У хаті, яка завжди скраю

МЕНТАЛІТЕТ «СЕРЕДНЬОГО» УКРАЇНЦЯ ТА ВИБІР «МЕНШОГО ЗЛА»

Існує чимало свідчень того, що сьогоднішній «середній» українець зовсім не вирізняється особливою вибагливістю як суб’єкт перемін, що відбуваються в країні. Він обрав для себе роль стороннього, байдужого спостерігача суспільних трансформацій, ініційованих вузьким прошарком політичної та ділової еліт. Схоже, «середній» українець віддає перевагу станові різко зниженої соціополітичної життєдіяльності — своєрідній громадянській «сплячці». Менталітет негромадянськості «середнього» українця, хоч як парадоксально, є, скоріше, захисним механізмом за умов тотальної вразливості людини, її залежності від політики центральної і місцевої влади та реалій життя, що погіршуються.

Інстинкт суспільного самозбереження будь-якою ціною, зосередженість людей на природному прагненні просто вижити тут і тепер, відчуття власної безпорадності й вичерпаності можливостей... У такій ситуації основою життєвої позиції стає бажання пристосуватися до будь-яких умов соціополітичного повсякдення. Через те вибір (у політичному сенсі) «меншого зла», адаптація до нього — то не тільки жест власного безсилля і відчаю. Перед нами феномен масової (і усвідомленої) схильності до разючих самообмежень у життєвих потребах, точніше кажучи, феномен самоототожнення з такими соціальними зразками поведінки, які унеможливлюють виникнення громадянської свідомості.

«Середній» українець майже завжди схильний мінімізувати свої загальнолюдські та соціополітичні бажання, приглушувати критичні протогромадянські інтенції, якщо влада кваліфікує їх як нелояльність підданця. Він просто не може спробувати заперечити накинуту йому пострадянською владою роль. Причому «середній» українець може перебувати на різних щаблях соціальної або професіональної ієрархій — бути ректором університету, робітником, «човником», адвокатом, студентом чи безробітним. До категорії «середнього» українця належить навіть більшість тих «мовчазних і незадоволених», що «в душі» є радикалами, скажімо, ті, хто втратив роботу й обходиться випадковими заробітками, скалічені обставинами, ті, що вже не мають надії... Коротше кажучи, всі ті, котрі відчувають себе безнадійними соціальними аутсайдерами. Проте вони «безмовні» й навіть не намагаються відмовитися від звичної негромадянської позиції, від вибору «меншого зла». Природно, що за цих умов, у період президентської передвиборної кампанії, що зумовила відповідні очікування, в Україні склалася сприятлива атмосфера насамперед для створення й тиражування політичних міфів як складників електорального процесу. Об’єктивні ж реалії або камуфлювалися, або зазнавали пропагандистської обробки в контексті зіткнень амбіцій та інтересів.

У свою чергу, життєві умови «середнього» українця, тобто становище в соціально-економічній сфері суспільства, не сприяють формуванню нових моделей поведінки. Натомість утвердилося постійне очікування більшістю громадян різкого погіршення ситуації.

Звідси — гіпертрофований песимізм («катастрофізм») «середнього» українця (природний за нинішньої соціально-економічної ситуації), який виразився у перетвореній формі — я її назвав би «фобією гіршого». Цей феномен пояснює парадокс, який не змогли пояснити західні аналітики — спостерігачі на українських виборах. Суть його в тому, що, судячи із численних опитувань, більше ніж половина українців суб’єктивно вважали своє становище таким поганим, що далі терпіти, здавалося їм, неможливо. На думку західних експертів, індекс падіння життєвого рівня, усвідомлений більшістю як нестерпний, був критичним і мав би викликати масові соціальні протести або, за політологом А. Маршем, «нетрадиційну» політичну поведінку. Однак нічого подібного не сталося. Більше того, в західних регіонах України, де найвищі рівні безробіття та невиплат зарплатні і пенсій, Л. Кучма, що переміг удруге, отримав такий відсоток голосів виборців, що його можна порівняти хіба що з результатами «виборів» часів «застою» (в Івано-Франківській області — 92,3%, Тернопільській — 92,2%, Львівській — 91,6%, Закарпатській — 84,5%, Рівненській — 76,5%, Волинській — 75,4%).

