У полоні політичної ікебани
«Бійтеся своїх бажань, іноді вони здійснюються». Чи пам’ятав про це Віктор Ющенко, коли збирався в президенти? Чи він перебував у полоні ілюзії, такої схожої на сайт «Ідеальна країна» (інтернет-ресурс, на якому «громадяни, що прогресивно мислять» «розробляють й обговорюють ідеї покращання спільного життя», www.kraina.org.ua. — Ред. )? Країна, де ясний політичний клімат, де тепло та сухо.
У тій умовній «ідеальній» країні наявність навіть таких політичних сил, які ми маємо зараз у Верховній Раді, не породила б стільки суперечок і болісних роздумів про те, як створити «політичну ікебану». Та й для більшості демократичних країн розподіл партій на правих і лівих лише полегшує роботу зі створення коаліцій.
Але, на відміну від реалій умовної країни, в нашій країні реальні саме умовності.
Умовність перша полягає в тому, що правий фланг українського політичного спектра представлений компрадорською буржуазією Партії регіонів з одного боку, й умовно-національним бізнесом НСНУ, приправленим риторикою національних романтиків, з іншого. До нечисленного лівого флангу умовно входять соціалісти та «п’ята колона» неіснуючої країни, які чомусь називають себе українськими комуністами.
Але всю цю майже ідеальну картинку порушує одне утворення з не зовсім зрозумілою орієнтацією. Йдеться про Блок Юлії Тимошенко. Ця політична скалка не дає спокою Президенту та заважає йому проявити себе в мистецтві можливого.
Вибудовуючи для себе пастку з власних поступок, Віктор Ющенкo забув стару євангельську істину: «Нехай слово твоє буде Так- Так, Ні-Ні, а що понад це — те від лукавого». І підписаний минулої осені меморандум лише підтвердив це. Меморандум став, по суті, політичною індульгенцією та найсерйознішим кроком із тих десяти кроків, які Президент зробив «назустріч людям». Влада та бізнес почали жити окремо. Український бізнес, вигодуваний старою владою, скинув із себе її гидку «жаб’ячу шкіру» й обернувся «душею-дівчиною» в нових виборчих блоках. Меморандум став політичним благословенням навіть для тих, хто найбільше його критикував. Юлія Тимошенко, наприклад, не моргнувши оком, оголосила про те, що всі олігархи її передвиборного списку — колишні полонені Кучми. У кінцевому результаті кожен «полонений» знайшов свого «Шиндлера» й зручно вмостився в його списку.
Результати виборів принесли Президенту три новини: одну хорошу та дві погані. Хороша новина полягала в тому, що «помаранчевій» команді вдалося не розгубити електоральної підтримки президентських виборів. Різниця у 8% дозволяє поки що почуватися спокійно. Але водночас збереження статус-кво явно вказувало на те, що країна багато в чому спрацювала вхолосту. Владі так і не вдалося переконати жителів південного сходу в правильності обраного курсу. Якщо вони взагалі могли цей курс побачити. А що насправді засмутило, то це різке падіння довіри до НСНУ.
Перемога БЮТ спутала всі плани й зайвий раз, очевидно, нагадала Президенту про те, як Кучма свого часу виростив в особі Ющенка власного «могильника». Тепер перед Президентом постало питання про те, як нейтралізувати перемогу Блоку Тимошенко, зберігши при цьому обличчя.
Способів було лише два. Про перший із них ще за два тижні до виборів красиво говорив російський політолог Станіслав Бєлковський. Суть його аргументів зводилася до простого арифметичного додавання голосів ПР і НСНУ та створення «синьо-помаранчевої» більшості в ім’я єдності України. З іншого флангу йому опонував політолог Олександр Палій, який пропонує саме Партію регіонів «загнати в глуху опозицію», перебуваючи в якій, вона або піде на співпрацю, або розсиплеться. Політрада НСНУ кидалася від одного проекту до іншого, її представники виголошували суперечливі заяви, вносячи ще більше сум’яття.
Почесний президент партії справді опинився між молотом і ковадлом. Сигнали, що виходять від ПР, спокушали на створення «прагматичної» коаліції, об’єднаної під синьо-жовтим прапором. Але й мати опозицію в особі БЮТ хотілося найменше. Погано приховувана особиста зацікавленість Президента лише посилює ситуацію. Хоч би який вибір він зробив, будь-хто з його опонентів залишається у виграші.
Електорат Віктора Януковича не пробачить йому лише одного — вступу в провладну коаліцію на правах «молодшого партнера». У всьому іншому виборців ПР можна буде переконати. З «помаранчевим» виборцем усе набагато складніше, тут будь-який крок убік буде розцінений як зрада.
Але основною причиною, що перешкоджає формуванню демократичної коаліції, є страх. Цей страх випадково і якось дуже безглуздо озвучив Роман Зварич на «Свободі слова» (ICTV), звернувшись до лідера БЮТ із запитанням, чи може вона гарантувати, що не балотуватимуться у 2009 році на посаду президента. Не схоже, що відповідь лідера БЮТ задовольнила пана Зварича. Тому НСНУ й тягне час, чіпляючись за бюрократичні причини.
«Ми відпрацюємо програму Віктора Ющенка, сформуємо список розходжень, а потім, якщо Юлія Тимошенко захоче, ми розглянемо її кандидатуру на місце прем’єр-міністра», — заявив днями Роман Безсмертний. Фактично Юлії Володимирівні в цьому випадку запропонована роль «монгольського космонавта». Прем’єра без ініціативи, на якого можна в разі чого звалити й усю відповідальність.
Іншим варіантом є варіант самої пані Тимошенко — повернутися до передвиборних домовленостей, де переможець призначає прем’єра та формує уряд. У цьому випадку Тимошенко опиняється в ролі метеорита, що вдерся в щільні шари атмосфери. І завдання її «соратників» полягатиме в тому, щоб зробити ці шари настільки щільними, щоб метеорит згорів, не завдавши великої шкоди.
Крім того, Тимошенко постійно нагадують про те, що незамінних немає. Ось і минулого вівторка після наради в Президента Ю. Єхануров на запитання про можливість приєднання до коаліції Партії регіонів філософськи відповів: «Ніколи не кажи «ніколи».
Віктор Янукович, судячи з його заяв, готовий працювати і при цьому комфортно почуватися в будь-якому форматі. Єдині, хто точно знає про те, що їх «не беруть у космонавти» — це КПУ. Адам Мартинюк після наради представників сил-переможців на виборах сказав таке: «За дві з половиною години (наради в Ющенка) я не знайшов собі напарника, хто буде в опозиції. Швидше за все, ми там будемо самотні».
Спостерігаючи за цими іграми, важко розділити задоволення Президента з приводу того, що склад Верховної Ради оновився на 60%. Змінилися статисти. Основні гравці залишилися ті ж самі. Дивлячись на «переможців», можна лише поспівчувати виборцю. Тому виборцю, якого чотири місяці годували байками про англійську королеву, народного прем’єра та всі інші принади політреформи. Оголосивши себе європейцями, вони продовжують ходити по старих візантійських доріжках. Оскільки по інших вони ходити ще не вміють. І це дає можливість Президенту залишатися єдиним майстром політичної ікебани. Але водночас він залишається її головним полоненим. Намагаючись сумістити несумісне, бажаючи «бачити всіх за одним столом», Президент наполегливо малює «картину слона» (з байки Міхалкова. — Ред. )... А такі картини ніколи не бувають шедеврами.
