«Таємний» тиск

Тема зовнішнього впливу на виборчий процес в Україні далеко не нова в середовищі експертів, політиків, журналістів. На офіційному рівні обидва «зацікавленi» стратегічнi партнери Києва (США та Росія) декларують лише важливість чесного виборчого процесу, результат якого може вплинути на подальший розвиток міждержавних відносин. Але ні Кремль, ні Білий дім не вказують на важливість обрання того або іншого кандидата. (Хоча дуже часто подібні «рекомендації» прочитуються між рядків офіційних заяв.)

Є в зовнішньому впливі на наші вибори й інший досить небезпечний аспект. Впровадження і розвиток у громадській думці установок на кшталт «все одно все фальсифікують», «кандидат влади чесно перемогти не може», «народ має право на перегляд підсумків виборів шляхом повстання» (а саме таку технологію застосовує опозиція) тощо, закладає міну під переможця виборів, хоч би хто їм був. Будь-який екстремальний сценарій підбиття підсумків дасть зовнішнім зацікавленим силам підстави для сумнівів у легітимності новообраного президента. А отже — серйозний важіль для інформаційного й політичного тиску на нього. Усе це істотно підриватиме конкурентоспроможність України як держави, дасть підстави одним говорити про «некомпетентний суверенітет», іншим — про «незрілість демократії» в нашій країні. Найбільш наочними прикладами збігу зовнішньої кон’юнктури та внутрішніх передумов під час передвиборної кампанії на посткомунiстичному просторі є Сербiя та Грузія. Оцінити ризики зовнішнього впливу «День» запропонував експертам із різних країн, які не з чуток знають, що таке передвиборні кампанії в постсоціалістичних країнах. Мабуть, усі відповіді експертів свідчать, що формування атмосфери довіри до підсумків виборів стає критичним завданням для українського політичного класу, незалежно від його нинішніх персональних ставок. Виборами, як відомо, життя не закінчується.

Івліан ХАЇНДРАВА, директор програми «Південнокавказькі дослідження», Центр розвитку та співробітництва, Тбілісі:

— Революція, як правило, унікальне явище. Свого часу не сталося експорту ані Французької революції, ані, всупереч очікуванням більшовиків, Жовтневої. Грузинські події є унікальним, хоча, безумовно, революція троянд — явище, над яким варто серйозно замислитися на пострадянському просторі. Масштаб Грузії, її можливості та вплив далеко не такі, щоб вона могла кудись «експортувати» революційний дух і тенденції. Вважаю, що для наших сусідів, партнерів і друзів грузинський досвід — серйозна інформація для роздумів як для правлячих груп, так і для опозиції.

Фальсифікація парламентських виборів у Грузії послугувала підставою, але не причиною революції. Основна ж причина полягала в тому, що режим Шеварднадзе безнадійно застарів, не був у змозі нічого зробити для розвитку країни і навіть не зміг уловити протестну енергію, яка накопичувалася в суспільстві. З другого боку, важливим є те, що опозиція у Грузії виявилася сильною як ніколи раніше, певний досвід накопичили елементи громадянського суспільства. Вільні мас-медіа відіграли значну роль у мобілізації мас і підтримці революційного заряду. Рух «Кмара», про який багато пишуть і говорять на пострадянському просторі, був одним із чинників революційних процесів, одним з елементів громадянського суспільства. Так, у Грузії були досить вдало й уміло застосовані югославські технології. Але якби не було відповідної ситуації, такі підходи просто не спрацювали б. Роль Джорджа Сороса у грузинській революції сильно перебільшена. Хоча, безумовно, він свою роль відіграв, підтримуючи, зокрема фінансово, опозиційні рухи, як політичні, так і громадські. Але зводити все до того, що «багатий дядько Сорос» влаштував у Грузії революції, означає не бажати розібратися, що ж сталося у Грузії насправді.

Було б великою помилкою вважати Саакашвілі чиєюсь маріонеткою, бо він людина молода, прагматично опортуністичного складу, дуже амбіційна і своя думка для нього завжди важливіша, ніж чужа. Протягом ряду років Шеварднадзе отримував серйозну політичну, дипломатичну й фінансову допомогу Заходу, але виявилося, що пуття з неї не було. Тому Захід почав дивитися на інших можливих грузинських лідерів і в ході революції нагорі опинився тріумвірат Саакашвілі — Бурджанадзе — Жванія. Внаслідок особистих якостей головним лідером став саме Саакашвілі. На Заході прихильність до Саакашвілі, безумовно, існує, але там одного разу вже розчарувалися в Шеварднадзе. Вони не марнуватимуть гроші та політичні зусилля, будуть набагато критичнішими, обережнішими, їхня допомога режиму Саакашвілі залежатиме від того, наскільки успішними будуть перетворення в економіці та на політичній арені Грузії.

