Володіти можна своїм, любити можна інше

Тепер про інший прояв «понаслышечной» логіки. Нібито в Україні вважають російський народ винуватим в українському Голодоморі й відповідальним за нього. Хто чув щось подібне з вуст Президента, міністрів, відповідальних політичних діячів, людей науки й культури? А якщо в цьому дусі висловлювалася якась темна політиканствуюча шпана, — так хіба мало подібної шпани у вас, у Росії, та й у будь-якій іншій державі? Хіба це Україна, хіба це чи Росія? Зрештою, якщо немає можливості ознайомитися із солідними працями українських істориків, зверніться до висновків високого українського суду, що, розглянувши величезну кількість документальних матеріалів, назвав поіменно натхненників і організаторів Голодомору. Неважко зрозуміти й політичну мету їхнього моторошного злодіяння — досить прочитати листування Сталіна з керівниками (ним же й призначеними) КП(б)У. Та ще врахувати, що Голодомору передували й погром української інтелігенції, і радикальне зачищення самої КП(б)У, нібито просоченої, за словами Сталіна, «петлюрівськими елементами». Взагалі тему Голодомору не можна обговорювати ізольовано, поза геополітичними, міжнародними, внутрішньоекономічними, внутрішньополітичними (включаючи боротьбу в самій партії, сталінську тезу про селянство як носія націоналізму і т.д.) — та іншими аспектами. Той факт, що голод був і на Кубані, і в Поволжі, і в Казахстані, що він був викликаний у першу чергу провалом сталінської аграрної програми, зовсім не затемнює лиховісних особливостей Голодомору в Україні, пов’язаних із цілим комплексом сталінської політики стосовно України.

А от уже не «понаслышечное», а кревне, виношене, вистраждане, так би мовити, особисто. Маю на увазі політично та етично сміливі висловлювання про благодать імперії. Російської, розуміється. Особливо гарна ця заповітна думка у формулюванні нашого земляка Олександра Ціпка: «Народи, що входили в Російську імперію, на мій погляд, одержали тільки добро». Ще б пак! Особливо український народ. Дякуємо та й дякуємо. Ліквідація Гетьманщини; підпорядкування української церкви з її демократичними процедурами московському церковному начальству (то Патріархату, то Священному Синоду); «прогрес» у народній освіті (згадайте свідчення чужоземних мандрівників про майже поголовну письменність українських селян у XVII сторіччі й порівняйте з майже поголовною ж неписьменністю в XIX-му); знищення Запорізької Січі; покріпачення селянства (народ дякував великій імператриці: «Катерино, вража баба, що ти наробила: Степ широкий, край веселий ти занапастила»); аракчеєвські поселення; довічна солдатчина; незліченні жертви в примусах до нескінченних подвигів царських військових геніїв; криваві придушення селянських повстань протягом усього XIX сторіччя; заслання, арешти, в’язниці для української інтелігенції; «Валуєвські» та «Емські» укази во благо української мови й культури й т.д. і т.д. Це не скарги, що ви, — кому скаржитися, — це просто «до відома». Смію думати, що не менш доброю була імперія й для інших народів, у тому числі й для російського. Інакше навіщо було їй, імперії, розвалюватися з таким смородом і кров’ю? Ну, припустімо, Радянський Союз розвалив не то Горбачов, не то ще хтось. А тоді ж навіть Горбачова не було. І ніяких тобі американських «агентів впливу».

Втім, я, мабуть, помиляюся. Адже було предостатньо інших агентів, інших впливів. Скажімо, Герцен, Шевченко, Чернишевський (вибачте, здається, це непристойно з мого боку — називати ім’я одного з препоганих «революційних демократів»), Салтиков-Щедрін, Лев Толстой, народники, соціалісти (прости Господи), сепаратисти та інші, про яких негоже згадувати в пристойній компанії «ліберальних імперіалістів», а якщо вже й згадувати, то хіба що із праведним гнівом, а краще — спокійним презирством. І, зрозуміло, при розмові про благодать імперії краще й не знати про шкідливі праці гідних усілякого забуття істориків-марксистів початку XX сторіччя, які щось там «варякали» («Что ж такого наварякал я, безумец и злодей?» — Борис Пастернак) — про вигадані нещастя народів Російської імперії.

