«Революція тушок» та її наслідки
Нинішній сплеск політичної активності загрожує знову набути форм, далеких від джентльменської демократії, характерної, скажімо, для Великої Британії або навіть Франції. Опозиція довго шукала «козирну» тему, що дозволяє виглядати благородною захисницею народу від злої влади, і ця тема сама впала в опозиційні руки — боротьба із зародженням диктатури Януковича.
Чи реальна ця загроза? Реальна. Проте вона була б такою ж мірою реальною, якби президентом стала Тимошенко або її злісний союзник і ворог Ющенко. У разі перемоги на виборах будь-якого з цих політиків довелося б зіткнутися з браком реальної політичної влади, а значить, відбувалося б те ж саме купування парламентських тушок і прагнення розширити повноваження президента. Конкретні засоби досягнення необхідного результату навряд чи сильно відрізнялися б від тих, що зараз застосовує чинний Президент, бо ці засоби ввійшли до арсеналу всіх великих українських партій та окремих політиків. Аналіз дій та висловів лідерів нинішньої опозиції за останні п’ять років не дозволяє засумніватися в цьому неупередженому спостерігачеві.
Усі розуміють, що форма організації влади, яка існувала до останнього рішення Конституційного Суду, себе дискредитувала, створивши недопустиму ситуацію взаємної боротьби і взаємного пожирання політиків, які очолювали не лише дві найвищі державні посади, а разом із тим і дві непримиренні політичні сили, що зійшлися в сутичці за життєві блага. Лише невиправні оптимісти можуть собі уявити картину, як прем’єр Тимошенко і Президент Янукович одночасно і успішно діють на благо України — як союзники, так і як противники. І те й інше загрожувало і демократії, й Україні великими бідами. Не випадково справжні демократи встали стіною проти відомої спроби політичної змови Тимошенко та Януковича, бо наслідки дій такого дуету навіть неможливо собі уявити.
Із перемогою Януковича і проведеною ним «революцією тушок» ситуація, здавалося, змінилася. Проте вона змінилася лише завдяки повній безпринципності більшості членів КС. Разом із тим КС не надав самому Президентові ніяких додаткових повноважень. Посилання на те, що Янукович уже отримав достатньо влади для проведення керівної діяльності в державі, абсолютно некоректні, бо Президент був зобов’язаний стати безпартійним, а значить, формально він не міг мати своєї парламентської більшості.
Втім, без цієї більшості Президент був майже ніким, він міг лише намагатися заважати уряду і парламентській більшості своїм правом вето, чим і займався свого часу Ющенко. У справжніх демократичних партіях виборна посада керівника партії є бажаним об’єктом для інших кандидатів на цю посаду, і жоден західний партійний лідер не віддасть формальне керівництво партією добровільно, без боротьби. Зазвичай його «йдуть» за допомогою певних демократичних процедур.
Конституційний порядок, що існував до останнього рішення КС, змушував Президента тримати найрізноманітнішими засобами (у тому числі й не етичними) свою партію в кулаку, оскільки, втративши владу в партії, він фактично втрачав і майже всю політичну владу в державі.
Традиційно непримиренні відносини нашої влади та опозиції не дозволяли сподіватися на неспішне і ѓрунтовне вирішення конституційної проблеми погоджено обома політичними сторонами, і тому ця проблема могла бути вирішена лише владою, що й сталося. І, що слід визнати, останнє рішення КС формально було досить коректним, на відміну від легітимізації тушок. Застосування впродовж п’яти або шести років незаконно встановленого закону не легітимізує цей закон формально, якщо така легітимізація не передбачена особливим законом. Це банальна істина.
Тож сьогоднішня ситуації виникла не випадково — до неї Україна прийшла б рано чи пізно у разі перемоги на виборах будь-якого з кандидатів. Альтернативою цьому була б подальша запекла боротьба в державних структурах і подальше швидке руйнування України.
Останнє рішення КС зробило Україну фактично всього лише президентською республікою, а не диктатурою Януковича. Він має повноважень ненабагато більше, ніж президент Франції. Слід зауважити, що французький президент у разі підтримки виборцями має можливість перебувати при владі 14 років. Коли свого часу генерал де Голль змінював структуру державної влади у своїй країні, його звинувачували в прагненні встановити диктатуру, проте його зміни прижилися. Чому ж зараз у Франції ніхто не боїться, що президент Саркозі, маючи такі широкі повноваження, встановить свою диктатуру? Це залежить і від Саркозі, й від французького народу.
Нинішня структура влади у Франції вистраждана її народом. Політичне безладдя напередодні Другої світової війни призвело французів до ганебної поразки від Німеччини, слабкіша Польща чинила опір наполегливіше. Політична нестабільність тривала і після війни, і де Голль зробив правильні висновки. Проте, коли він вирішив ще збільшити владу президента, він не вчинив насильницького захвату влади і не вдався до сумнівних псевдоконституційних дій щодо розширення своєї влади, а виніс це найважливіше питання на всенародний референдум. Після того як французи, попри величезну повагу до заслуженого генерала, сказали «ні», де Голль не став шукати обхідних шляхів, а пішов у відставку достроково. Він поважав себе, поважав конституцію і поважав права французького народу. Він був упевнений, що французи в змозі зробити правильний вибір.
Парламентсько-президентська республіка в Україні багато в чому завдяки діям Ющенка, Тимошенко та їхнього найближчого оточення дискредитована в очах більшості українців, і перехід до президентської республіки в цих умовах не є протиприродним. Головне тепер, аби президентська республіка не виявилася лише сходинкою на шляху до подальшої концентрації влади в одних руках або в руках одного клану, і для цього потрібна значна робота суспільства.