Я б з певною обережністю підходив до 97-відсоткового рейтингу Саакашвілі. Вибори, на яких він набрав саме стільки голосів, носили досить формальний характер, це був швидше вотум довіри новій владі Грузії. У Саакашвілі не було жодної конкуренції. На вибори пішли тільки ті, хто мав намір голосувати за нього. Тож 97% від тих, хто взяв участь у виборах, це не 97% населення країни. Проте факт, що Саакашвілі користувався і продовжує користуватися дуже високою підтримкою з боку населення. Слід зазначити, що сьогодні первинна ейфорія вщухла, суспільство стало спокійніше ставитися до свого президента. Сам Саакашвілі, щоправда, до свого рейтингу ставиться дуже ревно. Бажання президента підтримувати свій рейтинг має виливатися в конкретні корисні справи, але з другого боку, може підштовхувати до кроків популістських, тактичного, а не стратегічного характеру. Симптоми цього у Грузії, безумовно, спостерігаються. Але вважаю, що поки рано оцінювати роботу нової влади — найближчі півроку мають показати, наскільки успішною буде її політика.

Станіслав БЕЛКОВСЬКИЙ, директор Інституту національних стратегій, Москва:

— Вирішального впливу на результат виборів в Україні зовнішні сили не матимуть. Багато залежатиме від вибору українських виборців.

Однак певний вплив зовнішніх сил — і з боку Росії, і з боку США, звісно ж, буде. Важливими тут я вважаю не стільки нещодавні заяви президента Росії Володимира Путіна в Сочі, і навіть не газовий пакт, суть якого погано зрозуміла для більшості простих виборців і тому погано конвертується в конкретні голоси для Віктора Януковича, скільки реальні дії, як перекриття каналів фінансування Віктора Ющенка в Росії. Ще на початку літа деякі великі російські корпорації були готові фінансувати Віктора Ющенка, великий російський бізнес отримав сигнал: він не повинен фінансувати Ющенка. А після справи «ЮКОСу» великий російський капітал не може подібні сигнали ігнорувати. Таким чином, Росія вже вплинула на виборчий процес в Україні, скоротивши фінансову базу одного з ключових кандидатів.

Що ж до США, то вони вимагатимуть об’єктивного підрахунку голосів, що звісно ж грає на кандидата Ющенка, і натякатимуть, що легітимність політиків, які йдуть, а також легітимність великих українських бізнесменів, які мають рахунки в американських банках, залежатиме від забезпечення коректного підрахунку голосів. Усе це також може вплинути на вихід виборів, але лише певною мірою. Вирішальне слово — за електоратом й елітою України.

Що ж до можливості розвитку подій за так званими «грузинським» або «югославським» сценаріями, то вважаю, зовнішні інвестиції у це не вкладатимуть. Американці можуть лаяти Україну «у разі чого», тиснути, і для цього вони мають можливості — українська еліта не зацікавлена в «лобовому» зіткненні з американцями й отриманні репутації корумпованого режиму центральноафриканського типу. Під цим тиском українська влада «прогинатиметься», але навряд чи Америка прямо зробить ставку на революцію в Україні. До речі, революція троянд у Грузії була американською лише частково. Якби не Михаїл Саакашвілі та певні внутрішні ресурси, ця революція не відбулася б. Та підтримка, яку надавала грузинській опозиції Америка, могла забезпечити 20% успіху, не більше. Те саме й в Україні. Якщо Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко виявляться так само ефективними, як Саакашвілі, в мобілізації внутрішніх ресурсів, тоді американські 20% можуть відіграти свою роль. В іншому разі ця підтримка ніяк не вплине на ситуацію.

Катарина ВОЛЧУК, Центр досліджень Росії та Східної Європи Бірмінгемського університету, Велика Британія:

— Не впевнена, чи найбільш підходяще слово «ризики» в тому випадку, коли йдеться про Захід. Захід — група різних країн і міжнародних організацій. Україна є членом деяких міжнародних структур, зокрема ОБСЄ та Ради Європи. Київ погодився дотримуватися демократичних процедур, встановлених цими організаціями, а тому навряд чи доречно говорити про «ризики» впливу, наприклад, від Ради Європи. Те ж саме стосується Євросоюзу. Декларація про бажання отримати членство в ЄС вимагає волі від України у здійсненні конкретних політичних і економічних умов. Усі країни, які наполягають на приєднанні до ЄС, добровільно підпорядковують внутрішні політичні процедури до спостереження з боку ЄС. Це стосується також і Києва, навіть якщо ЄС відкрито не визнав Україну кандидатом на членство. Тому подібні організації мають мандат для коментування та нагадування державам важливості демократичних стандартів. На жаль, в Україні існує тенденція розглядати Захід як об’єднаний блок. Між тим, абсолютно неможливо говорити сьогодні про Захід у контексті виборчого впливу. У будь-якому випадку, я б сказала, що «Захід» надає великої важливості виборам, але він не має жодного бажання «впливати» на вибори в якийсь спосіб. ОБСЄ має тенденцію бути дуже обережною в своїй оцінці виборів, навіть якщо існують достатні підстави, аби бути критичнішими.