Підсумовуючи, підкреслю: в пострадянській Україні, яка потрапила в смугу затяжної економічної кризи та системної деградації і яка перетворилася на одну з найзлиденніших країн Європи, сьогодні майже немає «середнього класу» — соціальної бази громадянського суспільства. Натомість тут сформувався соціум «середнього» українця — основа негромадянського суспільства.

«ТІНІЗАЦІЯ», ЯК ЧИННИК УТВЕРДЖЕННЯ НЕГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Одна з найістотніших характеристик негромадянського вектора в пострадянському розвитку — це майже тотальна «тінізація» суспільства. Ідеться не тільки про «тіньову» (також і кримінальну) економіку, що являє собою складну сув’язь легальних, напівлегальних і позалегальних зв’язків. Є достатньо підстав стверджувати: в українській політиці домінують кулуарні форми узгодження та ухвали рішень елітними групами. Схоже, вже відбулося повне зрощення підприємництва і влади, а сама влада перетворилася на прибутковий і досить безпечний бізнес. Повністю непрозорими для суспільства і мас-медіа є взаємозв’язки великого капіталу і держави, центральних і місцевих бюрократичних апаратів, іншими словами — ці відносини перемістилися в зону «тіні», де правила гри встановлюють не закони, а самі гравці.

Що перебуває поза правовим полем, тобто в тіньовому просторі — поміж державними інститутами й найбільшим бізнесом? Або який предмет так званих неформальних узгоджень?

Насамперед ідеться про конвертацію адміністративних ресурсів у фінансові потоки через приватизацію об’єктів державної власності, про надання пільг тим чи іншим господарським агентам на податки, мита, нецільове використання бюджетних коштів (за останнє українським законодавством відповідальність практично не передбачена), а також про бюджетне кредитування, створення вільних економічних зон тощо. Таким чином, нині адміністративні ресурси можуть паралізувати будь-кого, хто виступить проти. Адже це не просто ресурси влади, державного апарату, а й рекрутовані фінансові потоки, найдешевші, «безплатні» бюджетні кошти, а також контроль за інформаційними засобами.

Усе це зумовило виникнення нелегального політичного ринку, де предмет купівлі-продажу — політичні партії, членство в парламентських фракціях, політичні рішення у вигляді законів, поправок до них, указів, інших нормативно-правових актів, розпоряджень та доручень державних посадових осіб тощо. Саме на цій основі, на мою думку, відбувається конституювання політичного устрою, головними суб’єктами якого є коаліції (консорціуми) із середовища політичної та ділової еліт (інколи навіть представників тіньового бізнесу). У мас-медіа їх звичайно називають корпоративними кланами.

Безумовно, «тінізація» політичної, економічної та соціальної сфер охоплює не лише елітні угруповання. Так чи так до тіньових процесів утягуються масові соціальні групи: трудівники сфери обслуговування; співробітники правоохоронних органів та кредитно-фінансової системи; працівники сільського господарства, науки й освіти, спорту; торгівці на вулиці, «човники» та ін. Значна частина населення активно включилася в так зване паралельне господарювання, а також розвиває «економіку самозабезпечення» на присадибних ділянках або в родичів на селі. Фактично утворилося кілька «паралельних» економік. Постійно самообороняючись від держави, «середній» українець виробив своє ставлення до неї, ухиляючись від сплати податків, комунальних послуг тощо. Зрештою, «тінізації» сприяє сама соціальна атмосфера — втрата «середнім» українцем моральних критеріїв та обмежень.