А можна послатися на немарксистів? От кадетський журнал «Полярная звезда», редактор — Петро Струве, колишній ніби й марксист, але тепер уже прихильник ліберальної імперії, автор епохального афоризму: «Капитализм говорит по русски». Січневий номер 1906 року (№ 6) відкривається його статтею «Две России» — про протистояння народу й бюрократії, зокрема, про «штрафные экспедиции в Прибалтийский край, аресты и расстрелы без числа и смысла» та про інші «фантасмагории» (с. 379). Далі йде стаття С.Котляревского «Национально-областной вопрос в программе конституционно-демократической партии». Національні збурення автор розглядає як «инстинктивный ответ на долголетний беспощадный гнет, на подавление родного языка, родной веры, родной школы — всего, что составляет драгоценное достояние народности» (с. 385). Не читають сучасні адепти «ліберальної імперії» своїх попередників!

А от видатного російського філософа Федора Степуна, виселеного Леніним на Захід на відомому «філософському пароплаві» разом з іншими незручними мислителями, — я й цитувати боюся. Вибачте, це ж не мої слова, це Федір Степун: «Труд, положенный русским народом на создание Державы Русской, был, конечно, громаден, и все же он никогда не был тем, что под словом «труд» понимает трудолюбивая Европа (...) Читая любую русскую историю, получаешь впечатление, что русский народ не столько завоевывал землю, сколько без боя забирал ее в плен. Эта военноплення земля и работала на русский народ, работала без того, чтобы он сам на ней по-настоящему работал» (Ф.А.Степун. Чаемая Россия. Спб, 1999, с. 11).

Але ж Степун — не русофоб, а російський патріот, що видно навіть із фрази «без боя забирал в плен», — так бачиться тільки з російської патріотичної точки зору.

Як бачимо, благодать імперії не зовсім безсумнівна навіть з погляду наслідків для самого російського народу, не кажучи про інші народи.

Втім, послухаємо експерта Держдуми РФ Сергія Очковского, Він нагадує, що хоча першою конституцією в Європі була конституція революційної Франції, зате «вторую и третью получили Польша и Финляндия из рук русских монархов». Так воно й було: чомусь не Росію обдарували конституцією російські монархи, а Польщу й Фінляндію. Великодушна щедрість. Особливо якщо не надавати значення ледве не тисячолітній традиції польської державності, боротьбі поляків за незалежність, що ніколи не вщухала, повстанню 1794 року, гострому суперництву за польські землі між Росією, Австрією й Пруссією, планам Наполеона, якого підтримували тисячі поляків-добровольців. Саме в цій ситуації молодий ліберальний цар Олександр I, вихований Лагарпом, відмовився від грубої колонізаторської політики Катерини II і під впливом польського князя Адама Чарторийського (Чарторижського), що став його другом і міністром закордонних справ, погодився на конституцію, прийнявши титул короля Польського. «У Польши три врага — Пруссия, Австрия и Россия, — говорил он, — и один друг — это я». Більше того, він мріяв про те, щоб, випробувавши конституційне правління в Польщі, перенести його й у Росію. На жаль, його ідеалізм швидко вивітрився, і коли під впливом революційних рухів 1820 року в Іспанії й Італії поляки знову захвилювалися, польська преса почала викривати зловживання адміністрації, виникли таємні патріотичні товариства, зокрема пов’язані з російськими протодекабристськими, — Олександр пригрозив скасуванням конституції, а великому князеві Костянтинові надав право діяти, незважаючи на Конституцію. Що було далі — відомо. Микола I керувався одним принципом: «Мы готовы истребить врагов наших, где бы они ни предстали» (Полное собрание законов Российскои империи. Собрание второе. Спб, 1849. Т. 23, № 22017). А гріх, по молодості, Олександра I не могли йому простити всі наступні покоління імперських мислителів.

Боротьба фіннів за конституцію й незалежність була не настільки кровопролитною, але не менш упертою. Вона достатньо відбита в публіцистиці та в історичних дослідженнях. На жаль, як то кажуть, немає місця й часу зупинятися тут на цьому.

