Українська чека Європи
Кажуть, що революції майже завжди пожирають своїх дітей. Вочевидь, це також чинне відносно «кольорових революцій» — спочатку у Грузії, а зараз в Україні, де президент Віктор Ющенко, герой Помаранчевої революції 2004 року, провалився у першому раунді президентських виборів кілька тижнів тому, набравши менше 6% голосів.
Відтак, розквіт свободи в Україні вже деградував у дуже помітний застій розвитку внаслідок поєднання некомпетентності та корупції, які нагально вимагали змін. Незалежно від того, хто з кандидатів, які лишилися, переможе на майбутньому підсумковому голосуванні — нинішній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко чи Віктор Янукович — Помаранчева революція завершиться.
Тож варто озирнутися в минуле на надії, пов’язані з тими чудовими днями й ночами очікування на Майдані в центрі Києва, а також із перемогою на виборах Ющенка. Це була перемога демократії та незалежності над підробкою результатів голосування й неприкритою силою влади.
Однак те, що сталося взимку 2004/2005 років, стосувалося не лише демократичного права українців на самовизначення та їхньої національної незалежності, але й майбутнього європейського устрою в міру його появи після закінчення холодної війни. Тоді Європа відразу оцінила загрозу і вжила ефективних заходів. Вибори довелося провести повторно, й демократія перемогла.
Чи було все це у ретроспективі марним? Аж ніяк! Попри те, що Україна переживає величезні економічні й соціальні труднощі, не слід забувати про те, що до сьогоднішнього дня їй удалося вберегтися від долі «керованої» демократії за російським зразком.
Незалежні ЗМІ та свобода мови не були обмежені в Україні, й вибори після 2004 року визнавалися вільними і справедливими як міжнародними оглядачами, так і самими учасниками. Але все це не можна сприймати як належне у Східній Європі.
Крім того, незалежно від того, хто переможе в кінцевому турі виборів президента, страхи відносно незалежності України, на відміну від 2004/2005 років, уже не викликатимуть занепокоєння. Це також є кроком уперед, який не варто недооцінювати.
Європа, розчарована інертністю та корупцією України, відвернулася від неї — позиція, яка могла стати серйозною стратегічною помилкою. Україна є одним із наріжних каменів, на яких тримається європейський устрій після холодної війни. Європа й Росія зустрічаються в Україні, і її доля не лише буде вирішальним чинником у визначенні європейської безпеки, але також зіграє значну роль у майбутніх взаєминах Європи та Росії.
За незалежної, демократичної України стосунки між Європою і Росією матимуть цілковито відмінний і набагато більш позитивний характер, аніж якби її роль фундаментально змінилася, й історія рушила б у зворотному напрямку. Таким чином, майбутнє цієї великої країни має велике значення для Європи; отже, у своїх власних інтересах Європа не може собі дозволити емоційно розчаровану реакцію.
Радше необхідність полягає у зворотному: масштабних економічних і політичних інвестиціях, а також ближчій співпраці. Взаємини з Україною вимагають спокою і наполегливості, проте на кону надто багато, аби піти іншим шляхом.
Це означає, що під час розгляду «нової східної політики» Європейський Союз насамперед повинен концентруватися на Україні. Східні країни — члени ЄС особливо не повинні втрачати інтересу до майбутнього України, інакше Союз у цілому також може невдовзі втратити інтерес.
У цьому випадку Німеччина й Польща відіграватимуть ключову роль, позаяк обидві країни входять до шістки найбільших країн — членів ЄС, а також мають необхідне стратегічне розуміння важливості України для Європи. На відміну від цього, інтереси Франції, Об’єднаного Королівства, Італії та Іспанії не працюють у цьому напрямі. Це стало ще одним уроком 2004 року. Лише якщо Німеччина та Польща разом із меншими східними країнами-членами підтримають таку «східну» й сусідську політику відносно України, політика ЄС у цілому зможе отримати необхідний вплив і стійкість.
Відтак, здатність Європи ефективно дотримуватися своїх власних інтересів у Східній Європі залежатиме від координації між урядами в Берліні й Варшаві, а також між ними та ЄС у Брюсселі й іншими країнами-членами. Німеччина й Польща також спільно мають упевнитися, що інтереси Європи в незалежній і демократичній Україні не спрямовані проти кого-небудь — не лише у Києві, але також і в Москві.
Новий міністр закордонних справ Німеччини говорив про спробу відновити старий «Веймарський трикутник» із Франції, Німеччини та Польщі. Цього не станеться, перш за все, з огляду на те, що Франція виявляє до цього незначну цікавість. Втім, співпраця з Україною повинна зрештою привести до створення набагато значнішого трикутника між Німеччиною, Польщею та Росією, який може додати нової стимул-реакції східній політиці Європи.
Йошка ФІШЕР — провідний член Партії зелених Німеччини протягом майже 20 років, міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 рр.
