Про «бiсiв революцiї»

Затвердження Юрія Єханурова на посаді прем’єр-міністра не означає, що владну і політичну кризу подолали. Такого висновку дійшли учасники чергового круглого столу в редакції «Дня» — директор Центру соціальних досліджень «Софія» Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Інституту глобальних стратегій Вадим КАРАСЬОВ, директор Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир ФЕСЕНКО та відомий соціолог і філософ, заступник директора Інституту соціології НАН України Євген ГОЛОВАХА. Наші співрозмовники назвали джерела кризи, дали свої рецепти виходу з неї, а головне — сформулювали, в чому в цій ситуації полягає суспільний інтерес. Від влади сьогодні чекають не тільки стабілізації економіки, а й давно назрілих реформ, а також сигналів про готовність до діалогу з потенційними союзниками. Але насамперед — чіткої стратегії необхідних перетворень.

«ТРИ В ОДНОМУ»

— Сьогоднішня політична криза: що це?

Володимир ФЕСЕНКО: — Перша версія, що виникла після початку кризи та відповідала інтересам Президента, — криза команди. Але, якщо говорити об’єктивно, то цієї версії для пояснення вересневої політичної кризи явно недостатньо. Адже справа не тільки в конфлікті різнорідної команди, яка прийшла до влади після президентських виборів. Значною мірою передумови для майбутньої кризи Президент заклав, сформувавши вельми суперечливу, еклектичну, поліцентричну модель політичного управління. Ця модель у чомусь намагалася успадкувати традиції Кучми: модель «стримувань і противаг», коли Кабмін на чолі з Тимошенко треба було врівноважити Радою безпеки на чолі з Порошенком. Така ж суперечлива модель була створена навколо Президента — Секретаріат і Кабінет Президента. Рано чи пізно ці протиріччя мали вибухнути.

А до вересня назріла і криза в політиці, яку проводила нова влада. Причому йшлося про кризу як у соціально-економічній політиці, так і про кризу політичного курсу загалом (враховуючи кризу курсу європейської інтеграції). І тут усе склалося воєдино: виник гострий конфлікт персоналій, що різко посилив інституційну кризу. Той у свою чергу був багато в чому спровокований і кризою в політиці. Додавання цих трьох криз і дало нам політичну кризу у вересні.

Але проблема в тому, що криза не закінчилася. Вона розвивається, до того ж за висхідною, спіралеподібно. І в мене таке відчуття, що криза на цей час не є керованою — ні з того, ні з іншого боку. Здебільшого дезорганізована команда Президента — в неї немає жодної виразної стратегії.

— Їм бракує кризових менеджерів....

В. ФЕСЕНКО: — Так, але є й інша версія. З протилежної сторони спостерігається надлишок кризового менеджменту, і це тільки посилює кризову тенденцію.

Євген ГОЛОВАХА: — На мій погляд, глибинною, соціальною причиною подій є все-таки інституційна неготовність суспільства до реалізації досить утопічних програм прискореної реорганізації суспільства. Адже, власне кажучи, бомба була закладена не тільки в самих персоналіях і конфігураціях. Вона була закладена в початковій невідповідності інституційної структури наявного у країні способу життя тим завданням, які були сформульовані, з огляду на романтичні та далекі від реалій нашого життя плани, в період помаранчевої революції. Що сталося? З одного боку, очевидною стала неспроможність радикальних заходів зі зміни інституційної структури (боротьба з корупцією призвела до розширення корупції, спроба змінити щось у медицині — до виступів студентів, у гуманітарній сфері — до конфлікту з науковою громадськістю тощо). Хоч як би ми старалися формулювати ідеальну модель суспільства, спираючись на деякі абстрактні принципи моралі, ми ніколи не отримаємо адекватного результату, якщо у своїй діяльності не враховуватимемо наявного стану суспільства. Ця влада, на жаль, пішла на поводi у своєї ж ідеї оновлення моралі. А мораль у суспільстві оновлюється дуже повільно. І хоча люди готові прийняти ідеальні моральні установки на зразок «не кради», «не бери хабарів», вони, зіткнувшись із тим, що нічого не змінюється, розчаровуються. І це незадоволення не обов’язково фіксується тільки в опитуваннях громадської думки — воно витає в повітрі, воно присутнє в оцінках західних експертів, які не бачать жодних змін. Нарешті — воно в тих же процесах в економіці, що починає гіршати у міру того, як у неї вторгається мораль. Саме тому я вважаю, що політику треба відокремлювати не тільки від бізнесу (що, до речі, також у наших умовах досить утопічно), а й від моралі.

— А як бути, якщо стиль Президента — це стиль проповідника?

Є. ГОЛОВАХА: — Він був дуже хороший під час руйнування старої влади і виявився недієвим, коли почалося будівництво нової системи. Моралізаторство може тільки погіршити ситуацію в контексті прагматичного менеджменту. Навіть батькам лікар Спок радив не читати дітям моралі, а давати чіткі вказівки, що відповідають їхній дитячій природі. Так і менеджер повинен не читати моралі своїм підлеглим, а давати чіткі вказівки, зважаючи на природу того, чим він управляє.

