«Срібний вік» української думки — проблеми та перспективи
Видатні особистості, їхні цінні ідеї та великі звершення є надбанням не лише окремої нації, а й усього людства. У всесвітній історичній «галереї» вони представляють свої народи, сприяючи їхньому авторитету. Вони стимулюють подальший розвиток як свого, так і інших народів. Видатні особистості з’являються в певний час внаслідок взаємодії біологічних, соціальних, історичних та деяких інших суб’єктивних чинників. Цивілізаційний рівень суспільства, його потреби й конкретні умови його існування, вияв спадковості, виховання та навчання людини, як і деяка випадковість у її житті впливає на процес появи та формування великих діячів. Цілком природно, наприклад, що монгольський народ свого часу дав світу великого полководця Чингізхана, — як і те, що серед монголів досі не було жодного композитора або архітектора міжнародного рівня. А ось фіни подарували Європі композитора Сібеліуса, проте в них поки що не було непереможних полководців — і це також цілком можна пояснити.
У Росії культурологи особливо виділяють «срібний вік» російської філософії, що пов’язаний із «золотим віком» російської культури. Росія до того часу накопичила достатній культурний та інтелектуальний потенціал для швидкого розвитку всієї російської культури. Крім цього вона так само піднакопила неймовірно гострі соціальні й духовні проблеми, що спонукали суспільство до напруженої роботи думки, а мислителів — до пошуку оригінальних рішень. Гостра соціальна криза не завадила сплеску культури взагалі і деяких гуманітарних наук зокрема, а певною мірою і сприяла йому.
Однак значення більшості російських мислителів так і не вийшло за межі Росії. Мабуть, лише Микола Бердяєв переступив національні кордони Росії і був досить відомий на Заході. Своїми дослідженнями в сексуально-психологічній сфері був близький до західних проблем і західної моди Василь Розанов, але особливості його творчого методу завадили йому стати мислителем загальноєвропейського рівня. Російські мислителі й до кінця XIX століття все ще сперечалися про переваги самодержавства й демократії, про роль православ’я, про російську ідею, про особливості «російської душі», про західний або особливий шлях розвитку тощо. Захід ці проблеми або вже перестали цікавити, або взагалі ніколи не цікавили. Цивілізаційна відсталість Росії не дозволила пожвавленим ідейним битвам і дискусіям російських філософів, соціологів і психологів висунутися в центр європейської суспільної думки. Тому найвідомішими за межами Росії російськими мислителями стали не фахівці вищеназваних областей людського знання, а письменники Достоєвський, Лев Толстой і, певною мірою, Чехов, які разом зі специфічно російськими проблемами роздумували й про проблеми вселюдські.
Ліберально-демократична ідея не мала в Росії шансів на самостійну перемогу, оскільки не мала достатньої соціальної опори — так стверджує багато дослідників. Однак у союзі з помірними соціал-демократами ліберали, представлені на політичній сцені партією конституційних демократів (кадетів), мали історичний шанс. Вони упустили його, серед інших причин, і тому, що їхні ідеї не знайшли ні свого видатного теоретика (або теоретиків), ні політичних виконавців рівня більшовиків Леніна, Троцького та інших.
Проте «срібний вік» російської філософії загалом став значним явищем у її історії. Він висунув низку цікавих мислителів, ідеї яких стали в Росії своєрідними вихідними позиціями різних ідейно-політичних напрямів у подальших ідеологічних і політичних дискусіях. Їхні праці не забуті. Вони популяризуються в суспільстві. Особливо в тих випадках, коли їхні ідеї співпадають зі складом думок влади. Але в будь-якому випадку їхні праці перевидаються і стають предметом дискусій, вони ввійшли в скарбницю російської громадської думки і культури. Деякі їхні погляди корисно було б знати й використати нам, українцям, оскільки ми вирішуємо нині задачі, що багато в чому схожі з російськими.