Доля України склалася інакше. Свою незалежність вона тоді не оборонила, але одержала одну за другою ряд радянських конституцій і нарешті — найдемократичнішу у світовій історії — Сталінську. За цих умов, як цілком справедливо зауважує Гліб Павловський (а ми знаємо це навіть краще за нього), «украинские кадры власти были одними из самых жестоких (...) И украинский КДБ был значительно более жестоким к инакомыслящи и оппозиции, чем московский». Свята правда. В Україні популярною навіть була примовка: коли в Москві стрижуть нігті, у Києві відрубують пальці. (Деякі діячі української науки й культури тим і врятувалися, що «втекли» у Москву. А скільки «космополітів», вигнаних з України, знайшли собі пристановище в російській культурі?! А скільки нас, невгодних у Києві, друкувалося в московських журналах і газетах?!).

Звідки ж така надмірна спритність української влади? Самоправність, чи що? Однак варто згадати деякі очевидні речі. Республіканський КДБ був усього лише структурою КДБ всесоюзного, а там уже що-що, а дисципліну дотримували й самодіяльності не допускали. Далі. КП(б)У, а потім КПУ функціонували, за статутом, усього лише на правах обласних організацій ВКП(б) — КПРС. Це загальновідомо. Отже — чи варто фантазувати на тему: чим пояснювалася особлива жорстокість терору в Україні? Та не особистими ж достоїнствами її керівників, а особливим становищем України в Союзі, страхом її втратити. Звідси й усе інше. Бажаючі могли б ознайомитися з величезною кількістю пропагандистських, публіцистичних, теоретичних партійних документів, присвячених боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом» у 20—70-і роки, з матеріалами судових процесів, починаючи від «Дела членов Центрального комитета Украинской партии социал-революционеров» (1921 рік) і кінчаючи багатьма сотнями матеріалів операції «Блок» (1960— 1980 роки). А познайомившись із спогадами П.Шелеста, секретаря ЦК КПУ Ф.Овчаренка й деякими іншими матеріалами, можна побачити, що в 60— 80-і роки українські діячі навіть намагалися якось стримати «антинаціоналістичний» раж Брежнєва — Суслова — Андропова, хоча й безуспішно.

...Це — лише частина питань із порушених у добірці «Российской газеты», щодо яких хотілося б полемізувати з її авторами. Цілком уявляю, що й вони могли б полемізувати із мною — так би мовити, полеміка з полемікою. Хоча й не розраховую на їхню люб’язну увагу. Далеко не всі їхні думки здаються мені упередженими, мені не раз уже доводилося (і, на жаль, ще доведеться) висловлюватися в не менш критичному дусі про різні аспекти нашої дійсності — хоча й з іншого погляду. Зрештою, завжди можна прийти до згоди, якщо бажати одне одному добра. І любити інше як інше, а не як щось своє, тобі приналежне, тобі зобов’язане.

У знаменитого історика Н.Костомарова, росіянина з походження, українського патріота долею, є праця «Две русские народности». Уперше вона була надрукована майже півтора століття тому — в українському журналі «Основа» (1861, кн.3), незабаром забороненому. Вчений веде мову про формування зі східнослов’янських племен «южнорусской» (української) і «великорусской» народностей, про драматичні перипетії їхньої історії, про їхні відносини з поляками.. Твір давній, не в усьому може сьогодні погодитися з автором і росіянин, і українець (а тим більше — поляк). Але цікаві його висновки: ні «южноруссам» у поляків, ні полякам у «южноруссов» нема чого вчитися, бо «их коренные свойства одинаковы». А от великоруси «по характеру противоположны нам, но именно это и служит ручательством необходимости«» зв’язку між ними, «обмены» (Костомаров пише не «обмен», а «обмена», в жіночому роді), «соединения и братства». Єдиний раз на сімдесяти сторінках журнального тексту Костомаров ужив слово «братство» — і зовсім не в тій стилістиці, що взяла гору пізніше в агітпропі. Слово скомпрометоване політичними маніпуляціями впродовж століть. Але є в ньому вічна істина. Братерство — це розуміння іншого (як іншого, а не тобі приналежного) й «обміну» з ним кращим — для повноти людського. Для взаємопідтримки в будуванні гідного життя. Цього мало для політиків, але досить для людей праці, науки, культури.