Європейський вибір:

Це було таке собі емоційне спрямування: «Геть тоталітаризм! Уперед до відкритого європейського суспільства!» Зрозуміло, це був не ретельно обдуманий і зважений проект «європеїзації» України, а такий собі загальний символ, дороговказна зірка. А потім виникло запитання: а як насправді перетворити Україну на європейську державу? І що таке європейський рівень життя?

На мій погляд, відповідь виходить з двох взаємопов’язаних чинників, які і відрізняють «Європу» від «не- Європи» (я маю на увазi закрите суспільство тоталітарного зразка). Перший чинник — політична культура суспільства. Не стиль і манери політичної поведінки, а взаємозв’язок держави і громадян. Незважаючи на всі перипетії політичного життя в європейських країнах, там усе ж присутній основний стрижень таких взаємовідносин — пріоритет прав та інтересів громадян. І наша сакраментальна суперечка про те, чи «держава для людей», чи «люди для держави», там просто неможлива. Ця історична традиція склалася досить давно (Європа йшла до неї довгим і не завжди світлим шляхом воєн, революцій тощо), але саме вона завжди відрізняла Європу, стверджуючи демократичні принципи взаємовідносин держави і громадян.

Другий чинник — високий соціально-економічний рівень європейських держав, які тому й об’єдналися в Євросоюз, бо знаходяться приблизно на одній і тій самій сходинці соціально-економічного розвитку, а зовсім не тому, що вони домовилися дотримуватися деяких «умов», необхідних для прийому до цього співтовариства. Держава Україна, якщо вона справді вирішила стати на шлях європейського вибору, повинна прагнути стати такою самою державою, тобто досягти такої самої політичної культури, як у Європі, і досягти такого самого високого рівня добробуту своїх громадян.

Тому я глибоко переконаний, що перетворення України на європейську країну — це завдання не зовнішньої, а внутрішньої політики. Адже проблема полягає не в тому, щоб ми брали участь у європейських політичних структурах, чим активно займаються наші політики і дипломати, а в тому, щоб Європа «прийшла» до України. Ось це і є наріжний камінь вирішення проблеми.

Коли було проголошено незалежність, ми мали хоч би надію, що рухатимемося до європейської демократії. Але, на жаль, цього не сталося. Вирішуючи це завдання, Україна пішла діаметрально протилежним шляхом. Чим голосніше лунають заклики до європейського вибору, тим далі Україна відходить від справжньої Європи. Що ми маємо на практиці? Бідність, корупцію, неповагу держави до власних громадян, переконаність, що з громадянами можна робити все, що завгодно, в тому числі й втоптати в бруд. Уся країна перетворилася на арену для маніпуляцій вузького прошарку політиків.

Усе це виявилося успадкованим навіть не від Радянського Союзу, а від Російської імперії, це культивувалося століттями. І це прокляття висить над нами дуже давно, з часів Петра Першого, який створив дві Росії: інтелігентних, культурних людей, які будували палаци, відкривали картинні галереї, університети й академії наук — і жахливу, безправну, «лапотну» Росію, яку могли засікти до смерті. І це тривало до правління Миколи Другого. А потім революція. Фізично винищили чиновників царських, пришли на їхнє місце робiтничо-селянські. І що змінилося? Та нічого! Черги громадян у службових місцях за Радянської влади стали у багато разів довшими. Якщо за царя кількість розстріляних і засланців вимірювали сотнями і тисячами, то потiм таких почали обчислювати мільйонами. При цьому байдуже, звідки з’явилися Ворошилов чи Сталін, а важливо, що було дві країни. Тих, для кого країна — це підмостки для особистого збагачення і задоволення своїх політичних амбіцій в ім’я ідеологічних доктрин, і тих, для кого бідність і безправ’я були нормою життя, тому що іншого життя вони не бачили і не знали.

На мій погляд, один із найяскравіших індикаторів того, що Україна стала на антиєвропейський шлях неототалітаризму — це передусім переконаність чиновників у тому, що народ — «бидло». Як ілюстрацію можна навести надуману проблему державної мови. Ця тема вічна, про неї багато говорять і пишуть. Я не повторюватиму, що треба бути божевільним або дикуном, щоб витісняти російську мову зі сфери освіти або оголошувати російську літературу «іноземною». Я хочу сказати про найпростіше: коли ми створювали незалежну державу, половина її громадян розмовляла російською мовою. У державі, яка обрала європейський шлях розвитку, і гадки не було б, щоб встановити якусь одну «державну» мову. Необхідно було автоматично визнати право на використання обох мов, тому що держава повинна розмовляти мовою своїх громадян. А наша держава почала народ ламати через коліно, нав’язуючи одну державну мову і напускаючи туману у підрахунках, скільки у нас відсотків етнічних українців, скільки росіян. Як тільки ідеологи влади починають підрахунки у відсотках, для мене це перша ознака тоталітарної, недемократичної, неєвропейської держави. І поки не подолають це явище — насильна українізація — Україна не зможе рухатися європейським шляхом.