СЦЕНАРІЙ «ПЕРЕХОПЛЕННЯ»

Андрій ЄРМОЛАЄВ: — Коли рік тому наші співгромадяни йшли на вибори і голосували — немає різниці, за «синього» чи «помаранчевого», — всіх їх об’єднувала одна проста й очевидна істина: так далі жити не можна. Цей стан суспільства ми називали революційним очікуванням. А сформований на його основі порядок денний мав характер яскраво виражених буржуазно-демократичних вимог (ліберальні зміни в економіці, більш універсалістська модель політичної системи, весь пакет прав і свобод). Таким чином ми входили в дореволюційний етап. І десь на цьому входженні, я думаю, вже сталася перша підміна, не одразу зауважена. Я в одній із статей назвав ці загрози переходу «бісами революції». Відбувалася підміна революційної ситуації характеристикою «революція здійснилася». І, до речі, прозвучала вона від політичних лідерів, які втілювали ці зміни. Вони буквально ототожнили, маючи моральний мандат від суспільства, свій прихід до влади з власне перетворенням. Після чого всі свої наміри, дії, побажання та місіонерські промови назвали програмою дій.

Тепер уже однозначно можна говорити, що ми маємо феномен відкладеної революції. І якщо в сенсі загальногромадянському ми говоримо про зростання невдоволення та розчарування, то, якщо ми перейдемо на мову політекономічної оцінки, то побачимо, що ті соціальні рушійні верстви, які, власне, були рушієм перетворень, насправді не розчаровані. Вони у стані очікувань і формулювання нового запиту. Цей стан і підштовхнув до кризи команди, частина якої відчула, що незабаром настане час розплати, а частина продовжувала перебувати в стані розпорядження обманом. І ця криза всередині, розбірки: «хто більший корупціонер, хто більше вкрав, хто був щирий, а хто обманював», — виявили цю невідповідність: розпорядження революційною ситуацією й очікування революційних перетворень.

І третій важливий аспект — це відкладені реформи. Оскільки змістом цих революційних очікувань було очікування мирних, але якісних і рішучих реформ — у сфері гуманітарного життя, у сфері економіки, у сфері цивільних і політичних інститутів. Зараз на тлі відкладеної революції ми маємо дискредитацію трьох базових цінностей, висунених революційною ситуацією, — це інститут приватної власності, це ліберальні свободи і це самоорганізація. Усі ці цінності піддані фактичній і практичній обструкції. В інституті приватної власності це був рік переділу власності. У ліберальних свободах ми маємо прецедент більш цинічного та відвертого медіа-маніпулювання. І в самоорганізації фактично була спроба дискредитувати реформу самоврядування. Причому це відбувалося досить відверто, цинічно і на тлі мовчазної згоди експертів і політиків, хоча всі розуміли, про що йдеться. Це — перший пласт кризи. І для мене має цілком логічний і закономірний вигляд, що тріск і скандали в команді — це не тільки суб’єктивна сторона їхніх особистих відносин. Це відображення того, що сталося в результаті з новою владою та суспільством. Розрив між ними спричинив владний розкол.

Є й другий пласт, можливо, менш популярний і складно доказовий, але мене він непокоїть не менше, ніж перший. Він пов’язаний із суб’єктивним чинником у режисурі українських подій. Ми колись давали оцінку кризі режиму Кучми. Тоді всі сходилися на тому, що в усьому відчувається «зовнішня рука». І ця «рука» орієнтована на організацію вигідного собі сценарію «наступник». Фігурувало багато прізвищ, що могли б претендувати на роль такого собі внутрішнього агента. Безвільний і фактично віддалений від влади Кучма, управління з боку великих олігархів, спроба профінансувати та взяти в руки ситуацію з виборами... І в результаті — банкрутство. Здавалося, що ця спецоперація вичерпана. Але я висуваю гіпотезу, що ніхто не відміняв зовнішнього менеджменту. І скоординованість дій цілої низки фігур, які ще вчора мали вигляд фігур першого ешелону, свідчить про те, що насправді спецоперація з управління внутрішньоукраїнською політичною канвою триває. Вона не є рушієм кризи влади, але вона є його каталізатором. Перший постріл: на тлі відкритих скандалів навколо зведення рахунків двох політичних команд, пов’язаних із новою владою, відбувається викид інформації, що дискредитує підсумки виборної кампанії загалом і ставить під питання легітимність Президента. Завдано класного й професійного удару по єдиному, більш-менш організованому проекту переможця-президента — партії «Наша Україна». Причому по менеджменту, який інвестує цей проект, втілює його і займається його ідеологією. Ми можемо дуже багато сперечатися з приводу того, наскільки ці лінії перетинаються між собою, наскільки ті чи інші політики задіяні в цьому сценарії і взагалі розуміють, що вони зв’язані. У цей зв’язок втаємничене дуже вузьке коло людей. І, на жаль, одним із провайдерів цієї спецоперації стає найближчий соратник Ющенка — пані Тимошенко. Вона — лідер, втілення надій і лідер тієї нової опозиції, яку ми шукали цілий рік. Ця спецоперація показує, що насправді за революцію, точніше — її реалізацію, триває боротьба. Тільки тепер, після сценарію «наступник» боротьба триває в режимі сценарію «перехоплення». Це спроба використати протиріччя незакінченої революції та запропонувати нових героїв. І в цих героїв, як ми бачимо, є свої ідеологи, свої лідери, передвиборні менеджери і навіть потенційні союзники. І в разі успіху проекту «перехоплення» ми бачимо можливість нового пакту еліт — не на основі Ющенка, а на основі Тимошенко та її нових союзників.

Єдина проблема, яка постає у зв’язку з цим: усі учасники цього проекту, на відміну від сценарію «наступник», — тимчасові, інструменти. Які сили можуть скористатися «перехопленням» у результаті, для мене поки неясно.

— А хто режисер цього сценарію? Хто здійснює постановку та продюсування цього проекту? Тимошенко?

