З КАНАДИ ДО МЕКСИКИ

В історії трапляються ситуації, які можна назвати «моментами істини». У такі моменти висвічуються глибоко приховані тенденції розвитку, а іноді хід подій радикально змінюється. Такий момент ми пережили 11 вересня, коли Сполучені Штати атакували терористи. Ця подія — виклик усьому людству, на який цивілізації Заходу доведеться давати відповідь. Україна, що прагне (здавалося б, не тільки на словах) вписатися у цю цивілізацію, стати у ній «своєю», повинна знайти свою власну відповідь на нові виклики. Адже геополітика — річ значно динамічнiша та провокаційна, ніж здається на перший погляд.

ЗАХІД — СХІД

У кожної історичної епохи є своя точка тяжіння, свій центр сили, своя вісь, навколо якої обертається у цю епоху світ. З моменту появи на політичній карті світу Радянського Союзу цією віссю стало протистояння Схід — Захід, протистояння двох типів цивілізацій: комуністичної і західної, капіталістично-демократичної. Насправді історія цього протистояння ще старша та виходить з геополітичної структури нашого світу: Росія, відверто кажучи, завжди протистояла Європі, як іншому типу цивілізації, і у цьому контексті цілком байдуже, якої форми набуває російська цивілізація: патріархальної, просвiтницько-монархічної чи комуністичної. У будь-якому випадку Росія виявлялася гігантською євразійською імперією, яку Заходу доводилося стримувати, щоб вона своїм геополітичним тягарем не роздавила всю Європу, яка набагато поступається їй за розмірами та природним потенціалом.

У цьому вічному протистоянні Україна знайшла своє місце лише в епоху краху соціалістичної російської імперії, коли Захід показав і довів свою економічну, політичну, вiйськову та моральну перевагу над євразійським гігантом. До того часу Україна, роздавлена геополітичною потужністю свого власного витвору (бо вся Росія, або, точніше кажучи, Московія, є не що інше, як давня Київська Русь, що гіпертрофовано розрослася), не могла завоювати незалежності.

У ситуації, що склалася після розпаду комуністичної імперії, Україна вдало знайшла своє геополітичне покликання, конституювавши себе як незалежну, нейтральну, неприєднану, без’ядерну державу, що цілком належить до цивілізації Заходу, а не до євразійського монстра, і має намір інтегруватися у рідну для неї Європу. Така позиція дозволила Україні зайняти вакантне місце буфера між Сходом і Заходом, яке в епоху євразійського соціалізму через непорозуміння належало найбільш західним членам Варшавського договору — НДР, Угорщині та Чехословаччині, які після руйнування комуністичної системи повернулися на своє природне місце в єдиній Європі.

У практичну політику ця геополітична парадигма конвертувалася як багатовекторність, яка принесла нам хороші дивіденди та закріпила за Україною статус самостійної та необхідної у системі міжнародної безпеки держави. Вона забезпечила необхідну допомогу з боку розвинених країн Заходу і безперервний потік енергоносіїв з колишньої метрополії.

Вдало знайшовши свою геополітичну нішу, Україна перші 10 років своєї незалежності упевнено та спокійно рухалася на своє законне, визнане світом, місце — в об’єднану Європу.

Росії було набагато складніше. Її геополітична парадигма, що історично склалася, вимагала протистояння західній цивілізації. Однак на протистояння Заходу у Російської Федерації (спадкоємиці СРСР та Російської імперії) не було ні духовних, ні економічних, ні вiйськових сил. З кожним днем північний гігант все більш відтіснявся на узбіччя світової політики. Ця ситуація закріпилася у відомій метафорі «Росія — шістка при сімці». Росіян, за традицією, трохи побоювалися, але на них уже не зважали. Надання економічної допомоги, обіцяної Заходом М. Горбачову та Б. Єльцину, постійно відкладалося та обростало все новими умовами, виконання яких ставило під сумнів державний суверенітет Росії.