Чому українізація стала «священною коровою»? Та тому, що без неї виламується цілий пласт, на якому тримається система державної влади. Це рівнозначно 6-й статті брежнєвської Конституції (партія завжди права, тому що вона — за комунізм), а чи хоче народ до комунізму чи ні, ніхто не запитував. Так і в цьому випадку: повинна бути державна мова одна — українська, тому що ми будуємо національну державу, а чи хоче народ, щоб у нас була саме така держава, ніхто і не запитує.

Не можна відділити політику від економіки. У нас сьогодні найнижчий прибуток на душу населення в порівнянні навіть із сусідньою Росією. Це прикро. Якщо в Радянському Союзі прибуток на душу населення був 2,5 тисячі доларів, то в сучасній Україні — 600 із лишком, тобто ми знаходимося ще далі від Європи, ніж десять років тому.

Європейський шлях використовують виключно як атрибут зовнішньої політики. Заради істини слід сказати, подібний підхід провокують і самі європейські структури. Коли Євросоюз виробляє умови та кодекс поведінки для тих, хто до нього прагне, це зрозуміло, адже Євросоюз був символом свободи і демократії, про що десять років мріяли наші правозахисники. Але треба ще й зрозуміти, що вступати до Європейського співтовариства повинні не ті, хто сліпо підкоряється деяким вимогам, а ті, хто до них готовий. Адже якщо людину допускають до культурного товариства, вона повинна, вибачте, розуміти, що плювати під стіл — це погано. Але якщо вона цього не усвідомлює, а припиняє плювати під стіл тільки тому, що це було умовою прийняття її до культурного товариства, тоді про що ми з вами взагалі тут говоримо? На мій погляд, суть не в умовах, а в тому, чи доросла Україна до держави європейського зразка, чи не доросла, чи усвідомлює вона необхідність дотримання демократичних принципів, чи не усвідомлює.

У зв’язку з цим дозволю собі зауважити, що Євросоюз і НАТО, розширяючись на Схід, першими зрадили свої принципи. Висуваючи суто формальний набір вимог, вони забули про суть демократії. Приклад — Прибалтика. Визнання як першочергових кандидатів до Євросоюзу Естонії і Латвії. За моїм особистим переконанням, владнi структури цих країн поводяться не як європейці, а як дикуни й азіати в європейських костюмах, тому що суверенна держава — це держава, яка спроможна самостійно забезпечити права своїх громадян. І якщо ця держава починає з того, що багато своїх громадян, які мешкали там десятиріччями і створювали там матеріальні блага, оголошує негромадянами, і не оголошує їхню мову другою державною мовою, то вони не доросли для вступу до Європейського співтовариства.

До речі, про вимоги Євросоюзу, наприклад, скасувати смертну кару. Адже це зовсім не те питання, яке визначає обличчя держави. У США застосовують смертну кару, але ж нікому на думку не спадає оголошувати США з цієї причини недемократичною країною. Таким чином, свій ценз на рівень «європейськості» сам Євросоюз різко знизив, опустивши демократичну планку.

Мітингові пристрасті проти Кучми так званої «прозахідної» опозиції (щоправда, незрозуміло, як туди потрапили комуністи) не можуть не викликати схожої іронії. Адже проблема не в тому, матиме чи не матиме опозиція сил розгойдати президентський човен або навіть перекинути його, а в тому, що народу зовсім не потрібна ця опозиція, оскільки насправді і влада, й опозиція — одного поля ягоди. І тут ми знову повертаємося до того, з чого почали: до зв’язку держави зі своїм народом.

Є дві України. Вузький прошарок, у якому всі б’ються за владу і за своє право присмоктатися до державної годівниці, за свої капітали та свою юридичну недоторканість (як Тимошенко), або за ласий шматок, що витягують із рота. А народ від усього цього далекий. При цьому Віктор Ющенко виступає як лідер «Європейського вибору». Якого вибору? Того, який своєю монетарною політикою підірвав нашу економіку? Щоправда, ставши прем’єром, Віктор Андрійович спробував вирівняти ситуацію, будучи вимушений самою ситуацією в економіці відмовитися від цієї політики.

У який бік повинна повернути країна? Відповідь очевидна: у бік… своїх власних громадян! Ось сперечаються всі сьогодні: парламентська республіка нам потрібна чи президентська. Я можу навести масу прикладів на користь і однієї, й другої, проте справа не в політичній системі, а в ідеї зв’язку держави зі своїм народом. До цього держави йдуть десятиріччями, поки до влади не прийдуть люди, які це розуміють. І у нас не буде громадянського суспільства доти, доки не запанує культ пріоритету прав громадянина.

Ось тому я й ставлю перед собою запитання: а що ж таке європейський вибір? Це ритуальні заклинання чи довгий важкий шлях до громадянського суспільства?