...Одному американському дипломату якось поставила запитання: «Чи може перемогти в Україні Віктор Янукович на вільних і чесних виборах?» Дипломат відповів: «Ми ніколи цього не дізнаємось...» Українці можуть і будуть голосувати за Віктора Януковича. Так, скидається на те, що державний апарат прихильний до прем’єр-міністра, цим самим він забезпечує «боєприпасами» своїх критиків. Однак аби визнати вибори сфальсифікованими, необхідні суттєві докази. Важко передбачити, як опозиція зможе оскаржити, що вибори були сфальсифіковані, без доказів подібного роду. Тягар доказів лежатиме на опозиції, тобто тих людей, чиї звинувачення у фальсифікації виборів без переконливих доказів не спрацюють. ОБСЄ, наприклад, дуже обережна у своїх оцінках.

Ніхто не зможе «скопіювати» сербський чи грузинський сценарій, тому що існує дуже багато «невідомих величин». Без сумнівів, існувала підтримка з боку «Заходу» опозиційних кандидатів, але там були наявні й інші фактори, які й спрацювали. Наприклад, як у Сербії, так і в Грузії існувала мобілізація мас, людей було виведено на вулиці. Український електорат — надто недовірливий і позбавлений ілюзій щодо політиків, і вибори — мало не єдина політична діяльність, до якої залучений народ. Чи вийде він на вулиці, якщо фальсифікація стане явною? Це єдина найбільша «невідома величина» у випадку з українськими виборами. Ані українська опозиція, ані влада не можуть спрогнозувати, як себе поводитиме народ. І це — найбільший шанс населення, якщо український народ переконається, що його голос щось значить.

Вибори — це змагання, і вони включають вивчення громадського життя й політики для виявлення слабостей політичних опонентів. У певному смислі це створення недовіри задля виключення іншого гравця із гри. Однак найважливіший шлях для створення політичної атмосфери довіри — розбудова цієї довіри через процедури й правила. «Електоральне поле гри вимагає бути на рівні», аби електорат:

по-перше, отримував достатньо інформації для того, щоб зробити реально усвідомлений вибір;

по-друге, міг вільно висловлювати свої симпатії без жодного тиску;

по-третє, знав, що його вибір буде врахований після виборів (наприклад, після парламентських виборів депутатів не змушуватимуть змінювати фракції і так далі).

Лише незначна кількість українців вважає, що вибори будуть вільними й чесними. Гадаю, такий брак довіри завдає довготермінової шкоди українській політиці та суспільству.

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог, Київ:

— Найбільша помилка наших доморослих політологів полягає в тому, що вони вважають можливим повторення в Україні грузинського або югославського сценаріїв. Там діючий президент чинив опір опозиції. У нашому — українському — варіанті все набагато складніше. Президент офіційно не чинить опір опозиції, а виставляє єдиного кандидата від влади, який і вступив у важкі бої з опозицією. І в цьому сенсі досвід Тбілісі та досвід Белграда принципово не для України. Тому — повторення неможливе. Але від цього не зменшуються ризики силового варіанта перегляду голосування. Вони полягають у фундаментальній рисі української демократії — у зраді. Адміністративний ресурс може чесно виконати свою функцію — скоректувати результати виборів, але коли Захід виявить надмірну увагу до цих результатів, то адміністративний ресурс у своєму вищому втіленні — ЦВК, міністри, прокуратура, Верховний Суд, Конституційний Суд — із задоволенням піддасться на тиск Заходу і скасує власні ж результати. Це буде «український варіант». Адміністративний ресурс (наприклад, окремий губернатор) щойно відчує тиск — особливо тиск прозорістю (у вигляді конкретних рахунків, прізвищ), двадцять разів подумає, що для нього небезпечніше — гнів із Києва або неможливість вільно виїхати з сім’єю до Іспанії на відпочинок. З усією імовірністю, він більше злякається другого. Однак якщо Захід не буде тиснути, адмінресурс підтвердить своє призначення.

Що ж до результатів екзіт-полу, то на минулих (парламентських) виборах вони дуже сильно збігалися з офіційною позицією американського посольства. Імовірно, на цих виборах буде використано ту саму техніку. Люди, які працюють зараз на владу, потім спокійно проведуть екзіт- пол і представлять думку американців як думку українського народу. А потім результати екзіт- полу стануть і підсумками ЦВК.