ПІВНІЧ — ПІВДЕНЬ

Культурологи, філософи та найбільш далекоглядні політики давно говорили про можливість і навіть неминучість появи нової лінії протистояння цивілізацій, яка повинна була стати черговою віссю обертання світу, — про вісь Північ — Південь. Стрімке посилення розриву між національним багатством розвинених країн Півночі (вони ж — західна цивілізація) та вбогих країн Півдня (колишній «третій світ»), те, що відбувається в останні десятиріччя, та перетворення США у єдину наддержаву змінили полюси глобального протистояння, фактично залишивши ослаблену та менш небезпечну для Заходу Росію без дiла. У цьому варіанті розвитку Україна, успішно інтегрувавшись в об’єднану Європу, цілком належала б західній цивілізації і не мала б необхідності у якій-небудь корекції своєї геополітичної парадигми.

Але світовий дух, як помітив Гегель, має певну частку іронії, яка і виявилася під час раптового струшування вектора світового розвитку, яке відбулося 11 вересня. Росія, що все більш віддалялася від світової цивілізації і витіснялася на узбіччя історії, раптово опинилася у самому вирі геополітичного процесу. Російський президент Путін виявив себе тонким і далекоглядним стратегом. Зіткнувшись із «точкою вибуху» та усвідомивши, швидше за все, інтуїтивно, ніж розумово, сенс і значення того, що відбувається, він прийняв єдино правильне рішення, різко і однозначно приєднавшись до геополітичної Півночі проти бунтівника-Півдня. Першим із світових лідерів зв’язавшись з президентом Бушем, він знайшов єдино правильні слова і тим самим одразу ж переграв геополітичну ситуацію на свою користь, в один момент перетворивши свою країну з сумнівного попутника Півночі в одного з найважливіших геополітичних союзників США, одного з лідерів Півночі.

Віддаючи належне геополітичній інтуїції російського президента, не можна не спитати себе, а чому ж український політичний істеблішмент не зміг використати критичний момент в інтересах України? Цьому є не тільки суб’єктивні, але й об’єктивні причини. Якщо Росія потребувала коректування своєї цивілізаційної парадигми і вдало використала ситуацію, що виникла раптово, то Україна на той момент не мала необхідності у корекції своєї зовнішньої політики. Тому дане перенесення центру тяжіння світових подій з протистояння Захід — Схід на вісь кризи Північ — Південь стало для неї несподіваним, і його не використали на благо країни повністю.

Ситуація гідна того, щоб її уважно проаналізувати. Подібну конфігурацію геополітичних сил досі можна було прогнозувати тільки на невизначене майбутнє, та й то за істотних обмежувальних умов, що стосуються російської цивілізаційної парадигми. Сенс цієї ситуації полягає у тому, що Росія отримала можливість не просто приєднатися, а інтегруватися у цивілізацію Півночі (екс-Заходу), причому навіть незважаючи на деякі особливості її цивілізаційної парадигми, малоприємні для нинішнього Заходу.

Потрібно зазначити, що нова геополітична ситуація ставить хрест як на євразійських концепціях, що розвиваються сьогодні російським філософом А. Дугіним, так і на концепціях тотального протистояння Росії, що розвиваються З. Бжезінським. Різка зміна геополітичної ситуації практично вже зробила ці суперечливі концепції, що іменуються скорочено «євразійством» та «атлантизмом», неактуальними.

