«Українська специфіка» — тоp-secrets російських архівів

Російська Федерація оголосила про відкриття потужного історичного інтернет-ресурсу, присвяченого радянській добі. Основний акцент вирішили зробити на сталінській добі, виклавши усі документи, спродуковані Політбюро за 1919—1932 рр. (майже півмільйона копій) та матеріали, пов’язані із життєдіяльністю Сталіна, зокрема епістолярні. «Спеціалісти вирішили оприлюднити документи саме сталінської епохи не випадково, адже цей історичний період, як і особистість самого вождя, сьогодні знаходяться в центрі уваги не тільки російської, а й світової історіографії», — пояснив директор Російського державного архіву соціально-політичної історії Андрій Сорокін в інтерв’ю ІТАР-ТАСС.

Історична проблематика, особливо недалекого радянсько-сталінського минулого, є болючою темою у контексті з’ясування правди минувшини між Україною та Росією. За словами кандидата історичних наук Людмили Гриневич, в російських архівах заховано «цілий світ документів», тож конкретними цифрами оперувати дуже складно. «Звісно, багато документів нині оприлюднено, але ті, що стосуються «української специфіки» все ще залишаються закритими», — констатувала вона. Чи не стануть архіви черговою спробою маніпулювати не лише російською, а й світовою спільнотою фахівців, «День» з’ясовував із українським істориком, кандидатом історичних наук Людмилою ГРИНЕВИЧ та російським науковим діячем, доктором філософських наук Ігорем ЧУБАЙСОМ.

— Пані Людмило, чи полегшить доступ до документів українським науковцям оприлюднення Росією архівів радянської епохи?

— Доступ до архівних документів у електронному режимі — це завжди позитив. З другого боку, добірка електронних документів лише тоді матиме справжню цінність, якщо документи викладатимуть на сайті не вибірково, а повністю. Наразі, я бачу, що зокрема документи з фонду Сталіна представлено не повністю, а з певними виключеннями. Це, зрозуміло, також непогано, але у дослідників одразу ж виникають питання щодо критеріїв, за якими ця вибірка готувалася. Зокрема, поки на сайті немає матеріалів з 11 опису цього фонду, між тим саме там є чимало важливих документів, які дають уявлення про те, що ми можемо називати «українською специфікою» сталінської «революції згори».

Узагалі кажучи, необізнана з тонкощами дослідницької праці громадськість часто наївно сприймає опубліковані чи викладені на сайтах збірки документів як істину в останній інстанції, забуваючи при цьому, що відбір документів здійснює певний дослідник чи дослідницька установа. Тож оцінити цінність документальної збірки можна лише в тому випадку, якщо ми переконані у достатньому професійному рівні укладачів та їхній політичній незаангажованості. Це ж стосується й електронних архівів. Ми бачимо, що новостворений сайт веде Федеральне архівне агентство, тож жодних сумнівів щодо професійної здатності укладачів немає. Однак залишаються питання щодо наявності чи відсутності політичних впливів. Підстави для цього, на жаль, є. Нагадаю історію кількарічної давнини — про це багато говорили, писали в пресі, і навіть був депутатський запит з цього приводу. Ідеться про підготовку російськими науковцями збірника документів «Голод в СРСР». Його укладання проводили за інструкцією доктора наук Віктора Кондрашина, який фактично прямо пропонував при підборі архівних документів уникати тих, які можуть виказувати «українську специфіку» сталінської політики. Це ж скандал, адже цілком зрозуміло, що наслідком такого підбору може бути не інформування, а дезінформування громадськості з конкретними політичними цілями.

— Тобто говорити про те, що Росія робить крок назустріч визнанню сталінських злочинів поки зарано?

— Знаєте, свого часу у Володимира Леніна була праця під красномовною назвою «Крок уперед, два кроки назад». Повторюся, але іще раз наголошу: якщо матимемо фронтальне оприлюднення документів, то це, безумовно, буде кроком уперед, якщо ж лише вибіркове — кроком уперед та двома назад, адже завжди залишатимуться питання щодо навмисного чи ненавмисного приховування частини документів.

Наведу вам цілком конкретний приклад щодо цього. В Росії свого часу було здійснено масштабний проект видання багатотомного збірника документів «Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927—1933». Збірники безперечно цінні, але... Укладачам, вочевидь, не вдалося уникнути навмисного чи ненавмисного замовчування надважливої для України проблематики. Ідеться про величезний масив документів, пов’язаних із трагічною ситуацію, що склалася на українських землях у 1927/28 — 1928/29 рр. Тоді з території вже частково ураженої недородом України було вивезено хліб на експорт і до союзних республік, здебільшого до центрально-промислового району Росії — і це стало одним із чинників голоду, жертвами якого стали сотні тисяч людей і який, вочевидь, став першим кроком для зіштовхування України у прірву Голодомору.

