення диктатури, застосування насильства та терору, але й заявляє, що «керується нею в практичній діяльності»?! І яка різниця — чи є в програмі КПУ прямі заклики до насильницького повалення існуючого ладу, відкрите сповідування й пропаганда насильства, чи все це присутнє там в прихованій формі — через словосполучення марксизм-ленінізм? Адже суть «програмних цілей, завдань та методів їх досягнення» для КПУ від цього лишаються тими ж самими. Я не можу собі уявити, що Мін’юст України зареєструє політичну партію з чудовою соціальною програмою, але з постійними посиланнями на те, що в своїй ідеології та практичній діяльності вона спирається на «фашизм- нацизм-гітлеризм» або «вчення Гітлера—Гіммлера—Геббельса». Але чому це можливо для ідеології «марксизму- ленінізму», яка спричинила до жахливих жертв у вимірі не лише української, а й світової історії?

Позиція КПУ щодо законодавчого засудження організованого Голодомору 1932— 1933 рр. переконливо доводить, що вона не лише відкидає будь-які можливості покаяння за діяння своїх ідейних попередників, але й цинічно нехтує вже існуючими правовими нормами, які застерігають від публічного заперечення цього злочину, кваліфікованого як геноцид. Чи повинна мовчки «ковтати» подібні випади держава?

ПРОГРАМА КПУ — ЗАГРОЗА ПРАВАМ ГРОМАДЯН

Якби Мін’юст об’єктивно підійшов до аналізу програми КПУ, то напевно звернув би увагу на той факт, що задекларовані в ній принципи марксизму-ленінізму як основа ідеологічних засад та практичної діяльності КПУ, категорично відкидають усталені поняття демократичних свобод та прав громадян, в тому числі захищені Конституцією України. Спираючись на теорію класової боротьби, комуністи не визнають універсального характеру таких прав і свобод і сповідують принцип революційної доцільності, який приховується під лозунгами «демократії для трудящих».

Сам В. Ленін так писав з цього приводу: «Ми над чистою демократією глузуємо... Революційна доцільність вище формального демократизму... Ми не визнаємо ні свобод, ні рівності, ні трудової демократії, якщо вони суперечать інтересам звільнення праці від гніту капіталу» (ПЗТ,т.38.с.372).

Згадана вище Радянська енциклопедiя iсторiї України як офіційне енциклопедичне видання радянської доби так трактувала питання демократії: «В.І. Ленін вчив, що... диктатура пролетаріату в мільйон разiв демократичніша від будь-якої буржуазної демократії, бо вона означає демократію для трудящих... Політичні свободи — слова, преси, зборів тощо — він завжди тлумачив з класових, партійних позицій. В.І. Ленін розглядав їх як умови класового єднання, згуртування мас для революційної боротьби.., підкреслюючи одночасно, що марксистське розуміння політичних свобод виключає «свободу» організації контрреволюцiних сил й антикомуністич. пропаганди» (т.2. с.91)».

Тим самим марксизм-ленінізм теоретично обгрунтовує обмеження свободи об’єднань громадян, їх прав «на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» (ст.34 та 36 Конституції України). Нагадаємо, що в роки панування комуністичного режиму в Україні ці теоретичні положення повністю були втілені в життя і стали одним з основоположних каменів існування комуно-радянського тоталітарного режиму та застосування террору і репресій проти власних громадян. Не будемо чiпати криваві сталінські часи. Звернемося ще раз до виданого в 1980 р. у Москві «Короткого політичного словника» щодо трактування ним поняття «дисидент» (від лат: disidere — не погоджуватися, розходитися), тобто інакшомислячий. «Термин «Д» используется империалистической пропагандой для обозначения отдельных отщепенцев, оторвавшихся от социалистического общества лиц, к-рые активно выступают против социалистического строя... Выступая на ХVI съезде профсоюзов СССР, товарищ Л.И. Брежнев отмечал: «Наш народ требует, чтобы с такими, с позволения сказать, деятелями обращались как с противниками социализма, людьми, идущими против собственной Родины, пособниками, а то и агентами империализма. Естественно, что мы будем принимать в отношении их меры, предусмотренные нашим законом» (с.121).

І приймали ці заходи — Василь Стус, Валерій Марченко, Олекса Тихий — одні з тих, хто загинув у радянських таборах як дисиденти і чий прах, що покоїться нині в Києві на Байковому кладовищі є нашою історичною пам’яттю і звинуваченням проти тоталітарної ідеології. Згадаймо В’ячеслава Чорновола. Звернімося до нині живих радянських «в’язнів сумління» — Левка Лук’яненка, Валерія Кравченка, Євгена Пронюка, Олеся Шевченка та багатьох інших, які могли б подати об’єктивні свідчення про практичну реалізацію марксистсько-ленінського трактування демократії. Як сучасні комуністи ставляться до свободи слова, всі ми могли наочно переконатися на прикладі нещодавнього брутального розгрому ними в Криму погодженого з місцевою владою мітингу громадян на підтримку вступу України в НАТО — учасникiв пікету побито, намети та агітаційні матеріали зметено та знищено. Кримські комуністи переможно прозвітували про свої дії на сторінках партійної преси. Суспільство це мовчки проковтнуло...