«РОСІЙСЬКЕ ПИТАННЯ»: ТОРГ ДОРЕЧНИЙ, ПОСЕРЕДНИКАМ НЕ ТУРБУВАТИ

В умовах, коли Заходу доведеться шукати нові способи взаємовідносин з Півднем, у якому істотну частину становлять ісламські країни, досвід Росії щодо співіснування з мусульманами, які є громадянами Росії, а також з мусульманськими країнами, у тому числі й осколками Радянського Союзу, є для Заходу безцінним. Про це прямим текстом заявив нещодавно прем’єр Італії Сільвіо Берлусконі, сформулювавши думку про модель взаємовідносин між Росією та її мусульманськими сусідами як зразок, якого повинен дотримуватися Захід у новому, що ще тільки- но створюється, світі. Незважаючи на те, що Берлусконі був вимушений дезавуювати свою заяву і навіть вибачитися перед Півднем за відкрите, всупереч правилам політкоректності, декларування переваги західних цінностей перед будь-якими іншими, вимовлений ним текст повинен, проте, сприйматися з повною серйозністю. Берлусконі тільки озвучив думки лідерів західної цивілізації. Сюди ж потрібно віднести і все частіші розмови про можливість не тільки тісної співпраці Росії та НАТО, але й вступу Росії до цієї організації — організації, створеної саме як інструмент забезпечення безпеки Заходу у його протистоянні зі Сходом, який майже ототожнювався з СРСР.

Зрозуміло, одного лише обопільного бажання, нехай навіть щирого, для інтеграції Росії у цивілізацію Заходу недостатньо. Чи є для цього об’єктивні передумови?

Так, такі передумови є, і вони досить істотні, щоб розглядати їх всерйоз. Навіть така не найважливіша у довгостроковому плані особливість Росії, як унікальний досвід ведення воєнних дій в Афганістані, може стати на даному етапі одним з вирішальних чинників включення Росії у геополітичний союз Півночі, що проходить лінією Вашингтон — Лондон — Париж — Берлін — Москва — Токіо. Чим більше труднощів виникне у армії США в Афганістані, тим довше триватиме воєнна афганська операція, тим вищими будуть шанси Росії на інтеграцію в західне співтовариство. Досвід Британії, що неодноразово вела війни в Афганістані, і самої Росії показує, що армію США, якою б добре озброєною і навченою вона не була, чекають серйозні труднощі, і зараз неможливо передбачити, наскільки успішно вона їх подолає. Але у будь-якому випадку зрозуміло, що без інтенсивного використання радянського досвіду війни в Афганістані, російського — у Чечні, а також допомоги російської розвідки, що пустила в Афганістані глибоке коріння, ці труднощі будуть істотно більшими.

У глобальному протистоянні з Півднем, авангардом якого сьогодні виступає ісламський світ, життєво важливим для Заходу стає доступ до колосальних запасів російських корисних копалин. Залежність від арабської нафти зв’язує руки США і Заходу загалом. Інтеграція Росії забезпечує Півночі (екс-Заходу) необхідний ресурс для реалізації найбільш жорстоких заходів проти Півдня, що збунтувався, аж до руйнування економік окремих країн та знищення мільйонів людей, готових вбивати та вмирати у боротьбі з кафірами.

Нарешті, найбільш очевидне. Росія, кинувши на чашу терезів свій воєнний, передусім ядерний, потенціал, забезпечить Півночі незаперечну перевагу над Півднем. Навіть в умовах нового типу війни із застосуванням небаченої зброї, типу цивільних літаків або неконвенційних видів зброї (хімічної, бактеріологічної, а можливо, і ще більш ефективної та доступної терористам) об’єднаний ядерний потенціал Півночі буде вирішальною пристрашкою для Півдня. Заодно Заходу не доведеться турбуватися про розповзання з Росії ядерних технологій у який-небудь Іран чи Ірак. Для інтегрованої у цивілізацію Заходу Росії втратиться будь-який сенс у торгівлі такими технологіями. Західній цивілізації дешевше обійдеться економічно підтримувати свого колишнього заклятого ворога, ніж відстежувати розповзання світом безробітних геніїв російського ВПК, ядерних «чемоданчиків» і т.п.