Україна не дала світу видатних діячів, значення й популярність яких розповсюдилися би на багато інших європейських країн і які однозначно відносили б себе до нашої нації. У нас немає досі жодного лауреата Нобелівської премії. Надзвичайно шановний і любимий більшістю українців Тарас Шевченко мав риси геніальності, але йому довелося займатися проблемами, що не хвилювали передові країни Європи. Він був борцем проти кріпацтва, але в Західній Європі в його час ця проблема була вирішена вже не лише в ідейно-теоретичному, але і в практичному плані. Безцінна його роль у становленні самосвідомості українського народу і відродженні ідеї національної незалежності, але це також робить його цінним, передусім, для нас, українців. Ці дві основні теми його творчості обмежують його значення межами України. Хоч варто зауважити, що концентрація уваги дослідників виключно на цих темах поменшує талант і значення Тараса Шевченка, про що згадують деякі дослідники його творчості. Потрібно врахувати також, що в засланні його практично позбавили повноцінної можливості творити на повну силу. Царизм, відчувши величезну небезпеку, що йшла від бунтівного «хохла», дуже швидко зв’язав йому руки й ноги, фактично піддавши повільному вбиванню. Великий Тарас не встиг здійснити всього, на що був здатний.
Абсолютно очевидні причини, через які Україна досі не дала світу діячів дійсно планетарного масштабу. Це, передусім, її колоніальна залежність, що тривала багато століть. Україна була постачальником «людського капіталу» для інших націй. Внаслідок цього в українців не відбувалося значного накопичення культурного й інтелектуального потенціалу, не відбувалося своєрідне генетичне накопичення талановитості. Крім цього великою проблемою для українського народу було те, що його значна частина перебувала довгий час у колоніальній залежності саме від Росії, яка сама сильно відставала в розвитку від найрозвиненіших країн світу. Наприклад, латиші та естонці, які довгий час перебували під владою розвиненіших європейських народів (шведів і німців), перейняли від них і зберегли до цього дня багато рис, що зближують їх із Європою.
Після досягнення незалежності, багато українців, природно, чекали швидкого розвитку всіх сфер життя суспільства. Але цього не сталося, що абсолютно природно. Усунення спадщини колоніалізму й цивілізаційного відставання вимагає зусиль і часу. В Україні вже почали розуміти, що для впевненого незалежного існування країна потребує власної національної економіки, основу якої повинен складати національний капітал, досить сильної армії, розвиненої науки і національної культури. Ми вже зрозуміли також, що модернізація політичної системи й підготовка високопрофесійних політиків — це також дуже важлива справа.
Але в нас явно недостатньо розвивається діяльність суспільно-теоретичної думки. І хоч ознаки пожвавлення помітні в історичній науці і в прикладній соціології, але цього дуже мало для впливу на розвиток громадської свідомості і для формування громадської думки. Вирішення складних завдань вибору моделі розвитку молодої української держави і шляху для всієї нації наше суспільство надало Кучмі, Ющенку, Тимошенко, Януковичу, Симоненку і їхнім політичним соратникам. Результати в наявності...
Що ж заважає нам запустити український проект «срібний вік української думки»?
Перше — немає достатньої затребуваності суспільством. Прошарок мислячих людей, для яких споживання високоякісної інтелектуальної та духовної «їжі» є життєвою необхідністю, зведений до мізерної кількості. Переважне число українців задовольняє свою потребу інтелектуального осмислення життєвих явищ за допомогою анекдотів, політичних пліток та різних ток-шоу. Джерелами знань, осередками «філософствування» в усіх країнах були університети та інші наукові центри. Але в Україні вони, ледве вирвавшись з-під ідеологічного утиску КПРС, потрапили під економічний прес, який видавив з них у приватні структури або за кордон багатьох цінних фахівців, а саму наукову та викладацьку діяльність зробив погано оплачуваною, корупційною і тому мало престижною. Крім цього, деякі університети опинилися під своєрідним регіональним ідеологічним пресом, який перешкоджає вільній творчості в сфері гуманітарних наук. Нинішній український політичний клас не зацікавлений у швидкому інтелектуальному та культурному зростанні українського народу, оскільки сам не володіє достатнім культурним та інтелектуальним рівнем. Йому легше мати справу з погано навченою та малокультурною масою «виборців». Прийшовши до влади в будь-якій «губернії», новий начальник, передусім, намагається позбутися представників інших партій та кланів, а потім і від «своїх рідних», але небезпечних співробітників (розумних і тямущих фахівців), які в майбутньому можуть стати конкурентами.