«Тінізація» українського негромадянського суспільства як наслідок нинішніх соціокультурних перетворень означає: самостійним політичним актором це суспільство бути не спроможне. Воно самодостатнє й самостійне у своєму негромадянському вимірі, виявляючи сервільну солідарність з елітами, морально і політично виправдовуючи та підтримуючи недемократичні форми і стиль владарювання. Саме тому найближче майбутнє України, скоріше, буде схожим на сьогодення. Очевидне ще одне: «тінізація» суспільства стає істотним негативним чинником, що звужує можливості демократичної альтернативи й створює соціокультурні передумови для подальшого утвердження негромадянського суспільства з неототалітарним вектором політичної еволюції.

ЩОДО ОПТИМІСТИЧНОГО ТА ПЕСИМІСТИЧНОГО ПРОГНОЗІВ

Передвиборні кампанії 1998— 1999 рр. в Україні мовби підсумовують політичний розвиток за останнє десятиліття, таким чином даючи змогу окреслити динаміку та логіку політичного процесу, ймовірність тих чи інших альтернатив його розвитку. Стає дедалі очевиднішим: сьогоднішній потенціал безпрецедентної «терплячості» (і терпимості) українського суспільства не тільки генетично зумовлений минулим досвідом. Нинішні реалії соціального життя, соціополітичний і культурний стан характеризують уже новий досвід суспільства, який має власну, пострадянську політичну історію. Чи свідчить цей новий досвід про «запрограмованість» України на користь «європейського вибору», на позитивні зміни в стратегіях і в рамках «демократичних транзитів», творення («розбудову») громадянського суспільства?

Якщо стати на позиції оптиміста, то, як на мене, сьогодні немає однозначної відповіді на це запитання. Однак аналіз реалій, що склалися, дедалі частіше спонукає до песимістичних прогнозних оцінок — ідеться, передусім, про те, що і на рівні суспільства, і на рівні еліт ми бачимо вже сформовані, виразні та стійкі стандарти політичної поведінки й культури, які зводять нанівець поодинокі спроби окремих соціальних груп та індивідів привнести в політичний процес справді громадянські, демократичні цінності та зразки.

Не можна не помічати: політичний клас сучасної України, створені ним інституції величезною мірою автономні в прийнятті політичних рішень — незалежно від їхніх цілей, спрямованості, соціальних та політичних наслідків реалізації. Дії влади не оцінюються з огляду на їхню ефективність — через відчутний брак раціоналістичного їх розуміння з боку суспільства «середніх» українців. Скоріше, міфологізуються в масовій свідомості, що знаходить свій вияв у «неєвропейських» зразках і формах політичної участі, яка, зазвичай, химерно поєднує різноманітні, часом протилежні цінності, водночас посилюючи традиціоналістські, тобто «радянського» зразка, уявлення та настанови.

Іншими словами, прикметною особливістю соціального характеру «середнього» українця є те, що він, так чи так пристосовуючись до обставин соціополітичного повсякдення, не дуже охоче сприймає нові цінності, що базуються на індивідуальному виборі та індивідуальній відповідальності, особистих цінностях і настановах, водночас схиляючись до негромадянських нормативних уявлень і моделей поведінки, що, безперечно, культивується владою — «новими-старими» політичними українцями.

Зрозуміло, не можна абсолютизувати процес утворення соціополітичних стандартів «середнього» українця як вияв національних особливостей соціального характеру. Останній, на мій погляд, віддзеркалює дію загальної тенденції, що задає тон масштабу і спрямуванню еволюції індивідів, еволюції, яка окреслює параметри та пріоритети усвідомлення ними політичної практики повсякдення. У цьому сенсі електоральна поведінка в період президентської передвиборної кампанії в Україні 1999 року — то більш ніж переконливе підтвердження згаданої тенденції.

*Статтю підготовлено в рамках спільного проекту журналів «Політична думка» (Київ) — «Полис» (Москва) за підтримки фонду Фрідріха Еберта.