Незважаючи на те, що в умовах українського голоду 1928—1929 рр. діяли союзна і республіканська урядові комісії, попри те, що існує океан документів про ці події, у збірнику документів їх практично не представлено. Питання: чому? Можливо тому, що причиною цього голоду стала специфічна радянська політика творення голоду, однією зі складових якої було нав’язування Україні непосильної ролі донора промислових районів Півночі, що інтенсифікувалися?

Тепер давайте звернемося до матеріалів сайту з документами фонду Сталіна. Поки на сайті, як я говорила, відсутні документи з опису 11. Однак у цьому фонді є, наприклад, справа № 36 із діловою документацією Сталіна (телеграми, листування), з якої чітко стає зрозуміло, що в умовах часткового недороду і голоду 1928 р. «Украина являлась главным поставщиком хлеба для снабжения Москвы, Ленинграда, крупних промышленных центров». Або справа 38, з якої чітко видно, що 1930 року українській верховній владі давали цілком чіткі інструкції щодо організації процесу над Сергієм Єфремовим. Або справа 45, в якій містяться документи за 1933 р. з формулюваннями на кшталт «до ЦК ВКП(б) и СНК СССР дошли сведения, что на Кубани и Украине начался массовый выезд крестьян «за хлебом» в ЦЧО, на Волгу, в Московскую область, Западную область, Белоруссию» і з відповідними вказівками «не допускать» etc, etc.

Поки що цих документів на сайті не викладено, але сподіватимемося на те, що найближчим часом усі документи сталінського фонду буде представлено у повному обсязі. Почекаємо — побачимо.

Варто зазначити, що в не вибірковій публікації документів сталінської епохи зацікавлені не лише ми, науковці, а й громадськість. У тому числі російська громадськість, яка повинна поступово вивільнятися від сталінського минулого. Безумовно, того ж потребує і наше суспільство, адже Українська РСР також входила до складу СРСР, і сталінські злочини — це також і наше минуле, і наш біль.

— Відомо, що під час нещодавнього ухвалення єдиної концепції викладання історії в російських школах сталінський період охарактеризували як «встановлення однопартійної диктатури та єдиновладдя». Про репресії — жодної згадки. Наскільки цілісна гуманітарна політика Росії?

— Варто нагадати, що за часів СРСР державна політика в гуманітарній сфері базувалася на приховуванні й замовчуванні «негативів» та якнайширшому пропагуванні «позитивів». Якщо ми звернемося до певних періодів історії, зокрема міжвоєнного часу або Другої світової війни, — акцент завжди робився на позитиві (грандіозні розбудови п’ятирічок, масовий ентузіазм, масовий героїзм, перемоги тощо).

Комуністичний концепт полягав у тому, що нове покоління радянських людей необхідно виховувати тільки на перемогах і позитиві, а на негативні «дрібниці» уваги можна й не звертати. До таких «дрібниць» належав і Голодомор — геноцид, масштабна гуманітарна катастрофа, жертвами якої стали мільйони людей, і масові репресії проти безневинних людей, і практично всі «тіньові» сторінки минулої війни.

Коли Радянський Союз припинив своє існування, незалежні держави, серед яких і Україна, почали вибудовувати нову гуманітарну політику, відповідно замовчувані доти негативні моменти активно почали висвітлювати науковці та громадськість. Але цілеспрямованої заміни концепції «позитиву» на концепцію врівноваженого висвітлення і «позитивів», і негативів» на загальнодержавному рівні, на жаль, так і не відбулося. А теперішня російська політика, на мою думку, виразно тяжіє до радянського концепту минулого з його акцентами саме на позитивних моментах. Саме крізь таку призму в сучасній Росії подається тема Другої світової війни. Звісно, до історії війни належить і перемога, і героїзм, і численні прояви людяності в нелюдських умовах, але були також мільйони загиблих, мали місце радянські воєнні злочини, зокрема Червоної армії в Європі, масові зѓвалтування жінок у звільнених країнах, був терор у Західній Україні, фактично геноцид, було й поширення впливу сталінського режиму в Східній Європі. Апеляція лише до позитиву — це крок, який веде до повернення радянського трактування історичного минулого.

На жаль, подібну схему іноді можна спостерігати й у сучасній України. Нерідко з боку окремих представників правлячої партії, які чомусь вважають себе визначними експертами в гуманітарній сфери, можна почути тези про необхідність виховання молодого покоління на перемогах, на позитиві. Можна почути також заклики припинити розмови про голод, репресії, не «танцювати на кістках». Це невірно. Повноцінна державна політика, історична політика має формуватися на тій основі, що громада, зокрема молодь, повинна знати всю правду: і про складні сторінки історичного минулого, і про те, що було позитивного. Тут не має бути маятника. Якщо ж ми замовчуватимемо жахливі сторінки комуністичного минулого, жертвами якого стали десятки мільйонів людей, то ми ніколи не позбудемося радянського тягаря — й далі будемо копирсатися в ньому, жити й дихати ним, хай би скільки ми говорили про свободу і демократію.