А. ЄРМОЛАЄВ: — Ні. У будь-якому такому проекті сценарій пишуть на стику збігу інтересів. У цьому випадку немає одного митця, який у Кремлі, в Києві або в Лондоні написав загальний сценарій. Але існує збіг інтересів, що дозволяє вести скоординовану гру.

Є. ГОЛОВАХА: — Я думаю, що лейтмотив, який був у суспільстві, — що немає серйозної опозиції, а вона дуже потрібна, — немов замовлянням цю опозицію викликав. Ця назріла потреба в опозиції знайшла уособлення в професійному опозиціонері, який набив руку в руйнуванні режимів. І здавалося б, що поганого в появі опозиції, на яку так чекали? Але суспільство чомусь дуже перелякалося. І мені здається, відповівши на запитання, чому ж суспільство так сильно переполохалося, отримавши реальну опозицію, ми можемо отримати ще цілу низку важливих відповідей.

КРИЗОВИЙ ПОЗИТИВ

Вадим КАРАСЬОВ: — Думаю, треба відкинути емоції і подивитися з раціонального політологічного погляду на всю сукупність протиріч, які ми сьогодні називаємо кризою. По-перше, криза — це не тільки деструкція, а й поява нових можливостей. Тому важливо, як скористаються кризою, які нові тренди сформуються і як їх зрежисирують зацікавлені сторони, повертаючи кризу від деструкції до реалізації нового інструментарію. По-друге, не треба драматизувати нинішню кризу ще й з такої причини: якби не було кризи команди, ми б отримали командну політику, або політику командного типу у виконанні того, що ми називали командою Президента. Це було б абсолютною парламентською перемогою політичних сил, які виграли президентські вибори. Можливо, отримали б парламентську більшість, яка за такого машинно-ручного режиму перетворила б парламент на фабрику рішень, щодо яких в Україні немає консенсусу. Тому криза команди фактично перекреслила можливу траєкторію авторизації революційного режиму в напрямі політики командного типу.

Наступний момент. Так, можна визначити набір кризових точок, ліній і траєкторій. Це не тільки криза команди, не тільки криза нової влади і влади загалом, не тільки криза опозиції, не тільки криза політичного курсу, а й криза української політики загалом. Причому нинішній кризовий цикл корелюється з кризовим циклом української політики 1999—2000 рр. Циклічність криз української політики свідчить про глибший стан речей, аніж внутрішня та зовнішня режисура. На мій погляд, основним кризогенним чинником у новітній українській політичній історії є те, що політологи називають «демократичною ситуацією». Це тривалий процес переходу від авторитарних механізмів влади до реально й інституційно демократичних. Тобто періоди з 1999 по 2004 рік, і період із 2004-го по цей рік свідчать про те, що Україна відійшла від моделі пострадянських президентських режимів, але не може ніяк вийти на траєкторію європейських парламентських режимів влади. І революція 2004 року теж вписується в процес демократичної ситуації. У 2004 році революційний Майдан продемонстрував, що низи не хочуть, щоб ними управляли по-старому. А в 2005 році нова влада показала, що вона не готова управляти по-новому. А по-старому вона управляти не може, бо немає тих умов, які були за попередньої влади.

Революційна ситуація триває. І завершення одного етапу революції породжує нові точки кризи: два лідери — один президент, революційна легітимність і необхідність еволюційного шляху розвитку. У першому варіанті кризи «два лідери — один президент» виникає смуга розбіжностей, команд, особових стилів, завдань і політичних орієнтирів. До того ж майбутня парламентська кампанія стимулює ці чинники розколу в середовищі революціонерів. Але є в цьому й позитивний момент. Не можна сьогодні Тимошенко розглядати тільки в фокусі економічного та політичного негатива. Юлія Тимошенко — це чинник неабсолютності перемоги Ющенка. І чинник фрагментації еліт. А фрагментація еліт у свою чергу виводить на шлях демократизацію політичного процесу. Чим більше елітних гравців, тим більша конкуренція. А отже, в ці зазори конкуренції виводиться і вторгається такий важливий елемент для суспільства, як свобода. Адже в пострадянських державах свободи в економіці дуже мало. І шанси демократизації залишаються тільки в політиці. Тому те, що команда розпалася, може бути свідченням того, що в Україні не ліпиться однополярний стиль політики, що для України все-таки важливим чинником є структурна фрагментація еліт і їхня структурна конкуренція. І можливо, тому саме у зв’язку з відставкою уряду з’явилася можливість кадрово й інституційно оформити еволюційний стабілізаторський тренд, необхідний для українського розвитку. Інакше кажучи, перейти від революційної моделі влади й революційних еліт, на які спирався Президент, до консенсусного типу влади, до консенсусного типу політики та до пошуку різних елітних комбінацій. Пакти еліт й інші елементи договороздатності елітних груп свідчать про те, що в Україні де-факто — парламентська політика. Тобто тип політики, характерний для парламентських республік.

Усе це може свідчити про те, що в Україні на базі структурних особливостей і кризової смуги політики може бути сформований інший тип державності, ніж, наприклад, в Білорусі, Росії й інших пострадянських державах. Пострадянський тренд створення держави формується навколо держави як бюрократичного центра на чолі з президентом. Президент — лідер бюрократії. А оскільки в Україні існує структурна конкуренція різних елітних груп, це означає, що в Україні формуватиметься поліцентрична система держави. Держава — це не Кремль, не Банкова, це парламент, партії, незалежні суди, громадські організації. Тобто держава як сукупність інститутів із прозорою демократичною та суспільною процедурою. Цілісний організм, а не тільки голова. І сьогоднішня криза свідчить про те, що в Україні не вдасться створити «державу навпаки». У чому модель командної гри Ющенка? Створити «державу навпаки» — відтворити Кучму, але з іншими атлантичними орієнтаціями, або спираючись не на адміністративний, а на бізнес-ресурс. Тобто створити такий державний моноліт, що вивів би країну через «пустелю кучмізму» в новий європейський або антикорупційний рай. Так ось — така модель сьогодні не спрацьовує. Український шлях обиратимуть у жорсткій конкуренції різних елітних груп і впливу на них суспільних верств. Це краще, ніж хтось нав’язуватиме своє — пасторське, моралізаторське, популістське — бачення того, як має розвиватися Україна.