Особливо не щастить українській університетській інтелігенції. Вона тільки почала отримувати великі оклади і менше брати «подарунків» і хабарів; пенсія у неї також досягла більш-менш пристойних розмірів. Але Президент Ющенко під лозунгом боротьби зі спеціальними пенсіями зібрався завдати українським університетським та академічним інтелектуалам нового удару в спину. Якщо наші фахівці з цієї сфери будуть отримувати пенсію тільки в залежності від величини зарплати і стажу роботи, то, вийшовши на цю саму пенсію, вони скоро забудуть, що означає слово «книгарня», натомість стануть постійними клієнтами торгівлі «секонд хенд». Помітно, що у нашої політичної верхівки з усіх більш-менш великих партій ставлення до інтелігенції таке ж саме, як у функціонерів КПРС. А шкода. В українських університетах з’явилося досить багато обдарованих і висококваліфікованих фахівців. Після нової «патріотичної» ініціативи нашого Президента їхня кількість може знову значно зменшитися.
Дуже важливу роль у розвитку культурного та інтелектуального надбання нації завжди грали передові вчителі середніх шкіл та гімназій, які не тільки самі активно споживали культурно-інтелектуальний продукт і давали учням хороші програмні знання, але й заражали своїх вихованців прагненням культурного та інтелектуального росту на все життя.
Але наші шкільні вчителі як і раніше ведуть напружену боротьбу за виживання. Ледве рівень їхніх зарплат доповзе до позначки «задовільно», як інфляція знову відкидає їх до основи шкали оцінок. Їх знову, як і при КПРС, завалили писаниною та іншою формалістикою. Тому високий рівень культури, розвинений інтелект і хороше знання свого предмета не є обов’язковими якостями для роботи в багатьох українських школах. Особливо прикре становище у сільської інтелігенції. Знаходячись у глибинці, вона є абсолютно безправною перед своїм — шкільним або іншим — начальством. З весни і до пізньої осені вона тренується в «інтелектуальних вправах» на своїх городах. Для споживання культурного та інтелектуального продукту в неї просто немає часу і сил — а поступово пропадає і бажання.
Через це багато талановитих людей, як і раніше, вимушені залишати школи, бібліотеки та інші установи освіти, культури і взагалі місця більш-менш складної інтелектуальної діяльності. В Україні масовий споживач високоякісного інтелектуального продукту в сфері гуманітарних наук поступово скорочується — на відміну від високорозвинених країн. Наприклад, коли дізнаєшся, які книги видаються в європейських країнах, за кількістю населення співвідносних з Україною — і якими тиражами, — то згоряєш від заздрості. Між іншим — у старших класах деяких російських гімназій вже запроваджується курс «Введення в філософію».
Складність проблеми полягає у відсутності зацікавленості середнього і великого капіталу в розвитку інтелектуального капіталу нації. Це пов’язано як із браком українського патріотизму деяких наших великих власників, так, мабуть, і з низьким культурно-інтелектуальним рівнем більшості з них. Їм поки що простіше робити гроші, наймаючи безсловесне і забите «бидло», а свої проблеми, що вимагають звернення до висококваліфікованих фахівців, вирішувати в США, Західній Європі чи в Ізраїлі.
Однак без гідного внеску великих та середніх власників розвиток національної культури і національного інтелекту буде дуже хворобливим і тривалим, або взагалі стане проблематичним. Наприклад, для розвитку науки і культури в цілому та гуманітарних наук зокрема, необхідна система винагороди, що стимулює якість інтелектуальної праці. Але крім цього потрібна і дійова схема виведення інтелектуального продукту до споживача на інтелектуальний ринок. У сфері суспільної думки це, насамперед, стосується опублікування статей і видання книг. І за «радянської» влади, і нині опублікування наукової статті — це велика проблема. Якщо на якійсь кафедрі укладався збірник статей, то заяви для участі надходили навіть з інших міст. За статтю платили гроші. Ні, не автору, як у деяких інших країнах. У нас завжди платив і платить автор — у видавництво і друкарню. У книжкову торгівлю наукові праці не надходять, оскільки продаж наукових публікацій — клопітка справа, а в наших умовах — безнадійна.
В Україні надто мало суспільно-політичних, загальнонаукових, літературно-художніх та інших журналів, що публікують серйозні статті з гуманітарної проблематики для широкого кола «просунутих» читачів. Принаймні, в широкому загалу про них нічого не чутно. Коли, наприклад, українська інтелігенція в останнє жваво обговорювала яку-небудь надзвичайно гостру або просто цікаву журнальну публікацію?.. Але саме в журналах у колишні часи починали свій творчий шлях і розвивалися далі багато українських та російських мислителів. І зараз у європейських країнах видається велика кількість як загальнотеоретичних, так і спеціалізованих журналів із різних проблем гуманітарних наук. У СРСР, пам’ятається, перебудова в розумах громадян також значною мірою стимулювалася журналом «Огонек»...