— Чи не може виникнути певна амбівалентність: у масовій свідомості залишиться концепція «Сталін — великий вождь», а відомості про всю правду з архівів, якими користується вузьке коло науковців, залишаться відомостями для «вузького кола» фахівців?

— Справді, відкриття архівів саме по собі, хай би яку цінну інформацію вони містили, нічого не дасть, якщо державна гуманітарна політика не буде спрямована на популяризацію цих документів. Архівні матеріали мають величезне значення, але, дійсно, найперше цікавлять дослідників. І навіть у разі, якщо дослідник здійснює конкретну роботу, захищає кандидатську, докторську дисертацію чи пише чудову монографію, розміщує її в Інтернеті, — це ще не означає, що його науковий доробок стане складовою масової свідомості. Саме держава повинна сприяти цьому, реалізовувати певну політику в освітній сфері, популяризувати нову інформацію шляхом фінансування певних радіо- і телевізійних програм тощо. До наукового знання пожвавлюється інтерес, значною мірою, завдяки політичній волі та фінансовій спроможності держави. Звісно, якщо існуватимуть сайти, на яких є доступними важливі архівні документи, а державна політика вибудовуватиметься на концепті або лише «позитиву», або лише «негативу», — амбівалентності не уникнути.

Анна ЧЕРЕВКО, «День»

«Це зовсім не означає, що «сталінщині» хочуть покласти край», —

розповів «Дню» історик, професор  Московського економічного інституту Ігор ЧУБАЙС

— Це важливий і правильний, хоча з величезним запізненням, крок. Зі «сталінщиною» і «ленінщиною» в нашій країні борються з 1917 року, з початку Громадянської війни. Росія не прийняла більшовицького мракобісся. 1991 року зруйнувалася сама комуністична держава, але жодної оцінки «сталінщини» і «ленінщини» досі не було. Політику, яку сьогодні проводить влада, можна назвати політикою «вінегрету». У нас Сталін одночасно головне обличчя перемоги у війні і одночасно він той, хто розстріляв польських офіцерів у Катині. Це невипадковий збіг обставин, а свідома і цілеспрямована політика, оскільки (як мені відомо) через два роки передбачається встановити пам’ятник жертвам політичних репресій, до того ж на кошти влади. Проте це зовсім не означає, що «сталінщині» хочуть покласти край. Вони намагаються поєднувати абсолютно непоєднуване. Це — своєрідний клапан, через який випускається пара, а подальші висновки не робляться.

У Росії ніхто не заважає звеличенню Сталіна. Наприклад, на тиждень місто Волгоград до ювілею битви на Волзі було перейменовано на Сталінград. А одночасно з цим відкривається архів, з якого можна багато дізнатися (про діяння Сталіна. — Ред.). З тих документів, які нині існують, багато стає зрозуміло. Проте офіційна соціальна наука у нас абсолютно безплідна. Вважаю, що треба об’єднати тих дослідників, які займаються несистемною соцнаукою, тому що в офіційній науці ніхто Сталіна засуджувати не буде.

— Відкриття архіву може наблизити суспільство до вироблення певної оцінки Сталіна?

— Офіційна політика влади полягає в тому, що суперечка про Сталіна корисна, має тривати і ніколи (це найголовніше) не заверуватися. Висновків щодо «сталінщини» зробити не можна, можна лише вести дискусію. А влада й підштовхує до цього: «Сперечайтеся, ми ще документи опублікуємо...». Засудити сьогодні цього мракобіса і вбивцю — неможливо.

— Для чого, на ваш погляд, владі так важливо продовжувати цю дискусію?

— Ця суперечка потрібна тому, що нинішня політика й ідеологія є прямою протилежністю комуністичній, а крайнощі (як відомо) сходяться. У Радянському Союзі на всі запитання була однозначна і чітка відповідь і крок убік вважався втечею. Але ця ідеологія зруйнувалася, а нинішня влада хоче ні за що не відповідати. Тільки-но вона визначить чіткий орієнтир, мету, їй треба буде досягати цієї мети і відповідати за це. Тому Кремль цілком свідомо відмовляється від формування мети. У нас політика — і західна й антизахідна, і російська й антиросійська, і радянська й антирадянська одночасно. У цій ситуації зникає відповідальність. Російська влада відмовляється формувати визначенц ідентичність, ідею і мету. З неї нічого не спитаєш, вона нічого не обіцяла.

— Чи не здається вам, що відмова від формування ідентичності, відповідальності гальмує еволюцію російського суспільства?

— Така політика не те що гальмує, а робить неможливим поступ країни, руйнуючи її. Якщо говорити про революцію, то для неї необхідно кілька чинників. Розкол еліт, велика громадська активність, криза офіційних цілей та ідеології. Усе це вже є, і ми не те що в стані кризи, а в стані посткризи. Усе вже перегоріло, перегнило і викликає алергію.

Ігор САМОКИШ, «День»