Програмні положення КПУ містять пряму загрозу праву приватної власності в Україні, яке за Конституцією, «є непорушним» (ст.41). Зокрема, як «головну мету» КПУ на сучасному етапі, вона визначає «відновлення соціалістичного характеру розвитку суспільства, що базується на усуспільненній власності на засоби виробництва...». В програмі передбачається «націоналізація підприємств та інших об’єктів», відновлення планового ціноутворення, перехід на «нормований розподіл основних продуктів харчування та промислових товарів», державна монополія на банківську діяльність, операції з валютою, зовнішньо-економічну діяльність, скасування комерційної таємниці та ін. Серед перших кроків КПУ на цьому напрямку лідер КПУ П. Симоненко називає такі: «Тут підхід простий. Націоналізація базових галузей — енергетики, вугільної, хімічної промисловості, машинобудування, суднобудування, воєнно-промислового комплексу...» (Коммунист, 15.03.2006).

Але ж сьогодні в Україні левова частка національного валового продукту забезпечується приватними власниками і приватним капіталом. Чи готові мільйони приватних власників позбутися своїх майнових прав чи свого бізнесу? Чи готові «печерські», «донецькі», «дніпропетровські» та інші фінансово-промислові групи змиритися з втратою усього, що вони мають? Бо комуністична націоналізація є нічим іншим як, знову цитую «Політичний словник», — «изъятие пролетарской властью собственности эксплуататорских классов и превращение ее в государственную социалистическую собственность — всенародное достояние» (с.269).

Власне, для того, щоб відібрати власність у мільйонів, свого часу комуністам і знадобилися диктатура, про що відкрито висловився в 1919 р. один чільних соратників Леніна М. Бухарін: «Політична диктатура робітничого класу неминуче мусить бути і його економічною диктатурою». Цитуючи ці слова, відомий український історик Станіслав Кульчицький зазначає: «У країнах, де перемагали комуністичні режими, знищувалася приватна власність на засоби виробництва, а пролетарізовані громадяни політично і економічно підпорядковувалися тоталітарній державі. У цьому якраз і полягала суть комунізму... Соціально-економічні перетворення, в основі яких корінилася ліквідація приватної власності, викликали громадянську війну, селянські повстання, заворушення в Червоній армії і робітничі страйки». (УЇЖ, 2006, №2, с. 106, 114). Сьогодні Україні знову пропонується повторити цей сценарій. Але чи варто повторювати трагічні сторінки історії?

КПУ — ПАРТІЯ РЕВОЛЮЦІЙНОГО ТИПУ

Присутність такого положення в програмі будь-якої сучасної офіційно зареєстрованої партії в наш час може видатися щонайменше анекдотом чи дивним анахронізмом. Але це не жарт. Програма КПУ буквально нашпигована заявами про те, що вона є «революційною марксистською партією», «бере на озброєння лише такі засоби, що відповідають найвищим цілям класової боротьби», «революційного руху», «революційних цілей робітничого класу». В ній наголошується: «Сьогодні особливо актуально звучать ленінські слова: «Революціонер не той, хто стає революційним при настанні революції, а той, хто при найбільших хитаннях лібералів і демократів відстоює принципи та лозунги революції...».

Щоб усвідомити суть цих програмних положень КПУ, знову звернемося до колишніх компартійних видань. В статті «Революція» згаданого вище політичного словника зафіксовано: «Революция... Социальная р. — коренной переворот в общественном и политическом (государственном) строе, означающий низвержение отжившего и утверждение нового прогрессивного общественного строя. Р. совершается в ходе вооруженного восстания експлуатируемых и угнетенных класов и подавления ими сопротивления эксплуататорских класов.... Р. может быть успешной только при наличии революционной ситуации в стране. Р. — высшая форма борьбы класов. ...Только пролетарская социалистическая Р., совершаемая рабочим класом в союзе с трудовым крестьянством под руководством коммунистической партии, свергает власть буржуазии, устанавливает власть рабочего класа, т.е. диктатуру пролетариата в той или иной форме» (с. 354).

Тобто, в Україні офіційно діє політична партія, яка декларує, що очікує на «революційну ситуацію», щоб в потрібний момент всадити ніж в спину українській державі (як це свого часу зробили російські і українські більшовики) і, захопивши владу, встановити свою диктатуру. Вочевидь, саме для цього в програмі КПУ передбачено, що «відповідно до законного права на необхідну оборону (?!), комуністи піднімуть трудящих на захист їх законних прав, проти беззаконня і свавілля».

Чи може будь-яка влада бути настільки толерантна, щоб офіційно дозволяти публічні декларації політичної партйї про підготовку революції у власній країні?

ЗАКОН — ЯК ДИШЛО?