У нас же опублікуванням серйозних статей щодо проблем, які стосуються сфери гуманітарних наук, займається більш-менш регулярно лише газета «День». Однак щоденна газета має свою специфіку, і газетна стаття не дозволяє автору викласти матеріал так, як він це міг би зробити в ѓрунтовній журнальній статті, розрахованій на підготовленішого «спеціалізованого» читача. Завдання газет, радіо і телебачення має полягати в популяризації досягнень науки і культури, у відкритті цікавих аналітиків і дослідників для широкої публіки. Нотатки про життя, діяльність і творчість, анотації, критика та ін. — все це може зацікавити масового читача та спонукати його до подальших кроків у освоєнні культурно-інтелектуального надбання своєї нації та всього людства. Газети, радіо і телебачення повинні пожвавлювати і популяризувати національний культурний та інтелектуальний ринок і тим самим сприяти його розвитку.
Значною проблемою розвитку української гуманітарної науки, в тому числі і філософії, є відсутність відкритих дискусій. А тим часом більшість шкіл і напрямів суспільної думки завжди розвивалися в боротьбі поглядів, думок і різних шкіл. Так це було і в Росії за часів «срібного віку» філософії. Гостра дискусія привертає до себе увагу суспільства і примушує її учасників діяти з повним напруженням всього інтелекту. У дискусії виявляються слабкі місця в аргументації, натяжки, а іноді і підтасування. В Україні культура дискусії відсутня цілковито — в тому числі і наукової дискусії. Дискусії під час захисту дисертацій часто бувають непогано підготовленим інсценуванням. Ми не звикли до шанобливого ставлення до представника іншої думки. Той, хто думає не так, як я, — мій особистий ворог і до того ж «ворог народу». Внаслідок цього вся дискусія зводиться до образ, до навішування ярликів. Переможцем вважається той, хто образив сильніше і уразив болячіше. Філософ Карл Ясперс писав свого часу про «люблячу боротьбу». Нам не вдається досі досягнути хоча б рівня «боротьби, яка поважає». Крім цього, багато серед тих, хто займається дослідженням проблем суспільства, побоюється, за старою радянською звичкою, висловити незгоду з визнаними авторитетами, і вже тим більше піддати їх розгорнутій критиці. У результаті, значні публікації, які могли б стати стимулом для плідних дискусій і для стимулювання суспільної думки, швидко забуваються та йдуть на інтелектуальні «склади», де лежать, припадаючи пилом, до повного забуття. Через це багато що втрачає і професійний світ, і все суспільство. До дискусій і чесного змагання ідей потрібно привчати з молодших класів школи, а також у родині. Заради справедливості потрібно зазначити, що багато наших учених, в тому числі і гуманітаріїв, за старою радянською звичкою, йдуть від гострих проблем, але натомість охоче беруться за теми прохідні, так звані дисертабельні. Це часто бувають теми або схвалені високим начальством, або «обкатані», які давно втратили новизну і цінність для суспільства.
Ще далекого 1791 року Берлінська академія наук запропонувала питання з філософії на спеціальну премію. Солідну статтю написав тоді Еммануїл Кант. Німці піклувалися про розвиток філософії і в ті далекі часи, коли в них було багато інших, здавалося б, важливіших проблем. А коли востаннє українська Національна академія наук або провідні українські університети проводили конкурс філософських робіт — з оголошенням результатів усій інтелектуальній Україні? Непогано вже те, що хоча б соціологи почали влаштовувати щось подібне.
Надто важливим для розвитку філософії і інших гуманітарних наук є написання і видання книжок. Тільки книжка дозволяє автору викласти свій матеріал системно, в глибокому і широкому дослідженні. Не випадково в інтелектуально високорозвинених країнах написання книжки є майже обов’язковим етапним завданням для всякого, хто збирається заявити про себе як про серйозного дослідника соціальних або світоглядних проблем. Але видання книжки з такої проблематики у нас поки економічно не вигідне, і, отже, потрібна підтримка спонсорів. Можливо, нарівні з публікацією гарних, але дорогих видань, варто подумати і про публікацію творів українських мислителів, учених і навіть письменників як простих і недорогих видань у паперовій обкладинці. Так робив колись російський видавець художньої літератури Ситін, і таким чином в Росії зараз видають російських мислителів у вельми популярній серії «Філософія-Психологія».