Тобто позитив кризи в тому, що жодної моноцентричної влади в Україні не буде. Бо в нас сильні елітні гравці. А вони у свою чергу виникають на базі сильної та складної географії. У Білорусі немає таких елітних груп, оскільки там географія інша. Це доля України — мати різний географічний ландшафт, що формує різний елітний, електоральний і політичний ландшафт, який між собою веде конкурентну боротьбу за власну модель. І жоден із них не має «контрольного пакета», щоб виграти цю боротьбу, — всі мають тільки «блокуючі пакети». У цьому — запорука демократизації України.

— Але в цьому є й загроза — формування режиму, аналогічного грузинському часів Гамсахурдіа. Того режиму, який наші сусіди називають «некомпетентним суверенітетом«…

В. КАРАСЬОВ: — Якщо нова влада набуватиме парламентських форм, тоді негативних наслідків не буде. Принаймні, це краще, ніж, коли голова МВС ганяється за персонажами корупційних скандалів. Це більше схоже на Гамсахурдію. Драма Грузії в тому, що в них є сильний президент, але слабкі елітні групи. А в Україні настільки сильні групи, що вони можуть пережити одну революцію і можуть створити такий ландшафт, за якого президент не може мати повноцінного контрольного пакета влади.

«НЕ ЗІЙШЛИСЯ ХАРАКТЕРАМИ»

— А може, вся справа у функціональних особливостях українського Президента? Може, він просто не здатен нав’язати власну гру?

В. КАРАСЬОВ: — Якби в Україні були інші елітні групи, вони б вибрали іншу людину. А те, що з’явився саме такий кандидат, свідчить про те, що альтернатив просто не було. В Україні навіть типажу немає для такої гри.

В. ФЕСЕНКО: — Було два різні запити. У населення був запит на сильного лідера і був міф, що Ющенко таким сильним лідером стане. А в еліт, які на Ющенка поставили, — причому як позитивно, так і негативно (не хотівши Януковича) — був запит на лідера несильного. І ці два запити парадоксально збіглися у фігурі Ющенка. І ця розбіжність, до речі, в чомусь зумовила й нинішню кризу.

Я теоретично згоден із міркуваннями Вадима Карасьова і сподіваюся, що в нас справді відбуватиметься становлення поліцентричної та конкурентної моделі. Якби не одне «але» — Юлія Тимошенко. Яка не грає за правилами і в якої стилістика саме авторитарна, а не парламентська.

Із приводу відчуттів від цієї кризи. Перше відчуття — легке: «Загралися». Одні загралися у використання влади для бізнес-цілей, Ющенко загрався в моралізаторство та пасторство, а Юлія і її команда загралися в гру з підвищення рейтингів. Як сприйняло суспільство те, що сталося? Метафора вже знайдена і часто артикулюється: «розлучення». «Батько й мати розлучаються». Й одразу ж відповідь, яку суспільство вже знайшло: повинні помиритися. І тут є ще дещо, що мене бентежить. Я би цілком погодився з Вадимом у його міркуваннях про траєкторію розвитку кризи. Але дуже напрошуються в нашій ситуації аналогії з 1917 роком. Революція буржуазно-демократична стрімко переростає в революцію якобінську. Від лютневої революції ми йдемо до революції жовтневої і майже без лапок. Ось що мене бентежить. І головний претендент на роль якобінців- більшовиків також уже очевидний. Правила гри працювали б, якби в нас перед цим відбулася демократична консолідація, як це було в більшості посттоталітарних країн. У нас цього не сталося. Тому драматичні наслідки ще можуть бути. Якщо це якобінське начало реалізується в таку собі квазіжовтневу революцію.

А. ЄРМОЛАЄВ: — Я вельми переконаний, що Тимошенко і Ющенко — це два політики-харизматики й обидва з авторитарним типом свідомості. Юлія Тимошенко — це класичний авторитарист-воїн. Вона не має проблеми з прийняттям управлінських рішень — вона має проблему з осмисленням цих рішень. Тому для авторитариста-воїна вкрай важливо мати духовного наставника, радника, візира. Ющенко — людина егоїстична, егоцентрична, яка вміє і любить володарювати. Але він володарює інакше. У нього саме проблема з прийняттям управлінських рішень, і відсутня проблема з маніпулюванням колективною свідомістю, колективною совістю. Але не варто проблемність реалізації у Ющенка сприймати як слабкість його як політика. Повірте, якщо найближчим часом так складеться, що Ющенко впорається з дефіцитом вірних ад’ютантів, ви його не впізнаєте.

