ТЕХНIКА ВIДПОВIДАЛЬНОСТI
Президент Леонід Кучма заявив, що приймає відставку міністра оборони Олександра Кузьмука. Заяву було зроблено з приводу попередніх висновків комісії, яка розслідувала обставини загибелі російського літака Ту- 154 в Чорному морі. Президент Кучма в своєму телевиступі вибачився перед народами Росії та Ізраїлю, громадяни яких загинули в катастрофі. Раніше, але тодi коли вже не було сумнівів щодо причин загибелі літака, свої вибачення приніс тоді ще міністр Кузьмук.
Наступника генерала Кузьмука, який протримався в міністерському кріслі набагато довше за своїх попередників, не названо. Виконувати обов’язки міністра оборони доручено генералу Шкідченковi, начальнику Генштабу, якого спостерігачі вже називали серед кандидатів на посаду голови військового відомства. Чи зроблено дійсно адекватні висновки — це питання відкрите.
ПЕРШИЙ РІВЕНЬ
Коли четвертого жовтня біля російського узбережжя Чорного моря потерпів катастрофу літак Ту-154 російської авіакомпанії «Сибирь», першою на думку спала аналогія з випадком дворічної давності, коли ракета, випущена на полігоні в Чернігівській області, залетіла у житловий будинок у Броварах під Києвом, забравши чотири життя. Військові тоді кілька днів намагалися переконати громадськість, що це абсолютно неможливо. Розслідування довело протилежне. Військове керівництво залишилося на своїх посадах. Нічого радикально не змінилося.
Дежа вю. Знову військові на чолі з міністром Кузьмуком кілька днів активно стверджували, що жодна українська ракета не могла вразити російського літака. Коментарі представників міністерства оборони, самого міністра, командувача силами протиповітряної оборони були, траплялося, протилежними за змістом. Але сходилися в одному — ми не винні. З заяв Президента Кучми, базованих на рапортах військових у перші дні по трагедії, випливало те ж саме.
Тональність офіційних коментарів почала змінюватися за кілька днів, коли почали працювати російські експерти. І тоді з’ясувалося, що могли. Що ракета системи С-200 цілком спроможна вразити ціль на відстані 200 км і більше. Що самій цій ракеті в разі помилкового наведення чи помилкового сприйняття цілі зовсім не обов’язково самознищуватися, як про це в перші дні твердили українські військові. Що знайдені фрагменти літака красномовно свідчать про враження його саме протиповітряною ракетою радянського виробництва — а жодних інших пусків, крім українських, на той час у регіоні просто не було. І розрахунки траекторії, і характер враження літака, і багато інших деталей, оприлюднених, передусім, російською комісією з розслідування обставин трагедії, просто змушували робити непростий, але єдино можливий висновок. Що українська влада просто дозволила собі збрехати не лише власному народові, який до цього давно вже звик.
Те, що все далося непросто, може підтвердити очевидне небажання російського керівництва апріорі, не маючи твердих доказів на руках, звинувачувати Україну. В Москві, очевидно, розуміли, що обман, який виходив з Києва, був породжений передусім відчаєм. І нездатністю керівництва держави до адекватної реакції.
Проблема, як з’ясувалося потім, полягала ще і в тому, що міністр Кузьмук, як, очевидно, й інші вищі українські військові чини, якщо не з самого початку, то, принаймні, майже відразу були обізнані з обставинами інциденту. Кузьмук в цьому непрямо зізнався під час «гарячої лінії» минулого тижня, заявивши, що іншої версії в нього просто не було. Він також заявляв, що подав прохання про відставку відразу ж. Кілька днів по трагедії Президент Кучма заявив, що відставки не приймає, бо не має намірів розкидатися кадрами. У середу ввечері в прямому ефірі УТ-1 Президент уже заявив, що відставку Кузьмука за попередніми результатами роботи комісії прийнято. Висновки глави держави торкалися й інших посадових осіб, прізвищ яких він у телевиступі не називав.
Отже, перший рівень проблеми виглядає наступним чином: по-перше, як 1986 року під час Чорнобильської катастрофи, як потім — у Броварах під час інциденту значно меншого масштабу, так і зараз забракло мужності назвати речі своїми іменами. Забракло відповідальності перед власним народом, на думку якого надто часто посилаються. Страх перед відповідальністю пересилив єдино можливу в таких випадках реакцію вищих посадових осіб. А саме — відразу ж, у найближчі години чесно визнати у зверненні до нації, що сталося, якими можуть бути наслідки і якими будуть зроблені висновки.
