Про кульгавого їжачка

... И царедворцы, род лукавый,такой обычай завели:кто левою ногой, кто правойхромали дружно, как могли.

Абсолютно точно відомо, коли саме це станеться: згідно з «Перехідними положеннями» Конституції України чергові вибори Президента країни «проводяться останньої неділі жовтня 1999 р.». Потім, можливо, буде потрібен другий тур, але великої різноманітності в термінах не передбачається. І найпізніше в листопаді наступного року Україна матиме нового главу держави.

Можливо, він буде, як це й передбачає Основний Закон, — справжнім «гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності України, виконання Конституції України, а також прав і свобод людини». На жаль, не виключено й те, що він порушуватиме всі закони України, починаючи з Конституції, і розігруватиме з себе чергового «верховного арбітра нації й головний символ країни», — як ще недавно було заведено говорити в адміністрації нинішнього Президента Леоніда Кучми. Наперед тут нічого сказати неможливо. Усе залежить від того, наскільки вдало (чи невдало) зроблять свій вибір виборці наступної осені. Визнаємо, що Леонід Данилович нині зберігає непогані шанси на переобрання. Проте фанфари з нагоди його очікуваної перемоги прогриміли принаймні дещо передчасно.

Йдеться про статтю Миколи Вересня «Налякали їжачка... опозицією» («Зеркало недели» 3.10). Мушу визнати, що до пана Вересня ставлюся з повагою і симпатією. Однак його стаття про «їжачка» й «...опозицію» заслуговує найприскіпливішої уваги, позаяк у ній зібрано, систематизовано й вельми відверто викладено більшість аргументів, що їх останнім часом наводять як обгрунтування неминучості «другого терміну Кучми», на який, нібито, безнадійно приречена наша країна. Спробуємо все з’ясувати.

Головний аргумент, яким «козиряє» автор «їжачка», полягає в такому: в усіх тих, «хто говорить, що він в опозиції» (пан Вересень не заперечує ні її наявність, ні її численність) — «телебачення — немає, газет — немає, грошей, здається, також не вельми багато, організації — немає, єдності — немає, планів — немає, команди — немає». При цьому, як підкреслює Микола Вересень, — «якщо майже скрізь, де написано «немає», поставити «є», то це буде арсенал Президента». Зізнаюся, що, на відміну від усезнаючого Миколи, я не можу судити про те, що є і чого немає в опозиції — вона (опозиція) дуже різноманітна й численна. Припущення, начебто у Президента справді є весь вищеназваний арсенал, могло б стати вагомим аргументом і, на перший погляд, майже вбивчим. Коли не враховувати, що майже весь цей «арсенал» був і в розпорядженні «надпропрезидентських» партій, котрі брали участь у березневих парламентських виборах, передусім — в НДП. Старий Бульба з цього приводу поцікавився в Андрія: — «Що, синку, допомогли тобі твої ляхи?» Парламентські промовці стверджують, що вагомою часткою 4,9-відсоткового результату НДП стали такі контингенти виборців, як ув’язнені, солдатики (також за огорожею) і пацієнти психіатричних лікарень. Для перемоги на президентських виборах електорат явно недостатній.

Певна річ, із партійний структур, співчуваючих Президентові, «бар’єр» подолала не лише НДП. Досить згадати «зелену» партію, лідер якої Віталій Кононов публічно дякував за допомогу і сприяння Вадима Рабіновича (як вважається, близького до Л.Кучми, принаймні тоді). Однак ось що чудово — практично всі партії, котрі брали участь у виборах (а також кандидати в депутати), так чи інакше зв’язані з виконавчою владою, якнайретельніше старалися цей зв’язок від виборців приховати, — явно усвідомлюючи, що така близькість не обіцяє їм благовоління співгромадян. Відзначимо і зворотну ситуацію — партія «Громада» подолала «фатальний бар’єр» значною мірою завдяки хулі й паплюженню з боку тих самих «газет» і «телебачень», що їх пан Вересень називає першими в «арсеналі» Л.Кучми. З іншого боку, Компартія, яка загалом майже не висвітлювалася на рівні загальнонаціональних ЗМІ, отримала без малого 25%. Коментарі й висновки залишаємо численним «командам» — благо «їх є» у Президента, і команди ці, слід вважати, щосили складають численні «плани» переможних баталій — кожна свої.