Зрозуміло, за все це доведеться платити. Але! Ціна, яку Захід готовий заплатити за повну інтеграцію Росії на Північ, дуже велика, тому що інші геополітичні варіанти коштують набагато дорожче. Заборона натиску голодного озлобленого Півдня у разі збереження ще й старої осі протистояння Схід — Захід обійдеться Заходу так дорого, що він може цього просто не витримати. Додати до «золотого мільярда» 150 млн. громадян Росії, звичних до набагато нижчого, ніж на Заході, рівня життя, які одночасно мають у більшості своїй близьку до західної ментальність (незважаючи на ухилення у євразійство та навіть в азіатчину), набагато дешевше, ніж постійно ліквідовувати величезні геополітичні збитки у системі оборони, призначеній для стримування Півдня. Наскільки Захід схильний реалізувати це рішення, показує різкий виступ президента Чехії Вацлава Гавела, який оголосив, що Росія не належить до західної цивілізації, є фактично її природним ворогом та ніколи у неї не ввійде. Гавел відомий як завзятий прихильник західної цивілізації, її геополітичної єдності і, м’яко кажучи, недоброзичливець Росії, який за жодних умов не бачить Росію як інтегровану частину цивілізації Заходу. Інтерпретація цієї заяви може полягати тільки у тому, що Захід не тільки готовий насправді торгуватися з Росією про ціну інтеграції у свою цивілізацію, але що такі переговори вже ведуться — що, власне, ніким і не приховується. При цьому думка інших посткомуністичних країн до уваги братися не буде.

З другого боку, інтеграція у західну цивілізацію іншого її геополітичного противника — Китаю, з його 1,3 млрд. населення, різко відмінного від населення Заходу за усіма ментальними характеристиками, — уявляється просто неможливою. А мати проти себе, крім Китаю, який неминуче буде на противагу Півночі та Півдню грати свою власну геополітичну гру, ще й Росію, для Заходу є недозволеною розкішшю. Не може Захід і вести курс на інтеграцію Півдня — фактично це означає розчинення у собі всієї світової цивілізації, до чого ні Захід, ні Південь рішуче не готові. А тому внутрішньо Захід уже готовий до сплати тієї чималої ціни, яку вимагає інтеграція Росії в його цивілізацію.

УКРАЇНА: ПРАГНЕННЯ ДО МЕТИ, ЩО ЗНИКАЄ

Як би ми не аналізували нову геополітичну ситуацію, що складається на наших очах, Україні належить у ній, м’яко кажучи, ризиковане місце.

Досі основні економічні та політичні дивіденди Україна витягувала зі свого геополітичного положення буфера у протистоянні Захід — Схід. Iз погляду Заходу, який завжди раціонально розраховує свій інтерес, незважаючи на вміння оформити його як боротьбу за права людини, свободу, демократію тощо, Україна вартувала тієї ціни, якою Захід оплачував її незалежність, — передусім від Росії. І ось раптово Україна опинилася у ситуації, коли її геополітичне положення зовсім не гарантує тієї уваги до неї західної цивілізації, до якї Україна встигла звикнути. Зникнення осі протистояння Захід — Схід робить непотрібним і буфер між Заходом і Сходом. В очах Заходу Україна перетворюється тепер у рядову напів’європейську країну, яка не представляє собою жодної небезпеки, але й не здатна надати яку-небудь істотну допомогу у вирішенні двох головних завдань Заходу: інтеграції Росії та протистояння Півдню. Україна виглядатиме з цього погляду слабкою ланкою у новій геополітичній системі, внаслідок ненадійності її кордонів стосовно проникнення небажаних елементів, недостатньо стабільної внутрішньополітичної обстановки, слабості її — швидше адміністративної, ніж ринкової — економіки.

Раціональна позиція Заходу в цьому випадку означає, що Україна повинна бути полишена на саму себе.

Україна позбавиться шансів потрапити на Захід, у Європу, не тому, що її не пустять, а тому, що ні Заходу, ні Європи більше не буде. «Захід» і «Європа» — поняття, у яких протиставлення Росії більш значуще, ніж абстрактному «Сходу» й такій же абстрактній «Азії». З інтеграцією Росії у цивілізацію Заходу Захід як такий зникне, розчинившись у Півночі. І Україна, що так рвалася на Захід, у Європу, що долала стільки перешкод на своєму шляху, зупиниться й завмре у здивуванні, тому що мета зникла: «Заходу» і «Європи» більше немає.