Закон України «Про політичні партії в Україні» чітко визначає процедуру реєстрації партій. «Політичні партії проводять свою діяльність відповідно до Конституції України, цього закону а також інших законів України та згідно із партійним статутом, прийнятим у визначеному цим законом порядку» (ст. 3). «Політичні партії мають право: 1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України...» (ст. 12). «Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України. Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції України разом з заявою подаються: 1) статут і програма політичн ої партії... Міністерство юстиції України здійснює реєстрацію політичної партії після перевірки поданих матеріалів... В реєстрації політичної партії може бути відмовлено, якщо документи, подані для реєстрації політичної партії, не відповідають Конституції України, цьому та іншим законам України» (ст. 11). «Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють: 1) Міністерство юстиції України — за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України...» (ст. 18). «Політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо створення і д іяльності політичних партій, встановлених Конституцією України, цим законом та іншими законами України» (Ст. 21). Розділ VI «Заключні положення» Закону в п.3 зазначає: «Політичним партіям не пізніш як через один рік після проведення найближчих за часом після набуття чинності цим законом виборів до Верховної Ради України здійснити необхідні заходи з метою забезпечення виконання вимог цього Закону, внести необхідні уточнення до статутних документів та подати їх до Міністерства юстиції України». Зазначимо, що, в контексті ст. 11 закону до «статутних документів» відноситься не лише власне статут, а й програма партії.

Нагадаємо, що ст. 37 Конституції України проголошує: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи громадян, здоров’я населення забороняється».

Як визначений Законом України «Про політичні партії в Україні» уповноважений орган, що здійснює реєстрацію політичних партій та контроль за їх діяльністю, Міністерство юстиції України зобов’язане було перевірити програму і статут КПУ на предмет відповідності Конституції України, даному закону та іншим законам України а також здійснювати постійний контроль за її подальшою діяльністю під цим оглядом. Однак очевидно, що воно не забезпечило в повній мірі реалізацію своїх обов’язків як уповноваженого державою реєструючого та контролюючого діяльність політичних партій органу. Цілий ряд положень Програми та Статуту КПУ («Програма Комуністичної партії України», «Статут Комуністичної партії України»: Видавництво «Комуніст» — Київ, 1996) суперечать положенням Конституції України, Закону України «Про політичні партії в Україні» та іншим законам України.

Чому це можливо в нашій державі, яка декларує себе як правова?

ЧАС ПОСТАВИТИ КРАПКУ

За роки незалежності України науково обгрунтовано, що увесь попередній досвід практичної реалізації ідеології марксизму-ленінізму приніс українському народові знищення його незалежності та мільйони жертв радянсько-більшовицької тоталітарної системи. Ці дані вчених, зрештою, мають отримати своє логічне завершення у правових актах української держави. Адже вже є прецеденти, коли спроби втілення в життя теорії марксизму-ленінізму в СРСР інших державах діст али осуд з боку міжнародної громадськості та урядів ряду країн. Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Про заходи з демонтажу спадщини колишніх тоталітарних систем» (27.06.1996). Наслідки діяльності тоталітарних комуністичних режимів знову були засуджені нею 2006 року. Злочинною комуністичну ідеологію визнав Міжнародний громадський трибунал у Вільнюсі (2000). Парламенти Литви, Чехії та Польщі ухвалили рішення про розслідування масових репресій, геноцид та інші злочини проти людяності, скоєні комуністичним режимом в цих країнах. Народні збори Болгарії ухвалили закон «Про визнання злочинним комуністичного режиму в Болгарії» (2000). У всіх цих історичних та юридичних документах, мате ріалах громадського трибуналу наголошується на тому, що в основі комуністичних злочинів лежить саме комуністична ідеологія — так званий марксизм-ленінізм.

Україна повинна назавжди поставити крапку на трагічних сторінках свого минулого. Ми повинні, нарешті, перейти Рубікон. З цією метою вважаємо за доцільне здійснити:

— негайну державну перевірку та експертизу програмних документів КПУ на предмет їх відповідності Конституції та законам України;

— проведення парламентських слухань «Про злочини комуністичного режиму в Україні» і схвалення Верховною Радою України однойменного закону;

— доручення Генеральній прокуратурі України на підставі виявлених та введених у науковий обіг документів та фактів про організований характер Голодомору 1932— 1933 рр. та на основі закону України, який кваліфікує його як геноцид українського народу, порушити кримінальну справу з метою встановлення та відповідної оцінки усіх обставин організації, ідеологічних передумов та мотивації цього злочину і його юридичної кваліфікації на підставі норм міжнародного права й законодавства України. Судовий розгляд справи має здійснити Верховний Суд України.

— запровадження законодавчої заборони в Україні так званого марксизму-ленінізму як злочинної тоталітарної ідеології та будь-яких політичних партій і організацій, які його сповідують;

— опублікування усіх матеріалів розслідування подій «серпневого путчу» 1991р. і спроби державного перевороту;

— введення кримінальної відповідальності за публічне заперечення факту Голодомору 1932—1933 рр. та його організованого характеру.