Є. ГОЛОВАХА: — Ми знову багато в чому зводимо ситуацію до особистостей. Адже суть кризи в тому, що катастрофічно падає економіка. І хтось повинен нести за це відповідальність. А цього робити ніхто не хоче. Більш вдалого для себе моменту Тимошенко вигадати й не могла, щоб піти з посади прем’єра. Насувається економічна катастрофа. І цього поки що не розуміють звичайні виборці, учасники Майдану, які досі мають ілюзії, що вони простояли всю зиму на Майдані і таким чином здійснили революцію. До речі, про революцію. Ніяк не можу погодитися, що це можна назвати революцією, хіба що тільки у великих лапках. Адже революція передбачає обов’язкові інституційні зміни. А в нас інституційно не тільки нічого не змінилося, але стало ще більш наочно ясно, в якій інституційній дірі ми живемо. Президент відправляє уряд у відставку, оскільки розуміє: ще кілька місяців такого правління — і країна просто впаде в яму, а прем’єр залюбки користується цим моментом. Найважливіше на сьогодні запитання, на мій погляд, — чи вдасться чинній владі якось пристойно дотягнути до виборів. Якщо Єхануров трохи виправить економічну ситуацію, можливо, Президент дотягне до виборів. А якщо ні, то на повен зріст постане загроза, що «незаслужено вигнаний» прем’єр прийде з величезною командою, причому невідомо, кого. Ви можете уявити собі, хто буде в цьому списку, якщо Тимошенко, скажімо, набере 30% на виборах?

В. ФЕСЕНКО: — Буде той самий «вінегрет», що й у Ющенка.

А. ЄРМОЛАЄВ: — Я думаю, що все-таки треба визначитися з поняттями. За змістом всі ми одностайні в тому, що революція не відбулася. Але те, що ми маємо справу з консервацією революційної ситуації в якісних вимогах суспільства — це факт.

В. КАРАСЬОВ: — Це пунктирна революція. Її не треба розглядати в стилі «повстання матросів». А як тривалий процес.

Але я хотів би повернутися до кризи команди. На одному з попередніх наших зібрань у «Дні» ми говорили про те, що зберігається палацова модель влади. І це — її криза. Драма Президента в тому, що він і його команда, маючи високий рейтинг, розглядали свою політичну гру в рамках пострадянської моноцентричної президентської моделі: двір, особисте оточення і партія як така собі публічна філія. А реально вони зіткнулися з тим, що в них соратник по владі — лідер політичної партії, і до того ж сильний лідер. Більш того, прем’єр-міністр як лідер політичної партії створив іншу модель влади. Юлія Володимирівна виражала тенденцію, характерну для режимо- канцлерних демократій (сильна канцлерська влада), коли лідер партії може бути прем’єр-міністром. І це не могло не суперечити тому баченню влади, що формувалося в штабах «Нашої України» і Віктора Ющенка. Усе це зайшло в суперечність — «двір» розсипався. Що тепер робити? Відновлювати цей «двір»? Безглуздо. Партію ліпити? Але поки президентська команда перебувала в ейфорії, насолоджуючись постреволюційною легітимністю, і моделювала свій шлях у далеке майбутнє — на десять років, розроблялися реальні політичні проекти, як, наприклад, партія Литвина… Опозиція, так би мовити, ховалася, не знала, куди їй діватися, зате формувалися інші, альтернативні гравці. Юлія Тимошенко також не дрімала, зміцнюючи свої партійні тили та ресурси... І сьогодні Президент опинився перед проблемою: як йому правити? Оскільки сталася, по-перше, депопуляризація, я би навіть сказав — депопуляція (від слова «популярність») президентської влади, — у нього зараз уже немає революційного ресурсу, Майдану, який би зміцнив його легітимність. А еліти це одразу відчувають — щойно президент слабшає, вони не гаючись, скажімо так, прямують у ці тріщини президентської влади… Партія на цей час непрацездатна, бо її готували до «блоку трьох», де публічне навантаження несла б Юлія Тимошенко, яку підпирав би Литвин із його традиційними кабінетними механізмами влади. Зараз у Президента є тільки два варіанти — те, що я називаю «ющмизмом» (від Ющенко і Кучма): з одного боку, необхідно формувати партійний проект, який сьогодні абсолютно безпорадний, — немає лідерів, немає ідеології, є тільки механізм, який міг би «зростися» за більшої легітимності президентської влади й адміністративно-силового ресурсу. З іншого боку, Ющенко намагається зараз відновлювати деякі традиційні, кучмістські механізми влади — підписання декларацій тощо, але все це для нього неорганічне. А головне — вторинне, неефективне для суспільства. Оскільки зараз чимало зацікавлених у продовженні лінії невпевненості, нестабільності влади, адже сильна влада завжди становила загрозу для елітних гравців. І це, до речі, врятувало Україну від лукашизму, путінізму тощо… Тепер багато вирішуватимуть у ході деяких позиційних рухів. Тобто ми перебуваємо в ситуації політичного землетрусу, коли немає усталеного рельєфу і формуватиметься різний ландшафт. Цим обумовлюються певні ризики, але, з іншого боку, це краще, ніж моноцентрична однозначність, що стала б наслідком тріумфальної перемоги на парламентських виборах «блоку трьох».

ДЕСАКРАЛІЗАЦІЯ ВЛАДИ

— Подією тижня, яка надалі, очевидно, задаватиме логіку і тактику дій багатьох сил, є, безумовно, розгляд у парламенті кандидатури Юрія Єханурова на посаду прем’єр-міністра. І ще один момент, який ми, схоже, проґавили: адже поки що, як і раніше, залишається можливість скасування політреформи… На перший погляд, це був би наступний логічний крок президентської команди після кадрового «обнулення»…

В. ФЕСЕНКО: — Теоретично можливість залишається, але я згоден із Вадимом відносно слабкості влади — президентської насамперед. І наша вища судова влада точно так само, як і в грудні минулого року, відчуває цю слабкість. І вона реагуватиме і на слабкість влади, і на суспільні настрої, точніше навіть, — на настрої еліти, яка вже готується грати за правилами конституційної реформи.