Іншим стає й ставлення до нас iз боку Росії. Якщо ще зовсім нещодавно можна було, принаймні між рядків, прочитати у висловлюваннях високопоставлених російських осіб співчуття про відділення «молодшої сестри», про «розпад великої держави», то тепер Україна визначається не як «блудна сестра», а просто як «сусідка». Саме цей термін вживав посол Росії в Україні Віктор Черномирдін на останніх переговорах щодо газових боргів. Ставлення Росії до України як до «сусідки» може пояснюватися тільки фактом реально розпочатої інтеграції Росії в цивілізацію Заходу. Повернення Криму або приєднання всієї України тепер для Росії ніщо у порівнянні з неймовірним, що випадає, можливо, раз у 1000 років, шансом покинути світ бідних і голодних та потрапити у світ ситих і багатих. Цього шансу російська еліта, судячи з дій В. Путіна, втрачати не збирається.

Небезпека для України полягає тепер вже не у тому, що Росія могла б її проковтнути, — проти такого повороту гарантією було ставлення до України Заходу, — а у тому, що Україна після інтеграції Росії в західну цивілізацію взагалі не потрібна буде не тільки Заходу, але й самій Росії. Просто через те, що Росія сама стане частиною Півночі (екс-Заходу). З інтеграцією Росії у цивілізацію Заходу, із зникненням Заходу і Європи як цивілізаційних понять, Радянський Союз у будь-якій формі стає безглуздим. Він більше ніколи не знадобиться Росії, і вона забуде про нього назавжди.

Що чекає Україну у разі розвитку вказаного геополітичного сценарію? У цьому випадку цілком доречна аналогія з Мексикою: Україна опиниться у новій геополітичній структурі в тому ж становищі, у якому Мексика знаходиться по відношенню до Сполучених Штатів. Значення становища Мексики полягає в тому, що, будучи формально незалежною країною, реально вона є всього лише одним із штатів північного гіганта. Прозорість кордону майже повна; робоча сила має можливість вільно пересуватися в обох напрямах, і, природно, пересувається, як неважко здогадатися, в одному — з Мексики до США, причому в основному нелегально і на роль аж ніяк не кваліфікованих робітників, інженерів або програмістів, а на роль прислуги (для жінок) і чорноробів (для чоловіків); «брудні», екологічно небезпечні виробництва переміщаються з США до Мексики; дешева, майже дармова, за північноамериканськими поняттями, мексиканська робоча сила дозволяє США витягувати з Мексики значну користь для себе шляхом переміщення не тільки шкідливих і небезпечних, але й взагалі будь-яких виробництв; до цього треба додати мексиканські дешеві курорти, на яких із задоволенням відпочиває американський середній клас. При цьому Сполучені Штати зовсім не потребують того, щоб приєднувати Мексику, як це було ще у XIX столітті, ставитися до неї як до «блудної сестри» або яким-небудь іншим емоційним чином. Суворо розсудливе світорозуміння, взагалі характерне для цивілізації Заходу, вибудовує відносини між США і Мексикою найвигідніше для Сполучених Штатів — без будь-якого емоційного забарвлення, залишаючи мексиканцям повну можливість вільно жалкувати про свою долю.

Раціональне ставлення Росії до України, вже очевидно намічене, у новій геополітичній ситуації призведе до аналогічних результатів. Ілюзія, що Україна, як і раніше, потрібна Росії, що Росія потребує її як своєї невід’ємної частини, що тільки європейська цивілізація за спиною України рятує її від поглинання Росією, — це всього лише ілюзія, котра залишилася від часів, коли Росія не була інтегрована в цивілізацію Заходу і вимушена була шукати власне місце у світі, що передбачало її розширення і посилення незалежно від інтересів Заходу. Інтегрована в західну цивілізацію Росія потребуватиме України не більше, ніж США — Мексики. Росії буде вигідно залишити українцям їх турботи і не брати на себе їх вирішення, а навпаки, за рахунок України вирішувати власні проблеми. Уже зараз українські робітники у Росії практично безправні й сприймаються не як свої власні, рідні, а навпаки, як прибульці з іншої країни, яких взяли спеціально для виконання чорної роботи; українська прислуга — не рідкість у будинках «нових росіян» і навіть середнього класу, а українські повії давно стали у Росії притчею во язиціх; і той же російський середній клас є основним заповнювачем звичних для нього і дешевих курортів Криму або Трускавця. Щоб використати український промисловий і сільськогосподарський потенціал, інтегрований у західну цивілізацію, Росії зовсім не треба приєднувати Україну до себе; Росії, навпаки, вигідно, щоб шкідливі, екологічно брудні й невигідні для неї виробництва були б розташовані на території України, а не Росії. Тому потрібно чекати скупки українських виробничих і сільськогосподарських потужностей (котра вже інтенсивно відбувається) і перенесення на територію України «брудних» та інших виробництв, які з тих або інших причин Росії невигідно тримати на своїй території; але прибуток від цих виробництв і вся вигода від них належатиме аж ніяк не Україні, а їх власниці — Росії.