Збільшення кількості споживачів національного інтелектуального продукту можна досягнути не тільки за допомогою зростання матеріального добробуту, підвищення культурного рівня і культурно-інтелектуальних запитів середнього українця, але і шляхом підвищення престижності інтелектуальної праці взагалі і гуманітарно-дослідницької зокрема. КПРС з цим завжди мала проблеми.
Колись у минулому ВНЗ й інші установи були зобов’язані надавати робочу силу для колгоспних полів. Одного разу партійне і колгоспне начальство, щоб підхльоснути недбайливих інтелігентів дніпропетровського держуніверситету, розпорядилося виділити кожній кафедрі свою постійну ділянку для просапування, а для стимулювання веліло поставити стовпчики з табличками, на яких були названі ті, хто має обробляти дану ділянку, а також відповідальні, наприклад: «кафедра м. л. філософії — зав. каф. Іванченко І.В.» Цей, здавалося б, вірний засіб підвищення продуктивності праці не спрацював, і нововведення через два роки скасували, але мені довелося одного разу почути, як одна колгоспниця говорила іншій: «Ці професори такі тупі і ліниві — не можуть навіть навчитися, як треба правильно сапати. І чому вони можуть навчити студентів?» Таке ставлення до своїх інтелектуалів влада продовжує виховувати серед українців і нині, хоча вже давно припинилися веселі «наїзди» української інтелігенції на сільгоспугіддя.
Чекають на своє повернення із забуття багато забутих або напівзабутих українських мислителів, вчених, літераторів і діячів культури (ті, хто дійсно вважали себе приналежними до української нації). Їх популяризація збільшить авторитет всієї нашої культури і нації загалом. Інакше ми виглядаємо як люди без філософського роду і племені, у яких немає нікого з гідних предків, крім Сковороди. Я вже кілька років безуспішно розшукую збірку віршів Олександра Олеся — не з серії, призначеної для школярів, а повнішу. Адже це блискучий поет і тонкий мислитель! Багато його віршів можна використати як афоризми. Так само стоїть справа і з багатьма іншими діячами нашої культури. Новий том Лесі Українки я зміг купити тільки тому, що його українською мовою видали «кляті москалі». Наразі ми, здебільшого, погано знаємо власні інтелектуальні багатства. Через два місяці після публікації своєї статті «Розкіш і виклик свободи» я прочитав книжку Арсена Річинського «Проблеми української релігійної свідомості». Зізнаюся — мені стало соромно і перед пам’яттю Річинського, і перед читачами. Українцю писати про російську або українську релігійну свідомість і не згадати Річинського — це просто гріх гордині чи вияв невігластва (іноді мимовільного). На жаль, ми наводимо у своїх статтях десятки і сотні цитат і афоризмів зарубіжних авторів і вчених, в той час як на задвірках нашої національної пам’яті без застосування припадають пилом справжні скарби. Взагалі, у нашій публіцистиці посилання на інших сучасних співвітчизників зустрічаються відносно рідко. Можливо, це пов’язано із тим, що ми не хочемо робити «рекламу» конкуренції і кожний хоче виглядати найрозумнішим із українців.
Уже давно час випустити книжку афоризмів відомих українців. Мудрих думок, висловлених нашими співвітчизниками, набереться більш ніж достатньо. Росіяни в тритомник «Великие мысли великих людей» помістили навіть висловлювання Алли Пугачової — чого не зробиш із почуття патріотизму!
Ані економічна, ані політична криза не є вирішальною перешкодою для розвитку культури і інтелекту нації. Про це свідчить минулий досвід Росії, Німеччини, Данії й інших країн.
Якщо наш народ не принижуватиме інтелектуалів, і взагалі своїх талантів, або навіть не втоптуватиме в бруд, а стане терпляче накопичувати свій цінний людський потенціал, то він, напевно, зможе потішити і себе, і інший світ не тільки «срібним», але й «золотим віком» української культури і науки і, звичайно ж, філософії. І в такому разі в майбутньому нам не доведеться вимагати назад або позичати великих людей інших націй, не треба буде створювати їх у своїй уяві.