Дипломати, представники медіа-спільноти з різних країн погоджуються з тим, що непередбачувані трагедії різного роду траплялися й можуть трапитися де завгодно і з ким завгодно. Можна приводити різні приклади з історії різних країн. Суть проблеми полягає в тому, як себе в цих обставинах поводило керівництво держави. А воно, доводиться констатувати, не витримало іспиту. Відповідно, не витримала іспиту Україна, виборці якої найняли на службу саме цих керівників. І до того ж Україна ніби спеціально вичікувала саме цього моменту для того, щоб саме в ці дні відкрити в Києві посольство Палестини. Що, очевидно, має тільки підтверджувати тезу про державну мудрість керманичів. І бути «відповіддю» на спроби преси (передусім, західної) «дискредитувати Україну та її керівництво».
ДРУГИЙ РІВЕНЬ
Висновки про причини трагедії ще робитимуть і в Росії, і в Україні, і в Ізраїлі. Свої висновки, напевно, зроблять незалежні експерти різних країн. Свої висновки вже роблять ті, хто наголошує на тому, що армія, яка з року в рік не отримує нічого навіть близько подібного до необхідного для підтримання боєздатності Збройних сил фінансування, не може бути головним винуватцем.
Під час розслідування обставин трагедії, яке все ще триває, було заявлено про очевидні речі. Про те, що армія фактично не є боєздатною. Про те, що, зокрема, полігон, на якому робилися пуски з ракетної установки С-200, не було сертифіковано для пусків цих ракетних систем. Мимохідь згадувалося, що ніхто не подбав заздалегідь про обгрунтовані розрахунки районів обмеження польотів для цивільної авіації.
Говорилося й про те, що взагалі пуски повинні проводитися, бо армія повинна вміти користуватися власзагрози. Не йдеться про те, що окремі підрозділи дійсно добре підготовлені, дійсно добре зарекомендували себе під час виконання миротворчих операцій в різних точках земної кулі, дійсно готові виконувати своє завдання. Йдеться про загальну тенденцію. На яку евфемізмами, недомовками, дипломатичною мовою давно вже звертає увагу Захід: Україні негайно потрібна справжня військова реформа. Не механічне скорочення чисельності особового складу військ iз розпродажем зброї, амуніції та техніки, але реформа, побудована на адекватній вимогам часу ідеології. Саме ця тема зараз, до речі, знову обговорюється в Брюсселі в штаб- квартирі НАТО.
Два роки тому генерал Кузьмук дозволяв собі заявляти, що не слід вказувати на цю необхідність (тобто вчити жити) тодішньому держсекретареві Сполучених Штатів Мадлен Олбрайт. Зараз ні він сам, ні його наступник такого сказати вже просто не матиме жодного морального права.
Трагедія над Чорним морозмірами за потреби країни, добре забезпеченою. Поняття дефіциту фінансування більше ніколи бути не повинно в принципі. Тим більше, ніколи більше не повинно бути традиційної ще за радянських часів колективної безвідповідальності, так яскраво демонстрованої останнім часом. Армія повинна повернути довіру суспільства до себе, і суспільство повинно зрозуміти, якої саме армії воно потребує. У будь-якому разі не такої, яка принципово не може бути сумісною з арміями європейських країн за ідеологією та повсякденною практикою і яка швидше нагадує карний заклад.
Військова реформа, про яку зараз так багато говориться, повинна бути реальною та прозорою. Вона повинна базуватися на принципово нових речах — і слова, що офіцерський корпус цивільного контролю не сприйме, не можуть більше бути серйозним аргументом. До цього треба просто готуватися. Хоча б для того, щоб не страшно було літати чи їздити навіть у віддалених від навчань місцях. ливо заявляти, що українська армія є небезпечною передусім для самої України.
МОЖЛИВИЙ РІВЕНЬ
Наслідки можуть бути дуже різними. Вони можуть бути, звичайно, вже після того, як заспокояться пристрасті, позитивними. Тобто одним з наслідків — в разі існування, передусім, політичної волі та готовності вищого керівинцтва держави — може стати суттєвий поштовх до справжньої військової реформи. Зрозуміло, що нереформована, несучасна, небезпечна армія завжди буде перепоною до міжнародного співробітництва країни. Передусім — у галузі безпеки та оборони, на що іще нещодавно дуже розраховували в Києві. І навпаки — саме сучасні Збройні сили, сумісні з західними, можуть бути одним iз важливих елементів цієї самої нової структури безпеки.
Остаточна втрата Україною свого обличчя в тому разі, коли нічого не зміниться, все ще виглядає реальною. Тоді можна буде забувати про претензії на якусь участь країни у європейських процесах (оскільки не виявилося бажання застосовувати європейські стандарти) і в кращому разі можна розраховувати або на роль російського сателіта, або на так само малоповажну функцію буферної держави.