Чи перестала Франція після реформи де Голля бути демократичною республікою? Ні, не перестала. Демократія, за загальноприйнятим визначенням, — це форма організації влади, за якою меншість підкоряється більшості й гарантуються як основні громадянські свободи, так і рівність громадян перед законом. Думка більшості визначається в демократіях на вільних виборах і референдумах із можливим залученням і додаткових способів. Сучасне поняття демократії вимагає розділення трьох гілок влади.
Існує і ширше, описове визначення демократії, що включає перерахування органів влади, систему противаг і обмежень, а також стимуляторів. Нинішня Франція відповідає вищезгаданому визначенню. Президенти, прем’єри і політики в країнах пострадянського простору, розуміючи, що демократією їхні режими назвати важко, намагаються давати свої власні визначення демократії, але ці соціонаукові знахідки цінні лише для їхніх винахідників та їхніх найстійкіших прибічників.
Що ж змушує нині багатьох українців хвилюватися за демократію в Україні? По-перше, недовіра до наших політиків, хоч хто б це був: Янукович, Тимошенко, Ющенко, Тігіпко чи хтось інший. Ми сумніваємося в їхній патріотичності, демократичності й чесності, хоча ці якості й декларуються ними мало не зі сльозами на очах. І більшість українців вважають, що мають усі підстави для своєї недовіри: політики самі своєю поведінкою неодноразово підривали довіру до себе.
У нас багато говорять про те, що зараз порушилася система противаг і обмежень. Разом із тим протистояння Ющенка і Тимошенко й було обумовлене створенням перед їхнім приходом до влади цих самих противаг, які й зробили всю владу в цілому недієздатною. Отже, противаги і обмеження перетворилися на блокіратор, що не дозволяв владі функціонувати успішно. Але головна проблема полягає в тому, що навіть формально найбездоганніший обмежувач виявляється безрезультатним, якщо не відповідають своєму призначенню громадяни, на яких покладено функцію здійснювати обмеження і контроль за владою у складі певних органів.
Конституційний Суд — це потужний обмежувач, але який від нього толк, якщо його члени абсолютно позбавлені й професійної честі, й громадянської совісті? Цілком можливо, що з таким самим успіхом функціонуватимуть й інші обмежувачі, хай як прекрасно були б описані їхні функції, закріплені законами; тим паче, що корумповані «обмежувачі та противаги» абсолютно не соромляться і не бояться громадянського суспільства.
Головний обмежувач і противага диктатурі в демократичних країнах — це частина народу, віддана демократії та свободі й яка охоплює всі шари суспільства. Інструментами втілення народом свого права обмеження і контролю є демократичні політичні партії та громадські організації — саме вони направляють народну активність у потрібне для демократії цивілізоване русло. Хтозна, які думки були свого часу в голові генерала де Голля і які вони в нинішнього президента Франції, проте будь-якому французові зрозуміло — перейди французький президент через певну межу в бік обмеження демократії, й його політична пісня скінчиться.
В Україні ж не діє найголовніший організатор противаги владі сильного президента — політичні партії та громадські організації, без яких народ безсилий, а в збуреному стані й небезпечний. Більшість нинішніх політичних партій дискредитовані корупцією і внутрішньою недемократичністю. Час, що минув після виборів, показав: у жодній із великих політичних партій України істотних змін не сталося. Відбувся лише відтік або приплив — залежно від приналежності до влади. Всі наші партії є придатком вождів, і важливі питання вирішують не демократичними процедурами, а підкилимною боротьбою і нав’язуванням більшості думки меншості. Новоутворення йдуть уторованою колією. Той, хто дивився по телевізору перший з’їзд партії, очолюваної заступником прем’єра Тігіпком, мав можливість переконатися: з’явилася нова кишенькова партія, називати яку краще не «Сильна Україна», а «Сильний Тігіпко». На телебаченні були показані не вибори керівних органів і лідера партії, а його урочистий вихід під гучну музику, а також «тронна» промова.
Внутрішньоструктурні противаги і обмеження в державній владі необхідні. Проте без зміни суті політичних партій і громадських організацій все залишиться по-старому, і наша політична структура гарантуватиме права і свободи лише власникам найвищих посад і власних кишенькових партій. Українські партії та громадські організації мають бути перетворені у справді демократичні організації, в яких меншість підкоряється більшості, а також гарантовані свободи і права, властиві демократичним організаціям. Формальна імітація демократії в деяких партіях майже так само розбещує їхніх членів і все українське суспільство, як і відверта відсутність демократії.
Серед іншого, партіям і різним громадським організаціям необхідно впродовж встановленого законом і статутом часу проводити внутрішньопартійні вибори, а також щорік до завершення календарного року проводити звітні з’їзди (конференції, збори) з фінансовим звітом. Якщо відповідні виписки з протоколу не представлені вчасно державним органам, то реєстрація партії або громадської організації, що допустила таке порушення, має бути скасована. Наші партії та громадські організації, навіть будучи створеними з благими намірами, в ситуації внутрішньої та зовнішньої безконтрольності самі швидко перетворюються на осередки корупції й безпринципності. Доти, доки реальної демократії немає в політичних партіях і громадських організаціях, не буде справжньої демократії й у державі, бо саме партії та організації ефективно виховують громадян у дусі демократії, й лише вони можуть об’єднати і організувати демократично налаштовану частину народу. Поодинці демократи будуть роздавлені, навіть перебуваючи в більшості, а за демократію видаватиметься структура, що відповідає визначенню, даному самою ж особою, яка задушила демократію. Як це й відбувається нині в деяких країнах.