В. КАРАСЬОВ: — Усі готові, крім Президента.

А. ЄРМОЛАЄВ: — Я запропонував би поговорити не стільки про прізвища майбутнього прем’єра, скільки про значення та цілі взагалі. Зараз часто можна почути: мовляв, це все — заради перемоги на парламентських виборах. Адже перемога на парламентських виборах сама по собі не може бути метою! Це також інструмент для володарювання або перерозподілу… Я глибоко переконаний, що противники Ющенка зараз мають реальний шанс використати кризу владної команди щонайменше для ультиматумів із приводу кадрових розкладів, а щонайбільше — для технології дострокової зміни самого Ющенка.

В. ФЕСЕНКО: — На жаль, один із головних і найбільш сильних та вольових гравців, які, власне кажучи, й задають динаміку розвитку кризи, грають на нестабільність, провокують її посилення, узявши курс не на парламентські вибори, а на дострокове вирішення кризи. Зараз два варіанти дострокового вирішення кризи. «М’який», який уже, по суті, озвучений: дострокове введення в дію конституційної реформи та формування нового коаліційного уряду. Юлія Тимошенко розраховує, що вона стане прем’єром, — але це аж ніяк не факт… Інший варіант — спроба силового вирішення проблеми…

А. ЄРМОЛАЄВ: — Кадрово «знеструмлений», психологічно та реально ізольований, юридично переслідуваний Президент, — це вигідно всім. Його можна не відправляти у вiдставку ще півтора року. Поставити його в таке становище хочуть дуже багато людей. Це не імпічмент, але…

В. КАРАСЬОВ: — Треба все ж таки враховувати, що в Президента багато і прихильників, у нього є солідна підтримка і в елітах, і в населення… За всією цією інтригою навколо затвердження Єханурова може стояти не формалізований, але фактичний достроковий перехід до парламентсько-президентської республіки. Якби Єхануров не пройшов, Президент був би вимушений або тримати його — і весь уряд, до речі, — в підвішеному, квазілегітимному стані виконувачем обов’язків до парламентських виборів 2006 року, або погодитися на компромісну фігуру, але не зі своєї команди. Якби парламент вніс свою пропозицію щодо кандидатури прем’єра, яка влаштувала б Ющенка, це означало б, що фактично влада починає поступово зміщуватися в бік парламенту. Що стосується Тимошенко, то вона також зараз розраховує на дострокове та більш формалізоване введення політреформи. Але навряд чи вона стане прем’єром у новій якості та за інших умов, — навіть якщо вона переможе на парламентських виборах, їй не вдасться сформувати більшість. Проти неї формуватимуть іншу більшість.

А. ЄРМОЛАЄВ: — Є ще одна місія, здібність до виконання якої не проявлялася ні в Тимошенко, ні поки що в Єханурова. Кризу ніхто не відмінить за фактом обрання нового прем’єр-міністра. Більш того — всі чудово розуміють, що томагавки тільки викопані. За великим рахунком, на нас ще чекає великий, скажімо так, деустрій державної машини. Мало того, що вона поступово втрачає довіру у виборців, має вигляд розбалансованої в сенсі взаємовідносин, вона ще й починає мовби зсередини формулювати загрози внутрішнього руйнування. Місія нового прем’єра — в умовах кризи зберегти й утримати державну машину. Це не технічна, це — політична місія. Тобто це має бути людина, здатна забезпечити пакт якщо не еліт, то хоч би державної бюрократії. В іншому випадку ця місія залишиться на Президентові, й криза відбуватиметься в складніших умовах.

— Ну, ще такі «невеликі» завдання, як зупинити економічний спад й утримати інфляцію…

В. ФЕСЕНКО: — Так, завданням «технічного» прем’єра стане забезпечення керованого розвитку кризи, — щоб вона не переросла в неконтрольовані форми до і під час виборчої кампанії.

Є. ГОЛОВАХА: — Під час нашої попередньої зустрічі в «Дні» важко було б уявити, що через кілька місяців ми обговорюватимемо подібні проблеми… Але, хай це і парадоксально, на мій погляд, те, що члени його команди виявилися такими некомпетентними менеджерами, що криза проявилася так скоро, краще для Президента, ніж якби це сталося, приміром, через два-три роки. Тому що, всупереч усьому, симпатії до лідера Майдану ще досить великі. І саме це — його шанс. Це шанс і Тимошенко — в боротьбі з ним, але це і його шанс для того, щоб утримати ситуацію. Спираючись на цю підтримку, він цілком може зараз приймати адекватні рішення, — щоправда, тепер він повинен діяти вже не як проповідник, а як рішучий менеджер. Тобто він повинен знайти програму подолання кризи — і політичної, й економічної. Якщо він виявиться здатним проявити себе як менеджер, чого досі, до речі, не спостерігалося, — це буде його великий шанс. Через два-три роки економічної кризи однаково було б не уникнути, але тоді ставлення до Президента було б як колись до Кучми, тоді вже бігали б вулицями з плакатами «Геть Ющенка!» Зараз нічого цього немає. Загалом масова свідомість дезорієнтована, — я маю на увазі ту відносну більшість, яка підтримувала процеси, що відбувалися в країні. Вона ще не змінила своєї, так би мовити, романтичної солідарності з новою владою на ненависть до неї. А дезорієнтація, як правило, не приводить до радикальних дій. Питання в тому, хто скористається все ще збереженим, скажімо так, запасом надій і симпатій. Це цілком міг би зробити Ющенко, бо в нього більше важелів, у тому числі й адміністративних.