Що ж до іншої аналогії — аналогії з Канадою, — то це місце у новій геополітичній ситуації вже зайняте щодо Росії Білорусією, яка на відміну від України ніколи не грала на протиріччях Росії та Заходу й часом була більш проросійською, ніж сама Росія. Немає яких-небудь ознак, щоб президент Лукашенко цю вигідну для нього і його країни ситуацію якимось чином став перегравати.

Крім того, положення Білорусі у разі трансформації Заходу в Північ значно більш вигідне, ніж в України. Білоруси опиняються всередині Півночі наче природно — вони географічно вже там. Ми ж, у кращому випадку, на його околиці. У гіршому — перетворюємося на околицю голодного й убогого Півдня, у щось, що нагадує Боснію часів XIX століття. Саме слово «Україна» починає звучати зловісно, як доля, як фатум. Незалежність, до якої ми так довго прагнули, загрожує зі світлої мети перетворитися на тяжкий тягар. Тягар, який треба буде нести, навіть якщо ми цього не захочемо. Ми вільні йти куди захочемо, тому що більше нікому не потрібні.

Така ситуація є для нас новою й несподіваною. Вона вимагає від України шукати нестандартних рішень майже невирішуваних завдань, контури яких лише можна поки приблизно накидати.

ЧАС ВІДПОВІДІ ЗАКІНЧИВСЯ

Потрібно констатувати, що усвідомлення небезпеки, що виникає з різкої зміни геополітичної ситуації, в Україні немає. Діями українського істеблішменту, як і раніше, керує пострадянський синдром, а Росія сприймається як євразійська, чужа Україні держава, від якої Захід будь-якою ціною захищатиме Україну. Про наступну інтеграцію Росії в західну цивілізацію, що повністю переверне всю геополітичну конфігурацію світу, в Україні не думають. Небезпека не усвідомлюється, а тому стає більш грізною, ніж вона є насправді. Але треба ж, нарешті, зрозуміти, що у новій геополітичній ситуації Україна цікавитиме Захід лише остільки, оскільки вона не становитиме для нього небезпеки. Україні не дадуть померти з голоду хоч би тому, що це може викликати ускладнення для самого Заходу, наприклад, неминучими у цьому випадку проблемами біженців, радикалізації внутрішньоукраїнського політичного становища і т.iн., але нічого зверх того Україна від Заходу вже не отримає, оскільки у цьому не буде нiякого сенсу.

Ситуація, що складається, нагадує деякою мірою становище у Європі перед Другою світовою війною, коли великі західноєвропейські держави і США, побоюючись комуністичної експансії, дали Гітлеру карт-бланш на перекроювання карти Європи.

При цьому не треба забувати, що увага Заходу до Росії буде пропорційною її геополітичній вазі, й на цьому фоні увагу до України можна вважати практично нульовою. Так що, якщо Росія «раптом» зажадає повернути собі Крим, мотивуючи це необхідністю побудови глобальної безпеки Півночі, то Захід цілком може піти на це, навіть не потурбувавшись про юридичний бік проблеми. Якщо ж додати до цього наявність у Криму татарської проблеми, котра природно стає частиною нового глобального протистояння Північ — Південь, то західна цивілізація у разі необхідності може просто зажадати від Росії повернути собі Крим, щоб забезпечити над ним належний контроль, і в прогнозованих умовах це більш ніж імовірний розвиток подій. Україну в цьому випадку запитувати взагалі не будуть.