Анітрішки не сумніваюся, що всі «командос» чесно відпрацюють свою частину «грошей» — яких, натякає Вересень, у Президента «так багато». На цьому питанні потрібно зупинитися. Про які, власне, гроші йдеться? Звісно, мені, як журналісту, стосовно грошей складно оперувати такими величинами, як «багато так» і «не так», але все-таки, про які суми мова? Про особисті кошти Леоніда Даниловича? Згідно з його податковою декларацією, поданою торік у березні (на жаль, практика оприлюднення президентських декларацій надалі якось не прижилася), прибутки Л. Кучми 1996 р. становили 13355 грн. 31 коп. Навіть коли припустити, що для фінансування своєї виборчої кампанії Президент продасть дачний будиночок (у садовому товаристві «Сфера» в Дніпропетровській області, оцінений у 15385 грн.) і земельну ділянку на 5 соток — сума виходить не вельми вражаючою. (Ясна річ, набагато більше від моєї зарплати, але, з іншого боку, я ж не збираюсь обиратись у президенти.) Залишається припустити одне з двох — або пан Вересень натякає на якісь побічні (і незадекларовані) прибутки глави держави і, виявляючи справжню цивільну мужність, намагається привернути увагу податкових органів; або на те, що «команди» (хоча б деякі з них) готові підтримати Л.Кучму не лише «планами», а й матеріально. Це цілком можливо. Проте уже тепер, за рік до виборів спостерігаються всілякі тертя серед «команд» і навіть нездорова якась конкуренція (це, до речі, — про «єдність») — ті самі «метушня» й «шурхотіння», про які (дещо мимохідь) говорить і Микола Вересень. Чисто політологічно всім нам, напевне, було б навіть цікаво подивитися, як почнуть втілюватись у життя численні (не сумніваюся — всі геніальні) стратегічні напрацювання команд, які витримали безжалісну конкуренцію. Побоююся тільки, що мало кому вдасться займатися безстороннім спостереженням.

Решта аргументів Вересня виглядає менш переконливо. Складно, зокрема, погодитися з твердженням, начебто «цей хлопець» (себто Президент Л.Кучма) тільки й робить, що переграє «цих хлопців» (тобто численну опозицію) на законодавчому полі. Так погано про Леоніда Даниловича я, приміром, не думаю. Правда, я не є «реально опозиційним журналістом» (тим паче, що, на думку Миколи, у нас «реально опозиційна» тільки одна — «журналістка»), й відтак я цілком переконаний у тому, що Президент Л.Кучма вважав би за краще правити країною (укази видавати, з кадрами розбиратися тощо) цілком відповідно до чинного законодавства. Я не сумніваюся, що Президент хотів би не порушувати ні закони, ні, тим паче — Конституцію. Однак усе це йому доводиться робити, — а це і є найсправжнісінький програш на законодавчому полі. І виходить, що остання реальна перемога його прихильників у парламенті — це затвердження в Основному Законі вкрай ускладненої і практично неможливої для реалізації процедури імпічменту. Начебто й дрібниця, а комусь либонь і вона в радість...

Далі Микола Вересень вельми принизливо відгукується про опозицію, дуже літературно промовляючи невигадливе — «на себе подивіться». У чомусь можна погодитися. Мене, як і Миколу, дивують часом деякі новоявлені «опозиціонери». Проте, признаюся, мені важко уявити, як із найгострокритичнішої оцінки найсумнівніших опозиціонерів можна придумати висновок — Кучма повинен залишатися Президентом. І, що дивовижно, має рацію Вересень, має — і народ у нас страшенно зубожів і при згадуванні «політики» нецензурно лається; і преса наша ніяк не може без «підгодівлі», а телебачення — без політичного «колопрезидентського» даху; і підприємці в нас ніякі не «олігархи» й не незалежні зовсім і до влади липнуть нав’язливо до непристойності (конкуренція «команд» тому свідчення). Усе це — правда.

Так от — про правду. Що станеться восени 1999 року? Обласні губернатори, міські мери й усі інші адміністратори, на котрих буде «найясніше» покладено обов’язки проконтролювати належне проведення виборів (приблизно як прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко роздавав указівки про «40%» НДП, хоча про можливості фальсифікацій Вересень не особливо розводиться, мабуть, посоромився). Так от, усі ці «відповідальні» та «контролери» раптом усвідомлять, що коли виборці проголосують «неправильно», то їм — губернаторам, мерам і всім іншим — ніколи вже не доведеться вислуховувати «найясніші» вказівки, принаймні саме від цієї «найяснішої» особи. А виборці підуть на вибори, твердо знаючи (навіть без спеціальних «прозрінь»), що це — єдина за багато років, — можливість просто і ясно висловити своє ставлення до цієї влади. Позаяк за роки правління нинішнього «гаранта прав і свобод» одним із останніх прав у них залишилося право прибрати Найголовнішого начальника всієї цієї Влади.

№193 09.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»