А . ЄРМОЛАЄВ: — Ющенко і Тимошенко здійснили жахливу річ із погляду державного будівництва: вони десакралізували владу. Мало того, що відбувся обмін ударами у зв’язку з обвинуваченнями в корупції. Фактично розкриті реальні механізми втримання елітою влади та маніпулювання суспільством. У головних напрямах — у питаннях і власності, і кадрової політики, і відносин із зовнішніми силами тощо, — дано такі взаємні оцінки, і викинута така інформація, що фактично має йтися про необхідність такого собі національного розслідування змови з приводу цієї держави. Водночас і експерти, і політики, й інтелігенція допускають можливість консенсусу: нехай, мовляв, вони домовляться. Тобто наявне падіння рівня морального допуску, самоприниження: знаючи характер взаємовідносин і ступінь їхнього цинізму, їм пропонують якось домовитися, а інші, мовляв, заплющать очі на конституційні, правові, кримінальні аспекти, — аби, мовляв, потім вони правили разом іменем Майдану.

В. КАРАСЬОВ: — Ще почнеться «приватизація» Майдану — по шматках, по стрічках тощо…

ЗАГРОЗИ МАЙДАНОКРАТІЇ

— «Приватизація Майдану» вже, по суті, почалася…

А. ЄРМОЛАЄВ: — Що стосується суспільних інтересів і планів. Головна загроза — це загроза неконтрольованого переходу від етапу консервації (революційної ситуації, очікувань, згорнених реформ, внутрішнього конфлікту тощо) до реставрації. Під реставрацією я в цьому випадку маю на увазі також цілком конкретний якісний перехід від цих заморожених очікувань до відновлення того, що ми колись характеризували як олігополію, але вже з елементами авторитарного типу правління. Кучма за своїми характеристиками не був авторитарний, він не був харизматиком і був схильний усе- таки до корпоративно-колективного управління. А тут ми маємо, по-перше, набір авторитарних особистостей, по-друге, кілька нових соціальних проблем, пов’язаних із загрозою реставрації. Перше. На тлі відкладених реформ, які були на порядку денному революційної ситуації, ми маємо очікування авторитарного лідера. На тлі девальвації символів, другої хвилі деідеологізації відбувається і деморалізація, тоді як прихід нової влади був пов’язаний із деякими новими надіями, з моралізацією політичного процесу, відновленням ціннісного виміру подій. Наслідки цього будуть цілком матеріальні. Я прогнозую нову хвилю тінізації економіки. Ще один момент пов’язаний із масовою свідомістю — запит на вождизм. Суть вождизму в тому, що зникає необхідність такої собі загальнозрозумілої колективної програми дій. Вождь стає програмою. Ось та метаморфоза, що відбувається зараз, напередодні парламентських виборів. Який підсумок? Яким буде характер процесу? По-перше, є запит — і він активно культивувався новою владою, — на державу-патерн. Що повністю суперечить порядку денному очікуваних, якісних революційних перетворень. І все «рвонули» на вибори боротися за цей патерн. Тобто сталася цілковита зміна порядку денного. Це прекрасне підґрунтя для реставраційної політики.

Думаю, теоретично існує технологія блокування загрози олігополії з елементами авторитарного управління зразка 2005 року. Я бачу її насамперед у тому, щоб припинити боротьбу за патерн. Потрібен, якщо хочете, новий пакт суб’єктів, на яких поки ще ґрунтуються ранньокапіталістичні цінності, — великого капіталу. Запропонувавши всім підписати після кризи своєї команди Декларацію заради майбутнього, Ющенко зробив начебто правильний хід. Але він запросив кого? Найманих політиків. Менеджмент, який і так готовий працювати. Не відбувся пакт тих, хто може зробити запит на стабільну ринкову державу. Вони ще не зрозуміли, хороші ці зміни чи погані, це вже відмова від політики консервативного революціоналізму чи лише зміна декорацій. На моє глибоке переконання, якби зараз відбулися переговори представників усіх провідних великих груп роботодавців- власників — така собі «семибанкірщина по-українськи», це був би позитив. Тимчасовий, але позитив. Це був би потужний сигнал тим гравцям, які, як сказав колега, «загралися», своєрідна гарантія збереження режиму корпоративної демократії, нарешті, майданчик для подальшого позиціонування Ющенка як такого собі лідера, який добився цього сигналу. Від нього чекали реформаторського пакета — цей пакет треба виставляти, а не продовжувати «зализувати рани». Але це можливе лише за однієї умови: якщо в нього з’являться нові союзники. Можливо, це і є та формула, що здатна всіх зорганізувати: пакт великого капіталу і сильний партнер — не соратник, а партнер, який прийшов би на посаду прем’єра? Я би запропонував подивитися на цю комбінацію з погляду проекції, що дозволила б нам знизити ризики 2006 року. Природно, все це має сенс за умови реабілітації ідеології ринкових реформ і ліберального вибору особисто Президента та його команди як основи для залучення нових союзників. Друге, альфа й омега — політична реформа та парламентська модель одночасно з реформою самоврядування.

В. ФЕСЕНКО: — У мене таке відчуття, що зараз, після Майдану, такий круглий стіл може вирішити завдання лише частково. Я вже передбачаю реакцію Тимошенко: «Змова олігархів! Зрада революції!» Але цей інструмент усе-таки треба використовувати… А що стосується авторитарної загрози, то я, щиро кажучи, побоююся такого сценарію розвитку подій, але, в принципі, теж сподіваюся, що наше суспільство, на відміну від Росії, не готове до якогось одного авторитарного лідера. Якщо з’явиться такий, якого прийме і схід, і захід, отоді ця загроза реальна.