Розуміння нової ситуації не виявляють ні на лівому, ні на правому фланзі нашого політичного спектра.

Українські ліві, як і раніше, вважають, неначе Росія тільки і мріє повернути Україну до складу нового Радянського Союзу, навіть не наближаючись до усвідомлення того факту, що Росії, інтегрованій у західну цивілізацію, Україна буде потрібна не як її частина, а як джерело дешевої робочої сили і територія, на яку можна буде відправити небезпечні й дуже дорогі для Росії виробництва. Тому, грубо кажучи, всі надії наших лівих «повіситися у Росії на шиї» або «злитися у братському екстазі» позбавлені будь-яких серйозних основ і перспектив.

Націоналісти, виходячи з того ж пострадянського синдрому, як і раніше, зосереджують зусилля на витісненні російської мови, українізації російськомовного населення, відділенні від Росії всіма можливими засобами, вступі до НАТО та інших діях, спрямованих на максимальне дистанціювання від Росії та опору на Захід як на гаранта української незалежності. Вони не бачать, що Заходу в новій геополітичній ситуації Україна потрібна набагато менше, ніж раніше, оскільки полюси протистояння по лінії Захід — Схід відсутні, а Росії, як частині Півночі у період становлення, вигідно мати поруч з собою всередині західної цивілізації формально незалежну, а по суті інтегровану з нею (точніше, підлеглу їй) державу. Адже всередині єдиного простору західної цивілізації, котра протистоїть агресивному Півдню як цілісність, немає ні жорстких політичних кордонів, ні ясного розмежування між народами і культурами, так що Росії для збереження єдиного політичного, економічного і культурного простору, для захисту російської мови в Україні взагалі не буде потрібно нічого робити — всередині цивілізації Заходу всі ці проблеми вирішаться самі собою, без будь-яких зусиль iз боку Росії. Не треба також забувати, що у геополітичній ситуації, що склалася, Захід зацікавлений у всебічному посиленні Росії як свого форпосту в сутичці з голодним Півднем, та аж ніяк не в її ослабленні. І якщо раніше Захід вельми хворобливо ставився до будь-якої спроби Росії втручатися у справи колишніх членів Радянського Союзу, то тепер він може не просто закрити на таке втручання очі, а заохочуватиме його, якщо це сприятиме інтеграції Росії та її посиленню, що зробить Захід більш могутнім і згуртованим перед загрозою з Півдня. Так що «продатися Заходу» також не вдасться, у зв’язку з відсутністю у покупця навіть мінімального інтересу.

Українські центристи, менш заражені пострадянським синдромом, також не виявляють розуміння нової геополітичної ситуації. Вони, схоже, упевнені, що балансувати між Росією і Заходом, як це було перші 10 років нашої незалежності, можна до нескінченності.

Зміна геополітичних віх, що відбувається — не фантазія автора і вже секрет полішинеля. Президент Польщі А. Квасневський під час свого останнього візиту до Росії 15 жовтня розмовляв iз президентом Росії В. Путіним іншим тоном, ніж ще зовсім нещодавно, — тоном, котрий ясно свідчить, що у Польщі розуміють природу нової геополітичної ситуації і намагаються знайти у ній для себе відповідне місце. Оскільки це місце вже не може бути місцем вірного форпосту Заходу проти Росії, то єдиний вихід у ситуації, що склалася, Польща бачить у зміні своєї геополітичної парадигми і початку самостійної політичної гри з Росією як з повноправним інтегрованим членом цивілізації Півночі (екс-Заходу).

На цьому фоні Україна виглядає як людина, яка солодко спить в палаючому будинку. Коли дим пожежі розбудить її, гасити будинок може бути вже пізно. Тим більше, що внаслідок нашого географічного положення ми повинні будемо вибудувати нові відносини не тільки з Північчю, у тому числі й з Росією, як її частиною, але і з Півднем, який налаштований дати Півночі «останній і рішучий бій».