Наслідком може стати й те, що державне керівництво нарешті навчиться з першого разу казати правду своєму народу. Це непросто — ще свіжі приклади протилежного навіть у Сполучених Штатах та Німеччині, Італії, інших країнах «старої демократії». Але можливо. За наявності бажання.
Наслідком може бути й те, що Україна, гублячи залишки колишнього міжнародного кредиту довіри, старатиметься нарощувати темпи перетворень. Хоча маючи на увазі виборчі кампанії як постійне стихійне лихо, сьогодні в цьому ні в кого немає переконаності.
Зрозуміло, що в жодному випадку не повинно стати наслідком ситуації — опущені руки, настрої відчаю, посипання голови попелом.
Найбільше в цій ситуації насправді вражало навіть не те, що вона трапилася, і не те, як поводило себе державне керівництво, але те, як реагувало суспільство. Українське суспільство не було шоковане, воно вже просто звикло до всього. Українське суспільство не має довіри навіть до самого себе. І це теж — ситуація, яка вимагає негайного суттєвого аналізу й пропозицій негайних заходів. Інакше суспільна апатія може обійтися надто дорого тим, хто на неї сьогодні розраховує. Незалежно від того, в погонах чи без.
Питання, хто буде наступним міністром оборони, з цього погляду — вже технічне. ним озброєнням. Що дійсно є аксіомою, особливо в умовах, коли мало не з гордістю повідомляється, що танкісти будуть тренуватися на імітаторах, бо не вистачає пального. В умовах, коли військові пілоти не мають елементарної льотної практики для підтримання власного рівня — знову ж таки через нестачу коштів та пального. Все це вже стало банальністю. І все це, як би хто не заявляв про протилежне, свідчить про те, що насправді українські збройні сили неспроможні виконати свою головну задачу (захисту країни), оскільки перебувають в постійному стані небоєздатності. І про високий моральний дух у військах за таких умов, так само як і про високий професійний рівень краще взагалі не згадувати. Якщо генерал Кузьмук заявляв, що він пишається військами протиповітряної оборони, то йому можна було б позаздрити.
Серед питань, які давно вже ставили й преса, і експерти — навіщо Україні армія, яку вона не в стані елементарно прогодувати? Особливо за умов, коли, як стверджувало державне керівництво, Україна сьогодні не має жодної військової рем мала б поставити останню крапку в суперечці та підштовхнути вищі владні ешелони та парламент до розуміння елементарних речей. А саме: збройні сили не можуть, не повинні й не мають права перебувати поза контролем суспільства. Відповідно, чи може бути міністром оборони кадровий, тим більше — кастовий військовий — це питання потребує негайної екпертизи на вищому політичному рівні.
За логікою речей, армія повинна бути, передусім, професійною, мобільною, не більшою й не меншою за
Проблема ще і в тому, що за десять років незалежності Україна не подбала, передусім, про належний кадровий потенціал, який би розпочав цю реформу і передав би результати нащадкам.
Тепер питання навіть не в тому, що прямо й непрямо винні в інциденті з загибеллю літака з пасажирами мають відповідати перед законом. Якщо буде не так — нас просто не зрозуміють. Але якщо залишиться незмінною сама попередня, успадкована від радянського часу система, ніяк не прилаштована до реалій, можна буде смі
ДО РЕЧI
На думку члена фракції об’єднаних соціал-демократів Леоніда Кравчука, питання про призначення в Україні міністром оборони цивільної особи «ще не визріло». Людина, яка проводить реформу Збройних сил, повинна достовірно знати «суть армії — від солдата до генерала». На думку депутата, цивільна людина, яка знає проблеми Збройних сил поверхово, може зіткнутися з проблемами в ході реформування. Л.Кравчук висловив переконання, що призначення міністром оборони цивільної особи можливе тільки у тому випадку, коли в Україні буде професійна армія, тоді, «безумовно, міністр оборони повинен бути цивільною особою».
Відповідаючи на запитання агентства Інтерфакс-Україна, член фракції КПУ Георгій Крючков зазначив, що сьогодні при нинішньому стані Збройних сил України оборонне відомство повинен очолити військовий. Цивільний контроль, відзначив він, полягає не у тому, що цивільна особа обійме посаду міністра, а у тому, що парламент може впливати на призначення або звільнення військового керівництва. На думку Г. Крючкова, тільки людина, яка «зсередини знає військове життя, може найкраще забезпечити керівництво цією сферою».
