Якби ветеранів почули...

Неповага до рішення органу самоврядування була спровокована… українською стороною. Про це чомусь сором’язливо мовчать. Отже, в грудні 2001 року зустрілися голова Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій Валерій Череп та генеральний секретар Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Республіки Польща Анджей Пшевознік і підписали протокол, котрим у авторитарний спосіб «виправили» ухвалу міської ради. Протокол передбачав слово «героїчно», а також деякі архітектурні деталі довоєнного пантеону — «Цвинтаря орлят», котрі були неприйнятні львівській владі і громаді. Мабуть, вони не надто енергійно противилися. Бо польський «пантеон» (за підтримки офіційного Києва) таки з’явився на українській території. Він претендує, вочевидь, на окреме місце серед численних військових поховань — стриманих і скромних, котрі облаштовані в інших європейських державах. Про це також мовчать ті, котрі засуджують «нерозумне» рішення міської ради, що спричинило міжнародний скандал. Чи ж ухвала тому виною?

Не треба сперечатися за слово «героїчно»; достатньо було на могилі невідомого польського солдата встановити меч-щербець — відомий полякам як символ завоювання України і… акценти розставлено, можна робити висновки. Директор заповідника «Личаківський цвинтар» Ігор Гавришкевич каже, що деякі польські туристи відмовляються від запрошеного екскурсовода. Серед них знаходиться «коментатор» з брошурами, який подає свою версію давніх подій. Чому б і ні? Сам вигляд «пантеону» на тлі недобудованого меморіалу воїнам Української Галицької армії наводить на думку: хто ж в цьому домі господар?

А нинішнє самобичування української сторони ще й додає впевненості. Міський голова Львова Любомир Буняк не підписав ухвалу сесії і в такий спосіб «відмежувався». Обласна держадміністрація різко засудила дії міської ради. Чимало публікацій у львівських газетах спрямовано на однозначний осуд міської ради, а коментарів фахівців практично немає. Бо фахівці, зокрема ті, що так чи інакше пов’язані із адміністративним апаратом (посадою, кріслом), панічно відмовчуються або ж… б’ють себе в груди з покаянням, як-от:

«Рішення депутатів Львівської міськради призвело до великого скандалу. Та насправді воно не відображає думки всіх українців та поляків, — каже начальник відділу зовнішніх зв’язків Львівської міської ради, культуролог Тарас Возняк. — На моє глибоке переконання, ті найбільш крикливі групки політиканів, а не політиків, є у Львові в меншості. Склалося так, що львівські містечкові політики пішли у них на поводу…» Тарас Возняк констатує, що нині «активно відбуваються зустрічі пана Путіна і пана Кучми. Звідси випливає простий висновок: на кого працювали ті достойники, які пробували влаштувати таку смішну війну з поляками у Львові?»

Лукавить пан Возняк. Зовсім не смішна, а трагікомічна та «війна», у якій ми стріляємо з гармат по власній гідності. А директор Інституту історичних досліджень, доктор історичних наук Ярослав Грицак — в унісон:

«Для мене рішення депутатів міськради — більше, ніж злочин. Це просто глупота. Думаю, Львів ще раз показав свою провінційність. Виявилося, що львівські депутати та інтелектуали не вміють мислити ширшими категоріями… З точки зору інтересів України немає чогось важливішого за відносини з Польщею, які є найбільш перспективними. Тому треба перейти через всі ті дрібні перепони, які заважають налагодженню добрих відносин з сусідами». Чи варто коментувати? Нехай «дрібні перепони» залишаються на сумлінні інтелектуалів з «провінційного» Львова.

Виваженість і мудрість в оцінці подій минулого в контексті сьогодення виявили ветерани. Львівське обласне відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів на своїй конференції ухвалило відозву до комбатантів України та Польщі: «Панове-товариші, побратими, нас об’єднує пам’ять, військові рани і вірність Батьківщині. Долі України і Польщі подібні, а на певних історичних етапах були спільні. Ми глибоко шануємо Тадеуша Костюшка і польських повстанців 30 — 60-х років ХIХ ст. проти російської тиранії. Ми шануємо тих поляків, які відразу ж після проголошення Західно-Української Народної Республіки підняли прапор відродження Польської держави. Нам прикро і боляче, що саме Польща і ЗУНР з проголошенням своєї незалежності вступили у нерівну і кровопролитну війну, що закінчилася нашою катастрофою і анексією наших земель.

Ми схиляємо голови перед тими нашими попередниками, які на власній землі боролися за власну державу і віддаємо шану полеглим у цій війні польським жовнірам. Ми не можемо сприймати за вияв добрих і рівних відносин між нашими народами намагання певних кіл польської громадськості здійснити реставраційне відтворення військових поховань на Личакові у Львові з ідеологією і символікою довоєнної Речі Посполитої. Пантеон військової слави може споруджувати кожен народ, але на своїй державній території. Для нас образа і ганьба — відтворення пантеону військової слави Польщі у Львові, у місті, де в 1918 — 1919 рр. в боротьбі з поляками впали смертю героїв кращі сини і дочки України.

Нам прикро, що певні кола в керівництві України, як і певні представники місцевого самоврядування у Львові допустили цю образу. Ми не хочемо українських пантеонів на територіях інших держав, але хочемо відновлення по-військовому скромних пам’ятників нашим героям і розраховуємо на відповідне розуміння цієї проблеми зі сторони польських комбатантів. Для полеглих не потрібна велич у бронзі і камені, а лише наша пам’ять і наша шана є виявом нашого неоплатного боргу перед ними».

Цю відозву прийняли за три дні до запланованої зустрічі президентів України і Польщі. Якби