Є. ГОЛОВАХА: — Думаю, Президенту нікуди дітися від сформованого і в масовій свідомості, і ЗМІ образу, що є таким собі уособленням майданократії. Він поставлений перед дилемою: або він майданократ, або зрадник Майдану…

В. КАРАСЬОВ: — Ось якраз про парадокси та пастки виборів-2006.

— Тобто ми вже говоримо про інтереси та можливості головних гравців.

В. КАРАСЬОВ: — Саме так. Чим у цій посткризовій ситуації характеризуватимуться вибори 2006 року? Перше. Буде одна влада і багато опозицій — починаючи від комуністів і закінчуючи новою, «революційною» опозицією на чолі з Юлією Тимошенко. Друге — це суперечність між революційними ідеалами й еволюційними запитами. Іменем революції Ющенко буде вимушений вирішувати завдання стабілізації. Тобто він опиниться у фокусі критики як зі сторони революціонерів-неомайданників, так і партій центра або партій еліт. Третє — не просто суперечність, а клінч між ліберальними потребами (економіці необхідні ліберальні реформи) і лівими запитами й очікуваннями суспільства. Зрозуміло, що будь-який політик буде вимушений відповідати на цей лівий запит. У принципі, Президент міг би розраховувати на середні та бізнес-прошарки, ліберальні соціальні прошарки, але вони нічим йому не зобов’язані, вони, навпаки, розчаровані. Ще одна суперечність — між політиками мас і політиками еліт. І партія Президента, якщо вона братиме участь у виборах, буде вимушена балансувати між політикою мас і політикою еліт, що саме по собі теж некомфортно. Тому найсумніше в цій ситуації — це криза політичного порядку денного на цих виборах.

Є. ГОЛОВАХА: — Ця ситуація фактично повторює ситуацію перед виборами 2002 року, коли президенту, за великим рахунком, нікого було поставити на чолі виборчого списку…

— А хто може очолити список партії Ющенка? Там, по суті, вже майже не залишилося так чи інакше не скомпрометованих особистостей…

А. ЄРМОЛАЄВ: — За логікою, повинен Рибачук…

В. КАРАСЬОВ: — Тоді ще були певні, скажімо так, залишки сакральності державної влади. Революція вбила цю сакральність, коли владу чи то боялися, чи то поважали трохи…

— А може, її вбив процес післяреволюційних кадрових призначень?

В. КАРАСЬОВ: — Будь- яка революція вбиває сакральність. Коли «польовий командир» стає міністром або віце-прем’єром, розмивається межа між політичними просторами вулиці та кабінету…

— А якщо віце-прем’єр потім знову повертається в «польові командири»?..

В. ФЕСЕНКО: — Я би навіть сказав, що зараз сталася — це, до речі, одна з суттєвих характеристик кризи, — десакралізація не тільки вождів, але й самої революції. Мені здається, ми недооцінюємо скандал із грошима Березовського. По суті, під сумнів поставлена легітимність президентських виборів. Договір про зобов’язання з «донором», якщо такий існує, — це підтвердження купівлі- продажу виборів. Можна сказати ще різкіше — купівля-продаж революції...

В. КАРАСЬОВ: — На основі чого формуватиметься ідейний клімат майбутньої виборчої кампанії? Компромат — не компромат, хто чесніший, хто майданніший, хто революційніший, хто ближчий до народу тощо.

— А на сході запитання «хто майданніший» буде актуальне?

Є. ГОЛОВАХА: — Ні.

— У чому в цій ситуації пошуків виходу з кризи полягає суспільний інтерес?

В. ФЕСЕНКО: — Проблема української політики у відсутності раціоналізації інтересів, в тому числі й суспільного інтересу. І це вже вселяє побоювання. А в суспільних настроях, за словами фахівців, панують агресія і конфліктність. І це головна больова точка нинішньої кризи. У цій ситуації те, що в нас країна не єдина, — це радше плюс, аніж мінус.

В. КАРАСЬОВ: — Суспільний інтерес у тому, щоб вибори 2006 року пройшли з позитивним політичним порядком денним, без сповзання в справжні, компроматні та шоу-війни і, перепрошую за банальність, з урахуванням помилок попередніх виборчих кампаній. Суспільний інтерес полягає також і в тому, щоб при формуванні нового уряду бізнес був реально відокремлений від влади. Не від політики — це неможливо, а від державних посад. Зрощення бізнесу та влади за нового режиму більше, ніж за старого.

— Чому Ющенко рішуче не відмежувався від дискредитованих фігур iз його оточення?

В. КАРАСЬОВ: — Бо він не має іншого політичного ресурсу для влади. Ось у чому проблема цієї «палацової» моделі, — якщо перефразувати відомий вислів, вийде — «інших політичних ресурсів у мене для вас немає»... Суспільний інтерес також у тому, щоб зберегти конкурентність у політиці, — тоді згодом побільшає й економічних свобод.

В. ФЕСЕНКО: — Вадим дуже точно сформулював порядок денний виходу з кризи та майбутньої виборчої кампанії, — але це фактично інтерес еліти, який вона повинна сформулювати як суспільний інтерес.

Є. ГОЛОВАХА: — Треба враховувати суттєвий розрив, що може зростати, між суспільними інтересами та настроями. Зараз була піднята така хвиля патерналістських, споживчих суспільних настроїв, що, якщо зараз не вдасться сформувати відповідальний уряд, який втримає економіку, наслідки можуть бути найважчими. Не можна допустити реалізації гірших очікувань людей. Інакше отакі політичні програми не матимуть шансів на успіх.